f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

ХУЛІГАН, ЯКИЙ СТАВ КОНГРЕСМЕНОМ, ТА СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ: ГЕРОЇ ФІЛЬМІВ БЕРЛІНАЛЕ-2019

13.02.2019

Особливістю цьогорічного Берлінського кінофестивалю є те, що в його програмах домінує тема жінки, гендерної рівності.

Нам, в Україні, де з давніх давен не жінки, а радше чоловіки почуваються поневоленими (жарт, але правдивий), важкувато іноді зрозуміти, чого б це ворогувати чоловікам і жінкам. 

Одначе ж є, є щось таке… Навіть статистично у німецькій столиці нині майже рівність: режисери сімох із сімнадцяти фільмів великого конкурсу — жінки. Такої статистики, здається, немає на жодному іншому фестивалі. Немає — то буде. Коли заходите у студентську аудиторію, де навчаються майбутні кінорежисери (а таких місць в Україні чимало), то будьте гарантовані — замало не три чверті це будуть дівчата. Та й подивіться титри наших фільмів — в очах рясно від жіночих прізвищ. Кіно фемінізується ударними темпами. В Україні. Поза її межами з цим складніше.  Вони нас ліплять — із того, що під руку трапляється

Як от Лінн Чейні (Енні Адамс), героїня фільму «Віце / Vice» Адама МакКея (американська стрічка, яку показали поза конкурсом; дуже раджу її подивитись — виходить в український прокат зовсім скоро, 21 лютого). Лінн дістається такий собі хуліганистий, а відтак вічно побитий і завжди напідпитку тип на ймення Дік Чейні. Ну не пощастило жінці. Інша б змирилась чи просто покинула. А Лінн узялася переліплювати. І досягла свого — Дік став конгресменом, а далі й віце-президентом США, часів Джорджа Буша-молодшого. Лінн завжди була поруч, як той ляльковод,— бо ж чоловічок ніби й крутий, американистий такий хлопець, але ж з інтелектом не дуже склалось. Нічого, жінка доточує свого. 
У ролі Діка актор Крістіан Бейл, таке собі диво перевтілення — і зовнішнього, і, схоже, внутрішнього. Ні він, ні автори стрічки Чейні не шкодують. Краще б таких не було у політиці — криваві сліди за ними стеляться під самий горизонт. Може, даремне так старалась Лінн? Хай би краще пив собі і бив когось із приятелів, аніж витрясав у півсвіту душу...
Героя фільму «Золота рукавичка» німецького режисера Фатіха Акіна ніхто не збирався видозмінювати. Та й куди там — процес деформування зайшов надто далеко. Дія відбувається на початку 1970-х, центральний персонаж — серійний кілер Фріц Гонка — взятий із самого життя та роману Гейнца Штрунка. Він одинак, той Фріц, який працює на якомусь будівництві підмітайлом. Зароблених грошей вистачає задля купівлі достатньої кількості шнапсу. І жінок на додачу. Щоправда, жіночок із тих, що приплуганюються до ресторанчика, який і дав назву фільмові,— «Золота рукавичка». Усі вони вже давно втратили жіночу подобу, та й вік у них давно вже пенсійний. Словом, Гонка забирає наступну жертву, і веде до себе у квартирку. Аби там, згвалтувавши неоковирно той задавнений шмат м’яса, сікти чи рубати його на частини — і вивезти кудись, а то й просто заштовхати в таку собі кліть... Для колекції, мабуть. 
Фріцеві звірства подано більш ніж реалістично, глядачеві належить усе це витерпіти. Аби побачити, як Гонка раптово змінюється — після серйозних травм і розуміння того, що все, далі край, далі погибель. Він влаштовується на роботу, чимось на зразок нічного сторожа, якому належить щоп’ятнадцять хвилин контролювати навколишній простір. Форма, замало не ліврея, яка трансформує героя, остаточно легалізує походження фільму з німецького експресіонізму. Сама зовнішність блискучого актора Йонаса Десслера вочевидь «декорована» під епоху відчаю і занепаду, який переживала Німеччина після поразки у Першій світовій війні. Тільки під формою і можна було сховатися від того відчаю — і вони таки сховались потому, коли біснуватий фюрер знайшовся і повів їх у «світлу» будущину...
А в душі Фріц романтик, і жінок йому прагнеться зовсім не таких, як от сі пропиті геть бабусенції. Узрівши юну і прекрасну діву, Гонка оживає: це ж сам янгол йому явився, і душа потягнулась. Потягнулась і знову утопилась — у шнапсі й крові. І в фінальному вогні — сім’я греків, таке собі провістя нинішніх жахів, підпалює логово убивці, і тут-то все і з’ясувалось... 
На перший погляд, надто вже проста, навіть спрощена історія, яку невість навіщо розповідає володар «Золотого ведмедя» 2004 року. Одначе соціокультурний контекст, у який поміщає сам себе автор, доволі промовистий: навіть доволі ситі й благополучні 1970-ті несли в собі страшні зародки соціальних катастроф, а що вже казати про день сьогоднішній?

