f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

БЕРЛІНАЛЕ-2018: ПОКАЗАЛИ ФІЛЬМИ ПРО АКТРИСУ РОМІ ШНАЙДЕР І ТЕРОРИСТИЧНІ АКТИ

21.02.2018

У ніч на середу на Берлінському кінофестивалі відбулася світова прем’єра фільму «Коли падають дерева» українки Марисі Нікітюк.

На жаль, номер газети здається раніше — так що подробиці показу й оцінка самої картини — уже в найближчому числі.

А фестивальну програму середи відкриває фільм під назвою «Мого брата звуть Робертом, і він ідіот» (спільне виробництво Німеччини, Франції, Швейцарії) Філіпа Грьонінга... 

«Я нещаслива 42-річна жінка, і звуть мене Ромі Шнайдер»

Одна з найпомітніших картин великого конкурсу оповідає — слідом за «Довлатовим» Олексія Германа-молодшого — про велику особистість. Цього разу йдеться про знамениту в 1960—80-ті роки актрису Ромі Шнайдер.
 
Фільм називається «3 дні в Кібероні», поставила його 44-річна німкеня (батьки у неї іранець та вірменка) Емілі Атеф.
 
Як і Герман, режисерка обирає хронікальний виклад подій — їх справді три, з маленьким додатком ще одного дня у фіналі. Тобто це не класичний байопік, а лишень один зі сколків життя, краплина, крізь яку прагнуть розгледіти контури цілого.
 
Задум стрічки, за визнанням режисерки, стартував у той момент, коли французький продюсер вказав їй на актрису Марію Баумер, яка дивовижно схожа на Шнайдер.
 
І справді, я би повірив, що це колись зняли саму Ромі. Тим більше, що картину знято на чорно-білу плівку, і це посилює ефект документальності історії.
 
До того ж, в основу покладено реальний епізод, коли до актриси, що перебувала на лікуванні на узбережжі Бретані, у Кубероні, приїхали двоє журналістів — приятель Ромі, фотограф Роберт Лебек (Чарлі Хюбнер) і Міхаел Юрг (Роберт Гвіздек).
 
Приїхали, аби взяти у неї інтерв’ю. Неврівноважену актрису звично бере під контроль її приятелька Хілде (Біргіт Мініхмайєр). Скажу одразу: акторський ансамбль склався, а Баумер може претендувати на «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль. 
 
Журналісти обрали не найкращий час для бесіди — Шнайдер виснажена, їй потрібен відпочинок. Перший раунд інтерв’ю вдається не дуже, й актриса запрошує всіх учасників і свідків бесіди до ресторану. Аби випити шампанського і станцювати, відчувши себе  хоча б на мить щасливою. Вона й виглядає такою. 
 
Чим приваблює режисер стрічки — свободою оповіді. Вона не боїться тримати в кадрі задовгий процес інтерв’ювання, так само — довге-предовге фотографування, коли Роберт кружляє навколо Ромі у безкінечному танці художника навколо своєї Галатеї.
 
Тільки хто тут скульптор, а хто Галатея, хто кого ліпить і переліплює, із того, що під руку трапилось? Та головне, цим заявлено важливий для фільму мотив дискретності життя, яке розпадається на фрагменти, що майже не піддаються монтажу.
 
Картина й закінчується отим самим танцем фотографування, і одне із зображень застигає на екрані: «Зупинися, мить, ти прекрасна!»
 
Якби ви знали, із чого та мить витворюється, якби ви знали! Знайдено точний, на мій погляд, композиційний принцип, за яким особистість збирається на екрані зі шматочків кінематографічної «смальти», — і мозаїка дарує нам реалістичний, й романтично-піднесений водночас, образ людини, жінки (о, зітхає Емілі Атеф в інтерв’ю журналу The Hollywood Reporter, Ромі «мала великий сексуальний апетит до мужчин»), актриси.

Дисфункція: про генетичні ломки

Ще одну роботу німецького режисера (і теж німкеня іранського походження) я подивився у секції «Перспектива німецького кіно». Картина «Дисфункціональний кіт» С’юзен Горданшекан.
 
Іранська дівчина Міна засиділась у дівках, треба заміж. Куди, за кого? У Німеччину, за тамтешнього іранця. Онімечченого, звичайно; Кіан зізнається навіть, що дуже німцем йому кортіло стати.
 
