f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

«...З чорною ознакою»

16.06.2015

Учора був день народження Івана Миколайчука. І п’ята річниця смерті Юрія Іллєнка

Сергій Тримбач, «День»

Так трапилось — один цього дня (15 червня) народився, другий — помер. Миколайчук пішов від нас давно — ще 1987-го, 46-річним. Востаннє я бачив його десь за півроку до смерті. Він був худим, виснаженим. Хоча хто ж про смерть думав? Говорили про те, що він нещодавно пішов до іншої жінки. Пішов, щоб повернутися — як завжди — до своєї Марічки. «Подзвоніть мені якось», — сказав він. «А куди саме?» — ущипливо запитав я. Він відповів, чітко карбуючи слова: «Адреса та сама. Телефон той самий. Жінка — та сама».

Все те саме — тільки не додзвонитись. І не догукатись. Утім вчора Буковина вийшла на зустріч зі своїм сином — свято «Іванова переберія». Була в нього така мрія: щоб від Чернівців, а чи й від самого Києва, поставити столи з наїдками і напоями, і щоби аж до рідної Чорториї так, увесь народ сидів собі укупочці, в гостях у Івана. Мед-горілочку пив і життя славив. Хто знає, може, колись так воно й станеться. А поки що в масштабах Буковини — виходить нарід, убраний так, що очі сліпнуть од такої краси. Розгортають довжелезні рушники. Хати привітно всміхаються. Кожна — як лялечка, що зовні, що із середини. І згадуємо Івана Миколайчука — людину, артиста, режисера, сценариста, музику краси надзвичайної. А цьогоріч разом із ним — режисера Леоніда Осику, який зняв Миколайчука у двох своїх шедеврах — «Камінному хресті» й «Захарі Беркуті»...

Юрій Іллєнко був одним із тих, хто колись відкрив Миколайчука — бо ж саме очима Іллєнкової камери побачили ми Івана Палійчука в «Тінях забутих предків». А як розкрилася Буковина і сам Миколайчук у «Білому птасі з чорною ознакою»! Багато в чому то історія Миколайчукової сім'ї, де «кожен до вітру за своїм часом ходить». І за своїм статутом. Екзистенційна драма українців, яка, на жаль, продовжується донині. Передивіться фільм сьогодні — усе ж пізнається, ті самі граблі, на які ми наступаємо. Чи ж не тому фільм було фактично заборонено тоді, на початку 1970-х?

І — звичне звинувачення українців у «бандерівському» ухилі. Після показу «Білого птаха» на партійному з'їзді 1971 року перший секретар Львівського обкому Віктор Добрик просторікував: от, мовляв, що зробили, гаспидські душі, оселі бандерівців зняли на камеру. Бачили, які домівки розкішні, які розцяцьковані? То ж «враги отечества» грошенят заробили купу в концтаборах північних, і тепер розкошують...

Хто не бував у Буковині, той не знає — там усі хати такі: розмальовані, кожна — витвір мистецтва. І люди так само вбрані. Культура вишивки, культура вбрання — вона сьогодні отримала якісно нові імпульси. Ми красиві люди — це без пафосу, без надривного патріотичного схлипу. Ми є такі, ото і все. Івани і Марічки — як Миколайчук із Ларисою Кадочниковою у «Тінях...»

ПРОРОЦТВА

Миколайчука з Іллєнком, вкупі з Кадочниковою, я уперше тоді, 1971 року, і побачив вперше. Восени, після перемоги на Московському міжнародному кінофестивалі. На зустрічі зі студентами Політехнічного інституту вони аж світилися — молоді, красиві, натхненні. Іллєнка запитали, як він ставиться до голобельної критики фільму. Він сказав, що дотримується Пушкінського критерію: «Хвалу и клевету приемли равнодушно, и не оспаривай глупца». Оскільки я тоді вже щось таке писав про кіно, запитав режисера, чи правильно я потрактовую його картину? І коротко виклав суть. Він одповів серйозно: «Якщо ви так бачите і так розумієте — значить так воно і буде правильно». Урок полягав у тому, що слід довіряти своїм почуттям, своїм враженням і аналітиці, добутій власними знаннями й інтуїціями. Коли я вже почав друкуватися, кінознавець Оксана Мусієнко сказала мені: «Ви — інше покоління. Бо довіряєте собі. Нас від цього відучували...» Так що — й Іллєнкові уроки.

Хоча головними були не вербальні формулювання, а фільми. Саме вони привчали віддаватися потоку образів і пластичних метафор... Пригадую, яким потрясінням був «Вечір на Івана Купала» для мене, тоді студента-першокурсника, для моїх ровесників. Епізод, де Пидорка (Лариса Кадочникова) рубає канат, що з’єднував із човном (а в ньому чортовиння різне), ми потрактовували так: то єдиний спосіб «одв’язатися» від Росії. Імперської Росії. От, хтось той канат таки переліпив, чортовиння знову плаває донецькими степами.

До речі, уже пізніше, 1989-го, Іллєнко зніме фільм «Лебедине озеро. Зона» (за ідеєю й історіями Сергія Параджанова). У центрі оповіді зек (актор Віктор Соловйов на диво схожий із самим режисером, на що тоді багато хто звернув увагу). Він тікає з табору і, рятуючись від погоні, ховається у якійсь придорожній споруді. Вранці виявляється, що то велетенський символ радянщини — Серп і Молот...

Пророче кіно — нічку темную тікали-тікали ми від Есесерії, а вранці виявили, що перебуваємо в її тілі, що почасти нагадує кишечник великої потвори. До того ж фільм знято на Донеччині — так що пророцтво в кубі. Нас таки дістали з того тіла, і везуть назад, до табору. Інтуїція великого художника, іншого не скажеш.

Утім, охоронники наші кажуть, що вони українські гетьмани, що вони імперію об’єгорять і не в табори а’ля товаріщ Сталін, а в європейський рай нас доправлять. Ага, доправлять, тільки по дорозі обдеруть, за звичаєм, як липку. Втім, сказав же інший пророк про тих «ясновельможних»: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани...» (хоча ж ні, сьогоднішнє сміття вже Вашингтонське, хіба ні?).

Втім, і про це в Іллєнка є не менш сумне пророцтво — у «Молитві за гетьмана Мазепу». Я не є прихильником цієї надто вже складної і плутаної картини (що називається — перебір усього; кажу, як учив Іллєнко, довіряючи своїм відчуттям). Одначе вражаючий мислеобраз картини: маски пристають до обличчя так, що вже не одмити, не віддерти. Наше панство-гультіпанство так загралося на столітньому політичному кону, що вже само не знає, хто воно і що...

Пророків не люблять — бо є за що. У нас люблять солоденьких обіцяльників грядущого і «цвєтущого» життя. За «Лебедине озеро. Зону» Іллєнко отримав на Каннському фестивалі два призи. Я відбив йому привітальну телеграму. За кілька днів по тому побачив на вулиці й привітав ще раз. Кажу: «Я вітав вас ще й телеграмою, якщо пам’ятаєте». Він подивився іронічно: «Я не міг не запам’ятати вашу телеграму, вона була єдиною від колег».

Отакої. Тепер вони там обидва — Миколайчук з Іллєнком. А нині вже сороковини по смерті старшого з Іллєнків — блискучого оператора і режисера — Вадима. Вже разом вони, вже разом....

Сергій Тримбач, «День», 16 червня 2015 року, №103

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»