f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Олесь Янчук: Відновити вплив Спілки на державну культурну політику в галузі кіноіндустрії

02.10.2017

Голова Національної спілки кінематографістів України, генеральний директор Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, кінорежисер Олесь Янчук про фільм "Таємний щоденник Симона Петлюри", перспективи кіностудії та Спілки.

Катерина Константинова, "Дзеркало тижня"

— Пане Олесю, на кіностудії імені Олександра Довженка тривають зйомки вашого нового фільму — "Таємний щоденник Симона Петлюри". Цікавий час, цікава постать. На якому етапі робота над стрічкою?

— Зараз — монтаж. І лишилося кілька знімальних днів у вересні. Сподіваюся, що до кінця року фільм буде завершено.

— Як виник задум? Далеко не всі режисери ризикнули б підступитися до розкриття на екрані такої складної постаті, як Петлюра.

— Ще в 2008-му я був запрошений з фільмом "Владика Андрей" на Каннський кінофестиваль. Прилетів до Парижа вперше. Був травень, і знайомі організували мені екскурсію. Так ми опинилися на вулиці Расін у латинському кварталі Парижа. Це та вулиця, на якій Самуїл Шварцбард застрелив Петлюру. Біля ресторану "Бульон Шартьє", що збудований 1906 року. Петлюра дуже часто туди заходив обідати.

Знаєте, я тоді дуже перейнявся і тим місцем, і тими давніми подіями. Уявляв, як Петлюра вийшов з ресторану, зупинився біля книгарні… І тут його спіткала смерть. Довго я дивився на той тротуар. На той люк, де він упав. Усе це мене дуже вразило і збентежило.

А згодом надійшло запрошення на фестиваль імені Анрі Ланглуа з фільмом "Голод–33". І знову прийшов на вулицю Расін. Наче щось вабило туди.

Так і почав читати про той період історії, про Петлюру. Відтак з'явилося бажання зняти про нього фільм.

— У підході до таких багатогранних особистостей, як Петлюра, важлива особистість сценариста. Адже Петлюра був не тільки політиком, борцем за незалежність України, а ще й театральним критиком. Він, наприклад, захоплено й високопрофесійно писав про Марію Заньковецьку.

— Безперечно, сценарій — основа основ. Наш головний сценарист Михайло Шаєвич, а також Олександр Шевченко шість років працювали над його написанням. Історичні факти знайшли, на мій погляд, цікаве перетворення в жанрі історичного фільму.

— Він має назву "Таємний щоденник Симона Петлюри". Чи справді був щоденник?

— Такий принцип у кінематографі називають моментом художньої правди. Коли певні епізоди в житті людини гіпотетично могли бути, а насправді могли й не бути. Але тогочасна ситуація, а це початок ХХ століття, дозволяють думати, що певні епізоди, пов'язані з Петлюрою, могли мати місце. Це художнє кіно. А використовувати тільки сухі архівні дані, а потім їх екранізувати — не завжди цікаво.

До того ж Симон Петлюра як журналіст і критик багато писав. Тому цілком можемо уявити, що він вів щоденник. Адже щоденники мають і звичайні люди, не лише журналісти чи письменники.

— Готуючись до фільму, очевидно, ви відкрили для себе Петлюру, якого раніше не знали. Які факти з його життя вас вразили найбільше?

— Дуже багато що вразило! Уявіть, свого часу перед ним стояло дуже непросте рішення — залишити Україну, вирушити в еміграцію. Поїхав він з доволі скромними матеріальними можливостями. І саме в той час ідея повернення незалежності Україні могла стати реальністю. Адже багато емігрантів мали надію, що згодом повернуться в Україну.

Вбивство Петлюри — це ще й убивство надії, що Україна поверне собі незалежність.

У фільмі через особисту трагедію людини розкривається трагедія нації, держави. У Петлюри була чудова сім'я — дружина, донька. І наш фільм показує їхні родинні стосунки.

