f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Світлана Залога. ПРО СТАРЕ КІНО – ЦІКАВО І БЕЗ ПАФОСУ

20.02.2019

Публікуємо текст кінокритикині Ірини ГОРДІЙЧУК до показу стрічки "Від Весни до Весни", який відбудеться сьогодні, 20 лютого, у Синій залі Будинку кіно.

СПОЧАТКУ ПРО РЕЖИСЕРА

Картина «Від війни до весни» - режисерський дебют Свєти Залоги, хоча в кіно вона вже десять років. Причому почала відразу як стаєр, потрапивши в знімальну групу відомого українського документаліста Сергія Буковського, який знімав масштабний фільм «Живі» на хворобливу для українців тему про Голодомор. Марафонську дистанцію Залога подолала без видимих травм, і в титрах картини «Україна. Точка відліку», яку Сергій Буковський робив до 20-річчя проголошення незалежності України і розпаду Радянського Союзу, стоять вже два прізвища режисерів. Як і в зовсім іншій за жанром, дуже особистій для Буковського, камерній стрічці «Головна роль», героїнею якої стала мати автора актриса Ніна Антонова. Після цього фільму, лауреата минулорічного Одеського кінофестивалю, режисери Світлана Залога та Ірина Громозда зняли картину «Як тебе звати?» Це історії трьох сімей, які постраждали під час війни на сході України.

І, нарешті, сольний режисерський дебют. Картина «Від війни до весни», зроблена Залогою на студії «Кінематографіст» (художній керівник Світлана Степаненко) за підтримки Держкіно і Міністерства культури України. Історія її створення драматична: спочатку цей фільм, один з циклу «Десята муза в Україні», повинен був знімати відомий документаліст Олександр Столяров, але влітку минулого року його не стало. Непросту роботу запропонували здійснити Світлані Залозі. Непросту тому, що режисерові потрібно було розповісти про фільми повоєнного періоду, коли до «найважливішого з мистецтв», по суті, нікому не було діла - тільки закінчилася Друга світова війна, треба було відбудовувати країну, яка лежала в руїнах, годувати і одягати людей. Кіно здавалося сущою дрібницею в порівнянні з цими непідйомними проблемами. Але все-таки воно знімалося.

Однак тут таїлася головна пастка. Був живий і здоровий Сталін, тріумфально святкував перемогу Радянського Союзу над фашизмом і продовжував вести приховану війну з народами своєї країни. Відповідно, навіть ті поодинокі картини, які робили в перші повоєнні десятиліття, піддавалися жорстокій цензурі ще на рівні задуму.

Ось такий вихідний матеріал для кіноаналізу дістався Світі Залозі. На прем'єрі картини вона зізналася, що, приступаючи до роботи над фільмом, не знала про цей період практично нічого. Довелося переглянути всі роботи, зняті в той час на київській студії, кілометри хроніки, прочитати масу літератури, щоб зрозуміти, як жили, про що думали її колеги, розбиваючи заповітну тарілку в перший знімальний день. А коли вона вже була, що називається, в темі, встала ще одна дилема: як донести цей архаїчний багато в чому матеріал до сьогоднішнього глядача, звиклого до іншої кіномови, до іншого ритму і стилю кінематографа, що має доступ до шедеврів світового кіно, щоб фільм вийшов сучасним і не нудним.

Зізнаюся, я дуже чекала на прем'єру картини «Від війни до весни». Тому що давно знаю режисера, дружу з нею, із задоволенням згадую роботу на декількох телевізійних проектах (Світлана родом з ТБ) - ми робили разом передачу «Ім'я» на телеканалі «ТЕТ», «Егоїстку» на КТМ. Її потенціал саме як кінорежисера було видно вже тоді - до цього часу абсолютно незнайомі люди запитують мене іноді, чому ми не робимо більше свої «егоїстичні» «фільми» про міста і села. І це не підміна понять, коли необізнана людина плутає терміни «телепрограма - фільм». Світлана Залога завжди знаходила режисерський хід, що не тільки відрізняє одну передачу від іншої, але і точно розкриває особливості країни, про яку ми розповідали.

«БАТЬКИ ТА ДІТИ» - ПРО КІНО 70-РІЧНОЇ ДАВНИНИ

Режисерський смак і бездоганне володіння ремеслом не підвели Залогу і цього разі. У фільмі «Від війни до весни», крім персонажів післявоєнного часу - режисерів, операторів, акторів, які знімали своє кіно і грали в ньому, крім реальних людей, кого ми бачимо в кінохроніці, повноправними героями стали (вже навіть не їхні діти й онуки, а правнуки!) студенти і випускники «Могилянки» і Майстерніdoc Сергія Буковського, багато з яких до сьогоднішнього дня взагалі не бачили радянське кіно, навіть пізніх років, оскільки народилися і виросли вже в незалежній Україні і їхні естетичні уподобання сильно відрізняються від смаків батьків, бабусь і дідусів. Це як мінімум.

Камера оператора Сергія Крутька стежить за реакцією молоді під час перегляду - від цих кадрів неможливо відірватися, настільки вони емоційні і безпосередні, це готовий матеріал для окремого кіно (мені одразу згадався знаменитий фільм прекрасного латиського документаліста Герца Франка «Старше на десять хвилин», який він зробив у 1978 році з оператором Юрісом Поднієксом. Картина знята одним планом, без єдиного склеювання, в кадрі - обличчя маленького хлопчика, який дивиться невидиму глядачеві лялькову виставу, і та буря емоцій, яку переживає дитина за короткі 600 секунд).