А хто сказав, що Бог не жіночої статі?

У лідери, за оцінками журі критиків, яке щорічно формує журнал Screen, дещо несподівано вирвалась картина 45-річної македонської режисерки «Бог є, її ім’я Петруня». Петруня (Зоріца Нушева) — 32-річна жінка, з дипломом історика і з неясними перспективами, що ж робити у цьому житті, яке нічим особливим її не обдарувало — ні сім’ї, ні роботи, ні віри навіть у те, що можна якось змінити своє життя. А жіночий статус ту зневіру ще й підсилює. 
Щоби зламати той статус, Петруня кидається у чоловічу масовку — ту саму, яка бере участь в щорічному обрядовому дійстві: діставання хреста, кинутого у крижану воду. Петруня шубовснула й сама в ту обрядову водицю і випливла з жаданим хрестом у руках. А далі — далі почалася вакханалія. Від жінки вимагають повернути хреста. Бо, по-перше, дістався він їй незаконно, не за правилами; а правила усе ж мають бути. А по-друге, жінка не повинна забувати про обмеження, які накладаються на її існування — релігією в тому числі.
Важливий персонаж стрічки — журналістка, яка спершу з безцеремонністю нинішніх телехронікерів входить в ситуацію, але дедалі більше ідентифікує себе і власне жіночу роль у житті. Це вона ставить дещо несподіване запитання: «А чому ви вирішили, що Бог — не жінка?». А справді, чому найвища сила асоціюється винятково з чоловічим, батьківським началом?
Фільм дарує низку соціальних портретів і разом портрет узагальнений, самого суспільства. Зашореного і затиснутого в певні рамки, попри ліберальну риторику. І хіба у нас, в Україні, не спо­стерігається щось подібне? 

Інтимні епізоди: права й обов’язки

А окрім фільмів, відбувається на Берлінале і ще дещо, так само пов’язане з жіночою проблематикою. Скажімо, організації Women in Film and Television і ProQuote Film проводять низку дискусій і «круглих столів» на тему підтримки жіночих проектів, рівної оплати жіночої праці поруч із чоловічою. 
Або така ну суперактуальна тема: як захистити права актриси за участі в інтимних сценах? Мабуть, йдеться про те, що продюсери мусять гарантувати актрисам повну безпеку від «сексуальних розбійників». Щоби не довелося потім, через тридцять-сорок років, пригадувати «щось таке». 
Або ще така собі ініціатива, «10% за 50/50», це коли проектам з рівною, симетричною участю представників обох статей надаються пільгові 10 відсотків. Хоча дивись, щоби найближчим часом не довелось надавати пільги і проектам за участі «третьої статі». А що, цілком реально. Четвертої поки що не видно, але ж не вечір. Веселе й ідейне ниньки життя — хоч на фестивалі, хоч поза ним. 
Сергій ТРИМБАЧ,
спеціально для «України молодої»
Берлін 

 

25-26 травня, субота-неділя, Синій зал ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ «ЗОЛОТЕ КУРЧА»

24 травня, п’ятниця, Синій зал НОСТАЛЬГІЧНІ ПОРТРЕТИ НЕЗАБУТНІХ

23 травня, четвер, Синій зал Прем’єрний показ короткометражного фільму "КОЛІР ФАСАДУ: СИНІЙ"