А сама назва — "Таємний щоденник" — говорить, що це фільм-спогад. Адже наш герой постійно повертається думками в ті часи, коли існувала Українська Народна Республіка. Тому в фільмі багато історичних персонажів. Зокрема прем'єр-міністр Володимир Винниченко, якого грає Євген Нищук, президент Михайло Грушевський, якого грає Богдан Бенюк. У ролі дружини Петлюри Ольги — Ірма Вітовська.

Насамперед хотілося подати образ Симона Петлюри як реальної людини — через його стосунки з дружиною, донькою. Хотілося показати й деякі слабкі риси його особистості, зокрема конфліктність, наприклад, у його взаєминах з Винниченком.

— У них було доволі різне бачення незалежної України…

— У результаті це різне бачення й призвело до того, що ми так надовго втратили Україну. Адже ще в період становлення УНР багато хто з сусідньої Росії тікав від більшовиків в Україну, купував тут нерухомість — будинки, квартири. Але потім прийшли червоні з Харкова і все зруйнували.

— Як знайшли актора на головну роль? Цей виконавець поки що немедійна постать, але, кажуть, дуже талановитий.

— На роль Симона Петлюри претендувало п'ять кандидатур. З кожним актором були прискіпливі проби: знімали цілі сцени.

Зрештою зупинив свій вибір на Сергієві Фролові. Він справді дуже схожий на прототип і дуже талановитий актор. Як на мене, він переконливо зіграв Петлюру.

Якось я зібрав своїх друзів-кінематографістів — з тих, кому довіряю, — і показав їм проби. І всі в один голос сказали, щоб я брав на головну роль тільки Сергія Фролова. Це й додало мені впевненості.

— Ви створили для фільму масштабні декорації в одному з павільйонів студії імені Довженка. А чому не знімали натуру в тих місцях, де бував ваш герой?

— Так, відтворили на студії і вулицю Расін, і ресторан "Бульон Шартьє", і бруківку. І… навіть люк, на який Петлюра впав після того, як Шварцбард випустив у нього сім куль. Я справді спочатку думав знімати на натурі. Але тільки за один знімальний день мерії Парижа треба було заплатити близько 20 тисяч євро. До того ж там на проїзній частині дороги сучасна розмітка.

— Нещодавно на позачерговому з'їзді вас обрали головою Спілки кінематографістів України. Попередній голова, режисер Тарас Ткаченко, затримався на цій посаді недовго. Якими бачите перспективи спілки? Керувати одночасно студією і Спілкою, мабуть, усе-таки складно?

— Наступного року будемо відзначати 90 років кіностудії імені Олександра Довженка і 60 років Національної спілки кінематографістів. Ці дві установи тісно між собою пов'язані. Тому всім моїм попереднім намірам нічого не завадить. Навпаки, в тому числі й через Спілку, сподіваюся, буде більше можливостей досягнути певних результатів.

— Про які саме результати йдеться?

— Насамперед — відновити вплив Спілки на формування та реалізацію державної культурної політики в галузі кіноіндустрії.

Вважаю, що Спілка повинна взяти активну участь у розробці законотворчих та нормативних актів, контролювати дотримання чинного законодавства у сфері захисту соціальних, творчих і професійних інтересів членів спілки. У нас же просто роздолля для піратства.

Також гостро стоїть питання про захист державних кіностудій від незаконної приватизації та рейдерських атак.

Хочу, щоб у сучасній незалежній Україні було якомога більше українського кіно. Вважаю, що в нас його дуже мало.

— А тим часом у парламенті є наміри взагалі розігнати всі творчі спілки, мотивуючи це і новим форматом відносин з МВФ, і сталінським минулим самих спілок.

— Так, постійно говорять, що спілки — це сталінський пережиток, атавізм радянської епохи. Але я так не вважаю.

Чому не можуть гуртуватися творчі люди, які роблять одну справу? Що в цьому поганого?

— А скільки діячів нині налічує Спілка кінематографістів?

— На сьогодні 1095. Середній вік — 40—50 років. Прийом до Спілки нині відбувається більш демократично. Раніше треба було мати в доробку щонайменше два фільми, які мали розголос, фестивальні нагороди.

І це ще не гарантія, що могли прийняти в лави спілчан.