Не менш цікаве обговорення студентами побаченого. Їхні роздуми - щирі і недурні, іноді наївні, іноді смішні до сліз (фраза дівчинки, яка зізналася, що взагалі ніколи до цього дня не бачила радянське кіно і воно нагадує їй фільми Чарлі Чапліна!) - подібні до нотаток на полях бібліотечної книжки, читаючи яку сприймаєш знайомий твір абсолютно по-іншому. Студенти намагаються зрозуміти естетику старого наївного радянського кіно, проводять паралелі із сьогоднішнім днем, коли в нашій країні знову йде війна, міркують, які картини будуть затребувані глядачами після її закінчення.

Репліки студентів витончено змонтовані з коментарями авторитетних в середовищі кінематографістів людей - кінокритика Сергія Тримбача, оператора Богдана Вержбицького, сценариста Сергія Полховського, режисерів Аркадія Непиталюка, Ахтема Сеїтаблаєва, історика Владислава Гриневича. Іноді вони неначе вступають в полеміку з молоддю, іноді підхоплюють їхні думки, іноді просто посміхаються - ця режисерська в'язь знімає пафос прямолінійного ідеологічного кіно, а завдяки аналізу фахівців і точним фрагментами фільмів стає зрозуміло, чому, іронізуючи часом над плакатними чорно-білими героями кінокартин 70-річної давнини, ми досі цитуємо їх. «У вас продается славянский шкаф?» - «Шкаф продан.  Могу предположить никелированную кровать». - «С тумбочкой?». – «С тумбочкой». Ви пам'ятайте? Ну, вочевидь пам'ятаєте. А ось якщо запитати, звідки ця цитата, навіть кіноман може потрапити в халепу. На майбутнє, якщо захочете пожартувати, - «Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, 1947 рік. Звідти ж, до речі, і хрестоматійна фраза майора Олексія Федотова (він же Генріх Еккерт), героя Павла Кадочникова, в якого були закохані жінки кількох поколінь: «За победу! За нашу победу!» sexprice.ch

БАГАТОКРАПКА У ФІЛЬМІ - ЗНАК УДАЧІ

«Подвиг розвідника», мабуть, найвідоміша картина, знята на київській кіностудії тих років, яку знають не тільки фахівці. А за десятиліття після закінчення Другої світової на екрани Радянського Союзу вийшли ще й такі фільми: «Перемога на Правобережній Україні» і «Мічурін» Олександра Довженка, «Центр нападу» Семена Дерев'янського і Ігоря Земнаго, «Третій удар» і «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка, «Щедре літо» Бориса Барнета, «Доля Марини» Ісаака Шмарука і Віктора Івченка. Трохи раніше - «Веселка» Марка Донського, що прогриміла на весь світ.

Багато студентів, учасників фільму Світлани Залоги «Від війни до весни», побачивши ці картини, говорили, що вони стали для них стимулом подивитися й інші стрічки радянського періоду, тому що не тільки допомагають краще зрозуміти історію своєї країни, розібратися у витоках сьогоднішніх розбіжностей з найближчим сусідом, але і проаналізувати професійні прийоми кінематографістів того часу, талант яких був, без перебільшення, штучним. Якщо чесно, мені теж захотілося переглянути деякі фільми, адже де сьогодні можна побачити легендарних Гната Юру, Амвросія Бучму, Бориса Барнета, Дмитра Мілютенка, кумирів юності Леоніда Бикова, Миколу Гриценка, Сергія Бондарчука, Бориса Андрєєва, Марка Бернеса, В'ячеслава Тихонова та інших зірок, які в ті роки тільки починали свою кінокар'єру? Саме в картинах Київської кіностудії можна і побачити, а це вже саме по собі дорогого коштує.

Завершує свій фільм Світлана Залога епізодом на Одеській кіностудії, куди (вже після смерті генералісимуса) тодішній директор студії, істинний реформатор Олександр Горський запросив молодих талановитих кінематографістів, щоб знімати інше кіно. Не пропагандистське, не ідеологізоване, а про людей і для людей, про любов і надію (вибачте за вимушений пафос, автор фільму цього дуже не любить, але з пісні слів не викинеш). Саме там народилася улюблена багатьма по сьогоднішній день «Весна на Заречной улице» режисерів Марлена Хуциєва і Фелікса Миронера з чарівним Миколою Рибниковим у головній ролі. «Что такое многоточие?», - відповідає її герой на запитання екзаменаційного білета. - «Многоточие ставится в конце предложения или целого рассказа, когда он не закончен и многое еще осталось впереди…»

Більш точний і світлий фінал, мені здається, придумати було важко, і коли під відому пісню Олексія Фатьянова і Бориса Мокроусова «Когда весна придет, не знаю…» почали плисти титри, в залі не піднялася жодна людина, що сьогодні рідкісне явище навіть на професійних переглядах. І в титрах ми прочитали, що над фільмом працювали (крім уже названих режисера Світлани Залоги і оператора Сергія Крутька) - сценарист Сергій Тримбач, редактор Вікторія Бондар, редактор архіву Віктор Суржа, асистент режисера Юлія Веремко-Бережна, звукорежисери Георгій Стремовський і Сергій Савченко, керівник групи Валерій Сардудінов, генеральний продюсер Світлана Степаненко та інші. Текст читав Сергій Буковський.

P.S. Минуло вже чимало часу після прем'єри картини, а мені не дає спокою фраза, яку радянський розвідник промовляє, призначаючи явку: «Данцигер Штрассе, 18. Парикмахерская «Элит». Цікаво, чи є така вулиця в Берліні сьогодні і що там знаходиться? При оказії перевірю обов'язково...

Ірина ГОРДІЙЧУК,

 спеціально для газети "День"