f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

До позачергового З’їзду НСКУ: Нові пригоди кіно в країні Україна

25.08.2017

28 серпня 2017 року відбудеться позачерговий VIII (ХIV) З’їзд Національної спілки кінематографістів України.

Сергій Тримбач, «День»

У порядку денному лише одне питання — обрання нового голови Національної спілки кінематографістів. Причина проста і водночас складна — кінорежисер Тарас Ткаченко, обраний спілчанським очільником у жовтні минулого року, подав у відставку...

СПІЛКИ — ПЕРЕЖИТОК СТАЛІНЩИНИ?

Чому пішов Ткаченко? На мій погляд, йому не вистачило витримки у проведенні змін в роботі Спілки, Будинку кіно. Він наразився на протистояння, яке є нормальним явищем за будь-яких обставин. Хочеш щось змінити — готуйся до маленької громадянської війни. Це зовсім не означає, що участь в ній беруть якісь там злі сили. Так сталося, що у більшості творчих спілок бал правлять люди старшого покоління (до яких належу і я). В кіно ця ситуація ще гостріша — півтора десятиліття кіно в Україні нищили, уперто і послідовно, два покоління зійшли на пси і не змогли реалізуватися. Відтак виник розрив поколінь, є старші і молодші, а середнього покоління практично немає. Знайти спільну мову за таких обставин річ непроста, іскри викрешуються — іноді ще й які. Цілком можливо, що ми побачимо їх спалахи і на з’їзді. Хоча його головним завданням є обрання нового лідера Спілки, та й по всьому.

Серед очевидних різночитань у баченні реформувань — ставлення до Держкіно України, очолюваного 39-річним Пилипом Іллєнком. Конкурс кінопроектів (він же «пітчинг») чомусь дуже дратує багатьох кінематографістів старшого віку. А от молодші це схвалюють. У своїй критиці старші незрідка використовують заборонений, як на мене, прийом, стверджуючи, що під час отих самих пітчингів відбуваються всілякі незаконні «оборудки». Докази при цьому не наводяться, але ж «ви самі понімаєте», по-іншому в нашій країні не буває. Доказом, власне, є інформаційний контекст — замало не всі новини починаються з того, що хтось там прокрався, когось піймали на хабарі і т.п. (от тільки усе це суцільна тобі картинка, пластичний театр, телевізійний балет — в реальному житті чиновні злодії почуваються надійно; просто «кіно таке», і ми у нім актори). Словом, якщо крадуть у сусідньому селищі, то і в кінематографічному так само, чи ж треба тут щось доводити?

Як на мене, справа проста: є докази — то подавайте. Немає — то помовчіть. А поки що Держкіно уже перевіряють поважні організації. І вже пішли чутки щодо неефективності кіноагенції, недоцільності її подальшого функціонування. Одне із можливих рішень — ліквідація Держкіно і створення відповідного департаменту в Міністерстві культури. Моє запитання до кінематографістів: вам такий варіант подобається? Схоже, що деяким так, до вподоби. Тоді нагадую недавню історію. 1992 року указом Президента України було ліквідовано Держкінофонд (те саме Держкіно), після чого й почався морок і безгрошів’я в кіно. До речі, за збігом обставин прізвище тодішнього очільника державної інституції було таким же — Іллєнко, тільки Юрій, знаменитий режисер, кінооператор, сценарист.

Варто пам’ятати цей урок історії? Риторичне — для мене — питання. Одначе, виявляється, не для всіх. Тоді зверну увагу ще на один нюанс. От ся криза в нашій Спілці збіглася з атаками на Держкіно і поверненням глухих кулуарних розмов про те, що Спілку кінематографістів (як і решту творчих спілок) хочуть зліквідувати. Я ці розмови чую давно, ведуть їх люди у віці 25–40 літ. Мовляв, спілки породжені в сталінські часи, це колгоспи для гуртування і контролю за людьми мистецтва. Навіщо вони сьогодні, коли не те що контролю, а й інтересу до мистецтва з боку можновладців немає?

ВІДЛИГИ І ПОВЕНІ

Ще раз нагадаю недавню історію. По-перше, Спілка кінематографістів була створена за часів хрущовської «відлиги», й ініціатором її народження були самі кінематографісти. Установчі збори було проведено 1958-го, одначе упродовж семи років працівники ЦК КПРС гальмували процес завершення формування Спілки. Чому? Вони не могли зрозуміти, навіщо така організація у кіно, де люди й так працюють не осібно, як письменники чи художники, а на виробництві. Щось тут не так, маракували партійні бонзи. І як у воду дивилися — через двадцять літ, у середині 1980-х, саме кінематографісти, їхня Спілка започаткувала революційні зміни. Михайло Горбачов навіть сказав, що Перебудова розпочалася з V з’їзду кінематографістів.

В Україні так само — дві спілки, письменників і кінематографістів, вели перед у боротьбі за справжні, а не позірні зміни. 1991 року це закінчилось утворенням Української держави. Її нові-старі чиновники  доволі швидко зрозуміли, що от сі спілки, а разом з ними усе те, що називається громадянським суспільством, треба душити і нищити. Це їм загалом вдалося, опустивши усіх нас на рівень плінтуса...

Один із важелів впливу на негаційні процеси — стимулювання внутрішньої боротьби, колотнечі, яка іноді — провокативно, я вважаю — підігрівається самими кінематографістами (не відають, що творять?). Ще недавно я так тішився тим, що кінематографісти й телевізійники солідарно працювали на результат, і його було досягнуто: у вигляді нової версії закону про кінематограф. Одначе нині не те і не так. Є чимало підстав думати, що деякі телевізійні боси вирішили переформатувати (як мінімум) Держкіно. Метою є перенаправлення коштів із держбюджету на виробництво телесеріалів. А що, схоже, так воно і є. Особливо коли пригадати, що практично всі провідні телеканали належать олігархам і є збитковими. А тут грошенята мимо плисти будуть (за новим законом можна виставляти на конкурс і телевізійні проекти). Ну, і пішло-поїхало...

Ще одне риторичне питання до кінематографістів: і ви це підтримуєте? Ні, серіали робити украй необхідно, одначе йдеться про пропорції. Думаймо, пані і панове.

А тут ще одна оказія — Міністерство економічного розвитку і торгівлі України опублікувало список державних підприємств, які виставляються на продаж  і приватизацію. Серед них і кіностудії, з кіностудією імені О.Довженка включно, яка має статус національної і чомусь подібному не підлягає. Мінкультури уже заперечило: вони чогось подібного не пропонували і категорично заперечують такий підхід. Однак диму без вогню не буває.

Що кіностудії належить реформувати — зрозуміло. Але ж не шляхом продажу і фактичного нищення. Має торжествувати простий принцип: реформа не може призводити до перепрофілювання підприємства, тим більш у галузі культури. Те, що є кінематографічним, мусить залишатися в кіно, бодай там як видозмінене. А що ефективні реформи можуть бути, доводить простий приклад — за кілька років Національний центр Олександра Довженка (він же кіноархів), під орудою Івана Козленка, перетворився на сучасний, модерний заклад...

Від з’їзду хотілося б головного: давайте не сваритись і не нищити одне одного. Давайте об’єднуватись у роботі за справжні реформи, які й радикально змінять наш спільний кінопейзаж. Який, до речі, нині став приємнішим для ока, для душі.

Сергій Тримбач, «День», 23 серпня 2017 року, №148–149

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»