Зараз ситуація змінилася. У Спілку приходить талановита молодь.

— Багатьох кінематографістів налякала літня історія з можливою приватизацією Національної кіностудії імені Довженка. Наскільки це реально?

— Якщо з кіностудії знімуть статус національної і уряд виставить її на приватизацію, то це справді реально. Але, звісно, буде великий спротив кінематографістів.

Адже маємо сумні наслідки приватизації Одеської кіностудії. Сьогодні вона мертва. Там не знімається жодного фільму.

Якось я зустрів колегу-однокурсника, то він сказав, що нова охорона студії не пускає навіть на територію.

На позачерговий з'їзд Спілки кінематографістів ми нещодавно запросили першого заступника міністра економічного розвитку і торгівлі Максима Нефьодова. Саме він ініціював цю резонансну тему — виставити на приватизацію 893 державні установи. В числі інших і Національна кіностудія. Але, ще раз наголошую, згідно зі своїм статусом вона не підлягає приватизації!

На тому з'їзді пан Нефьодов нас запевнив, що буде "профільна приватизація".

Власне, ніхто ж не проти, якщо на студію прийдуть профільні інвестиції. Вони повинні прийти, бо кіностудія Довженка має для цього колосальний потенціал, це — величезна база. Тут за час існування студії знято 1200 фільмів!

До того ж нині держава не має коштів, щоб повноцінно модернізувати й оновити студію. Тому у майбутньому сюди справді можуть зайти такі успішні гравці кінобізнесу, як Columbia Pictures, Universal Studios. Все може бути. Рік тому я був на Columbia Pictures. Обговорювали, де сьогодні дешевше зняти блокбастер. Мені сказали, що знають про українську студію і навіть робили попередні дослідження: мовляв, у вас дешевше знімати ніж у Празі, Будапешті або в Софії, де вони не перший рік активно співпрацюють.

Але ж... кажуть, у вас війна, чекаємо, коли в Україні ситуація стабілізується.

Від Києва до Лос-Анджелеса відстань близько 10 тис. км. І на такій відстані все гіперболізується, сприймається інакше.

Я ж іще раз наголошую: українського кіноконтенту повинно бути більше. І не треба казати, що в держави немає грошей. Гроші є. Ми ж платимо з усього 20% ПДВ. Треба лише щоб у держави з'явилося справжнє бажання підтримати власний кінематограф. Але поки що чуємо лише розмови про те, що немає грошей. Хоча, до прикладу, на Євробачення знайшлося 850 млн. грн.! А цей іміджевий проект тривав лише тиждень. Ми просимо втричі менше, але це довготривалі інвестиції, завдяки яким з'являться нові українські кінофільми, які сьогодні так потрібні!

— Повертаючись до студії Довженка. Як відомо, багатьом олігархам уже багато років поспіль не дає спокою земля — студійна територія, яку хочуть перетворити на будівельний майданчик, щоб звести там торгові центри й житлові квартали.

— Є 16 га нашої землі — тим паче у парковій зоні. Мені розповідав колега, що за уряду Азарова тут планувався елітний житловий мікрорайон!

Наша студія має п'ять павільйонів, один з яких найбільший у Європі. Є понад 100 тис. одиниць костюмів. Це унікальні костюми, які коштують великих грошей. Також зберігаємо понад 1000 одиниць зброї — шаблі козацької доби, зброю часів Першої і Другої світових війн. Це все знадобиться, якщо будуть фільми на військову й історичну тематику.

Словом, є багато цінного реквізиту.

І землі студії вистачає. Свого часу ми пропонували збудувати тут сучасне кіномістечко: мультиплекс, кілька кінозалів, розважальний центр. Таке вливання грошей відразу підніме й престижність цього району. Можна буде влаштовувати прем'єри, кінофестивалі. Саме місце оживе, кров циркулюватиме організмом студії. Причому це не голослівні плани. Є реальні інженерні розробки, щоб реалізувати цю ідею.

Неодноразово виникала й пропозиція перенести кінофакультет університету імені І.К. Карпенка-Карого на територію студії.

