f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

"Лицьо треба мати!"

01.03.2019

Лесь Сердюк мені якось розказав. Знімалися вони з Брондуковим у фільмі «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука на Київщині. У якийсь із днів дістали можливість поїхати додому, у Київ. При дорозі зачали ловити «попутку». Власне, ловив Сердюк. «Вимахую руками, вимахую, а воно, зараза, жодна не спиняється. Бронек тоді каже: «Дай я!» - «Та куди вже тобі, коли мене не слухають»... Нарешті кажу: «Ну, попробуй». Він став отак при дорозі, голову схилив набік - і перша ж машинка зупинилась. Я був вражений: «Як воно в тебе вийшло?» А він: «Лицьо треба мати!»

А так воно і є - у Брондукова було своє не позичене лице, не акторське, до речі. Кажуть , в інститут його не дуже охоче й брали. «З таким обличчям - у виконроби...». Добре, що Віктор Іларіонович Івченко розгледів талант і взяв на курс - поруч Миколайчука, Раїси Недашківської та інших красенів і красунь.

У «Вавилоні ХХ» герой Брондукова – середняк, котрому прагнеться бути чимось більшим, аніж він є. Його практичний розум налаштований проти утопій, він не вірить у привиди, що бродять Європою.

Та не позбавлений він і спокуси театралізації, ефектної постанови свого, сказати б, "іміджу". Зверхньо поглядає він, піднісшись над парканом, на філософа Фабіана та його безпросвітний ідеалізм – суперповажний, набундючений, одягнений у файну аристократичну вдягачку. Тільки камера подивиться на нього і ззаду – низ його голий і вбогий. Верх проситься вгору, хоче ефектної постави, а низ викривально простий і відтак розриває цілісність образу.

Це і є, на мій погляд, один із магістральних сюжетів, що пронизують ролі Брондукова: хочеться бути цілим, гармонійним, злагодженим. А виходить якось нескладно, химерно… Ось сю недоформованість своїх екранних персонажів Брондуков виявляв блискуче.

Мало хто бачив короткометражний фільм Андрія Дончика «Загибель богів» (за сценарним ескізом Олександра Довженка!). До села приходить церковний маляр, він малює образи святих із селян. Один із них (його і грає Брондуков) збирається на сеанс до художника і прагне налаштуватися на святість. Така собі репетиція: дружина тримає перед ним рамку, намагаючись вловити потрібний вираз обличчя. Ніяк воно не складається, хоч ти плач.

А за вікном репетує вредне порося і селянський радар обертається до думок про поросячі проблеми. І раптом: воно, те, що треба! «Іди ж швиденько!» – випихає його дружина з хати. А на дворищі на нього нападає власний собака: не пізнав господаря в ореолі святості. Трапляються все ж такі миті в житті.

Мораль цієї мікропритчі проста: не треба напружуватись і фальшувати, образ Божий проступає в нас тоді, коли думаємо про речі житейські й абсолютно органічні для нас із вами.

А може, це мораль, яку можна зчитати з усього творчого шляху Борислава Брондукова: він завжди лишався самим собою. Банально? Ще й як! Тільки справді – в ньому не було неправди, натужного комікування, дешевого цирку. Він думав про своє, він жив так, як написалося йому на роду. І тому, вдивляючись нині в його лик, помічаємо в ньому піднесене, духовне, святе навіть. Те, що залишив нам назавжди.

Сергій ТРИМБАЧ,
газета "День".
25-26 травня, субота-неділя, Синій зал ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ «ЗОЛОТЕ КУРЧА»

24 травня, п’ятниця, Синій зал НОСТАЛЬГІЧНІ ПОРТРЕТИ НЕЗАБУТНІХ

23 травня, четвер, Синій зал Прем’єрний показ короткометражного фільму "КОЛІР ФАСАДУ: СИНІЙ"