Одначе ж батьки наполягли: іранська кров, чиста-чистесенька, мусить бігти жилами, як і бігла. Одруження, і ось вона, Міна, в Німеччині. Відтепер вони починають жити разом.
 
Одначе навіть іранцю з іранкою не так просто зійтися у щось ціле і цілісне.
 
А тут іще Міна кота придбала — з генетичною поломкою (а вона думала, що генполомка — то ім’я котове), він увесь час підкидає усілякі неприємності. Словом, вирішили розбігтися. Щоби у фіналі почати усе спочатку...
 
Доволі дотепна драматична історія, з комедійним ухилом. У Німеччині багато людей, чия етнічність далека від німецької. Треба знаходити спільну мову.
 
Як бачимо, етнічний іранець, що живе в Ірані, — це один «набір функцій», а той, що в Німеччині, — інший. Чи інша. 
 
В іншій картині домашнього німецького виробництва (та сама «Перспектива...), «Втрачена самість» (щось на кшталт того) Фелікса Гассенфратца, не знаходять спільну мову навіть рідні сестри.
 
Хоча, здавалось би, мало що сестри, так ще й батьком за однаковою програмою виховуються — музики навчаються, високим духом обвіваються. Одначе ж проблеми і проблеми.
 
Попри суперсучасні аксесуари життя перед нами зринає традиційний іще для ХІХ століття «роман виховання». Правильно зринає, пора вже пригадати...
 
У фестивальній програмі понеділка зійшлися два фільми про терористичні атаки. Перший U — July 22 (так англійською, або «Утойя 22 липня») 57-річного норвезького режисера Еріка Поппе.
 
Він оповідає печально відому історію, коли одного дня в Норвегії сталося дві терористичні атаки — у столичному Осло стався вибух, а безумець Андерс Брейвік розстріляв молодіжний табір на острові Утойя.
 
Велику частину фільму знято ручною камерою, аби максимально достовірно відтворити атмосферу жаху; жаху, який тривав 78 хвилин (і рівно стільки ж він триває у фільмі, себто усе відтворено в режимі реального часу, що підсилює ефект) і призвів до 77 трупів та кількох сотень психічно травмованих людей.
 
В центрі оповіді дівчина Кайя (Андреа Бернтзен) — одна з небагатьох, хто не втратив голову, хто шукав близьких і допомогав тим, хто вже втрапив у біду. Доволі сильна картина, добре знята і добре пронюансована в подробицях того заціпеніння, яке охоплює людей, що мають можливість переконатись: благополучний комфортабельний потяг життя за секунди може зірватися з рейок і помчати у тартарари.
 
Ну і картина «7 днів в Ентебле» бразилійця Хосе Падільї. Десять років тому режисер уже  отримав «Золотого ведмедя» — цілком несподівано, нагадаю, — за фільм «Елітний загін».
 
Любить, любить Паділья військових людей, мабуть, сам у душі живе за військовим статутом.
 
Цього разу картина про цілком реальні події 1976 року, коли терористи захопили літак компанії Air France, що мав летіти з Тель-Авіва до Парижа. Захопили і, зрештою, посадили його в Ентебле, в Уганді. 
 
Фільм докладно (аж занадто, треба сказати) переповідає хід подій. У центрі, у фокусі — постаті самих палестинських терористів, до яких приєдналися і двоє німців.
 
От вони і є найяскравішими — члени німецької радикальної групи Вільфред Безе (відомий актор Даніел Брюгл) і Бріжитта Кюхльман (виразно зіграна Розамундою Піке).
 
З другого боку — керівництво Ізраїлю, на чолі з прем’єр-міністром Іцхаком Рабином (Ліор Ашкеназі) і Шимоном Пересом (Едді Маршан). Протистояння...
 
Картина була би просто традиційно міцно зробленою роботою, якби не поєднання воєнних дій із постановкою балету на сцені. Якому в фіналі аплодує стоячи весь зал.
 
Одночасно — доблесним спецназівцям Ізраїлю, які одним махом здолали відстань до Ентебле і швидко та вправно ліквідували терористів. Зразкова політична та військова комбінація!
 
Нашим політикам і військовим тут є що подивитися. А я милувався танцями — єдине кіно, яке тут виглядає як мистецтво, а не задовге шоу во славу військ Ізраїлевих.
Сергій Тримбач, Україна молода.
19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

19 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «Вимирання динозаврів»

20 грудня, четвер, Синій зал ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА КІРИ МУРАТОВОЇ (1935-2018)