Це ж набагато цікавіше для студентів — вчитися в конкретних виробничих умовах, аніж просто сприймати все на пальцях.

Але так трапилося, що Національну студію імені Довженка поставили в один ряд з незалежними продакшнами, в яких, безумовно, є свої цікаві проекти.

Але ж вони вільні пташки. Все орендують для зйомок на час створення картини, а потім знову з порожніми руками. А тут — величезне державне господарство. Тому й необхідно, щоб держава сприяла відродженню студії. Ми розробили детальний план модернізації та відновлення.

— Якщо уявити: студію таки виставили на приватизацію — чи можуть у такому випадку претендувати на якісь акції самі студійці?

— Про це треба запитати в тих, хто може ініціювати приватизацію. Ми ж усі тут найняті працівники. Якщо навіть будуть акції і їх роздадуть співробітникам студії, то завтра прийде грошовитий "дядечко" і скупить їх у бідних кінематографістів по 20 доларів.

— Чи відома вам позиція президента, прем'єра, міністра культури щодо можливості чи неможливості приватизації студії?

— Я з ними не мав про це розмови. Єдине, про що запитав у міністра культури Євгена Нищука — чому це раптом студію виставляють на приватизацію. Він відповів, що це ініціатива вже згаданого пана Нефьодова.

Вони витягли з реєстру 893 підприємства — все скопом! І почалося…

— Скільки на сьогодні працівників у штаті студії?

— Цифра коливається залежно від проектів. Але в середньому — 200 осіб. Уявіть, коли я тільки прийшов сюди після закінчення кінофакультету
1984 року, то тут працювало 2900 людей. Є різниця?

— Чи маєте заборгованість по заробітній платі?

— Ні, не маємо. Завдяки тому, що надаємо профільні послуги. Насамперед завдяки нашим павільйонам. Телеканали знімають там різні шоу, програми, рекламу. Так і виживаємо. Але фактичного прибутку немає. Виходимо в нуль.

Коли я 2014 року став директором студії, були борги. Обігових коштів зовсім не мали. А коли підприємство не має обігових коштів, то це дуже погано для нормальної економічної діяльності, для розвитку.

Зараз ми на повному госпрозрахунку.

— Чому так рідко виділяються державні кошти за результатами останніх пітчингів Держкіно на кінопроекти саме студії Довженка?

— Цікаве запитання… На передостанній пітчинг рік тому ми подали 12 проектів. І жоден з них так і не пройшов.

Як відбуваються пітчинги? Перший етап проходить за таємного голосування. Але ж ідеться про розподіл коштів платників податків! Тут і пригадується знаменита фраза, яку колись сказала Маргарет Тетчер: "Немає ніяких бюджетних коштів, є лише кошти платників податків".

Чому тоді кошти платників податків розподіляються таємним голосуванням?

Потім починається другий етап, на якому привселюдно розглядають проекти, які пройшли на етапі таємного голосування.

Традиційно перемагають майже одні й ті самі приватні компанії-виробники.

Мій фільм про Петлюру переміг на зимовому пітчингу 2016 року. А на останньому пітчингу кіностудія Довженка отримала можливість зняти лише один короткометражний фільм-дебют, кошторис якого близько 1 млн. гривень. І все!

Як причину нефінансування наших фільмів Держкіно називає нібито слабкі сценарії. Але сценарії в нас відбирають досвідчені імениті режисери, такі як Роман Балаян, Віктор Гресь…

Апріорі ми не можемо бути в рівних умовах з незалежними приватними продюсерами. Ми — Національна кіностудія. Це те саме, що порівнювати приватні охоронні фірми з Національною гвардією або Президентським полком.

Катерина Константинова, "Дзеркало тижня", 9–15 вересня 2017 року, №33

19-20 жовтня, четвер-п’ятниця, Синій зал «Молоде українське кіно». Програма короткометражних фільмів «24 EGO», 2017 рік.

25 жовтня, вівторок, Синій зал «Молоде українське кіно». Прем’єрний показ документального фільму «Посол часу, що минає». 18:30

27 жовтня, п’ятниця, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ. «ЧАРІВНІ ЧУДОВІ». 18:30