f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

На 75 років від дня народження Леся Сердюка

14.10.2015

Лесю Сердюку сьогодні, на Покрову, виповнилось би 75 літ. І вже 5 років його немає з нами…

Актора Сердюка звали або просто Лесь, або Лесь Лесевич (чи Олександрович). Дивовижна органіка – ось що таке Сердюк. Хоча не належав до Акторів Акторовичів, в житті не грав, не влаштовував міні-спектаклів. Втім згадував чимало, історії та історійки сипалися з нього, незрідка, одна за одною. Скажімо, знімали ми колись з режисером Юрієм Терещенком фільм про Борислава Брондукова, і Боже ж ти мій, скільки він оповів нам! Щоразу зберігаючи добрий гумор й іронію, – як до себе, так і до героя своїх оповідок.

Скажімо, така баєчка про Брондукова. «Знімалися ми з Боречкою у «Вавилоні ХХ», на Київщині. Трапився вихідний день, вирішили додому з’їздити, у Київ. Вийшли на дорогу, почали попутку шукати. Стою, махаю рукою, семафорю – жодна зараза не спиняється. Тоді Боря каже: «Дай я половлю!» – «Та куди, мене он не слухають». Все одно, став край дороги, голову набік схилив – і перша ж автівка зупинилась. «Як тобі вдалося, Боря?» А він: «Лицьо треба мать!»

Сердюк якраз лице мав – сплутати його з кимось неможливо. Син великого актора, а це ж так важко входити в мистецтво, в тіні батьковій. Зате в колисці «Березоля», адже Олександр Сердюк належав до школи театру Леся Курбаса (на його честь і сина назвав). Лесь Лесевич – отака тобі «Курбалесія», отака традиція. Я іноді ловив себе на думці, що спілкуюсь не просто з конкретною людиною, а таким собі віддзеркаленням Артиста «Березоля». Від Богдана Ступки не раз чув: «Я ж від «Березоля», мене у Львові учив режисер березільський Борис Тягно. Він говорив, що театр це те саме, що й життя, тільки на каблук вище». От се й про Сердюка – абсолютна простота у всьому – хоч на екрані, хоч на сцені чи в житті. Тільки усе ж трішечки вище – і так, що горизонт життя зненацька бачиш.

Так було, до прикладу, у «Вавилоні ХХ», де він та Ярослав Гаврилюк зіграли братів Соколиків. Дивовижно природно, і це в картині, де так багато умовного і навіть народно-театрального. Сам актор не раз говорив про особливе місце цієї роботи в своїй творчій кар’єрі, про те, що Іван Миколайчук відкрив у ньому незвідані доти струни.

Він був такий пам’ятливий, Лесь Олександрович – на добро, на увагу… І який вірний друг, товариш. Режисер Леонід Осика повільно поринав у хворобливу пітьму, а Сердюк замало не щодня приходив до нього, розмовляв. Відтак його дружбу поціновували особливо. Лиш раз я бачив, як Богдан Ступка плаче – на похороні Сердюка. «Один друг був у мене, – сказав він мені, – і той пішов». Пішов, а за ним і Юрій Іллєнко, і сам Ступка…

До речі, Богдан Сильвестрович оповідав мені, як з великими труднощами, на зйомках «Тараса Бульби», умовив Сердюка піти працювати в театр імені Івана Франка. Лесь Лесевич довго відмовлявся. Бо ж сорок років не виходив на сцену – страшно. Усе ж пішов. І не раз потім я чув від нього: «Бодя Ступка мені платить стільки грошей, що тепер я можу не зніматися у тому гівняному кіно». Йшлося, звичайно, про низькопробні серіали, які не приносили акторові жодного творчого зиску.

І все ніби складалося добре, – театр, любляча дружина Ася, нарешті певний достаток. Та підступна хвороба змінила все. Втім, не так, Сердюк попри страшну болячку лишався самим собою. Щоразу, телефонуючи йому в лікарню, я чув такий неповторний голос, і гумор. Розказував йому свіжі анекдоти, а у відповідь так само чув його байки і баєчки. А ще – непохитна віра в одужання і повернення до життя, до театру. Театр, Ступка насамперед, живили той оптимізм. «Ви подумайте, – чув я в телефоні його бадьорий голос, – вони сказали, що не будуть грати «Одруження» допоки я не вийду з лікарні і не стану поруч них на сцені. Та я не знати що зроблю, тільки щоб не підвести хлопців…». І таки вийшов на франківську сцену, і зіграв гоголівського Жевакіна.

Тільки закінчувалася весна 2010-го року, а з нею разом і життя Леся Олександровича. Одначе ж для мене його ролями, що непіддатні смерті, є Мар’ян Поляруш у фільмі «Хліб і сіль» Григорія Кохана і Миколи Макаренка, Данько Соколюк у «Вавилоні ХХ», Мелентій та Іван Мелентійович у «Такій пізній, такій теплій осені» Івана Миколайчука, князь Святослав у «Легенді про княгиню Ольгу», Василь Вільгота у «Солом’яних дзвонах» (за цю роль актор отримав приз міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах) і гетьман Самойлович у «Молитві за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, Мартин у «Гори димлять» Бориса Небієрідзе, ролі в картинах «Подарунок на іменини» і «Гетьманські клейноди» Леоніда Осики…

Лесю Олександровичу, з Днем народження Вас! Вічна Вам пам’ять і вічна благодать. Не полишайте нас посеред цього розгардіяшного і жорстокого, а все ж прекрасного буття.

Сергій Тримбач

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»