f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Українська нова хвиля, шоста. «Красиві двадцятилітні»

12.04.2019

Володимир Войтенко, LB 

З 11 квітня до кінопрокату вийшов шостий альманах українських короткометражних фільмів від Довженко-Центру під загальною назвою «Українська нова хвиля». Вона ще й конкретизується підзаголовком «Красиві двадцятилітні».

Власне, це йде від назви біографічного роману культового польського письменника ХХ століття Марека Гласка про початок його шляху. Одночасно твір є біографією цілого покоління й картиною польського літературного життя середини 50-х років. Взагалі, Гласко прожив небагато, 35 років, 11 із яких за кордоном, загалом у шести країнах. Наклав на себе руки в готельному номері. Писав: «Я вчився мало й погано, відрізнявся бунтарським духом». Згодом конфліктував із поліцією, кілька разів потрапляв до психіатричної лікарні. Є автором гострокритичних, безвихідних за світовідчуттям новел і повістей. Одне з оповідань, «Перший крок у хмарах», про трьох чоловіків-невдах, 2012 року екранізувала українська режисерка Аліна Горлова.

Так чи так, але шоста «Українська нова хвиля» є збіркою найкращого українського короткометражного кіна 2018 року, відзначеного нагородами престижних українських та міжнародних фестивалів. А всі автори – молодими амбітними творцями, які задають нові тренди в українському сучасному кіні та змінюють його сприйняття у світі. До альманаху увійшли топові стрічки ключових жанрів – комедії, трагікомедії, драми, анімації й неігрового кіна, які об’єднав мотив персональних дилем «маленької людини». Як і в однойменному романі польського письменника, красиві двадцятилітні «Української нової хвилі» живуть у вихорі буремних часів, котрі стають тлом для прийняття складних рішень.

Безумовно, проблема, драма й трагедія російсько-української війни на Донбасі в цьому українському контексті обійденими не могли. Її безпосередньо торкаються два фільми.

Один із них неігровий, він є переможцем на Фестивалі кіна й урбаністики «86», найкоротшим, тепло настроєвим і, певне, у своєму роді, найвитонченішим. Називається «Діорма». Режисерка Зоя Лактіонова: «Це стрічка про красу й небезпеку замінованого моря. Він для всіх чутливих до краси та співпереживання глядачів. Дуже хотілося б привернути увагу до теми розмінування акваторіі Азовського моря. Я народилася й зростала в Маріуполі, зараз там живуть мої батьки. Все, що там відбувається із початком бойових дій, має особистий та особливий вплив на мене. Головний герой – це такий образ, це кожний та кожна, хто має звя’зок із цим місцем: це рибалка, який не може вийти в море на човні, як раніше, це мати, яка боїться відпустити дитину з поля зору, бо міни після шторму викидає на узбережжя. Це ми з вами, для яких закритий доступ до орнітологічного заказнику Білосарайської коси, бо його теж заміновано».

Існує діорама Білосарайської коси, її коротким оглядом картина Зої Лактіонової й закінчується. Взагалі, назва для фільму напрочуд влучна за суттю й за формою. Це коли справжнє, сказати б, натуральне є небезпечним і багато в чому неприступним. Лишаються спогади, колишні враження, які лунають голосами жителів Маріуполя поза кадром. Лишається не повноцінне життя, а його діорама. Донбас нині щільно замінований. Потрібно спочатку закінчити війну, якій краю не видно, а потім іще, за думкою фахівців, понад десятиліття піде на розмінування.

Друга стрічка про це, 15-хвилинна, є анімаційною – «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами». Вона отримала особливу відзнаку на Одеському МКФ, а також на фестивалі «Крок». Картина наповнена сюрреалістичними образами. Авторка, що створювала дитячі й дорослі книжки-картинки, ілюстрації для ООН і раніше зняла дві короткометражні анімації, не намагається втекти до світу фантазій, а навпаки – з допомогою виражальних засобів анімації виявляє й підкреслює проблеми людей під час війни. Фільм зроблений від початку до кінця однією людиною. 

«Про війну часто розповідається через картини нестерпного жаху, але історія Марка Львовича кошмарна своєю простотою – це відбувається поряд із нами прямо зараз з мільйоном людей, і ймовірно, найстрашніше в тому, що ми звикли до таких історій. Нікого не здивувати тим, що старий чоловік назавжди втратив будинок і воєне стало для нього побутовим, а десь в паралельній реальності Донбасу люди вбивають людей». 

Анімація показує історію війни на Сході України через призму життя однієї родини. Життя глави сімейства Марка Львовича перестало бути колишнім: два його сини воювали по різні сторони барикад, він втратив будинок. Війна, вибухи, смерті стали для нього повсякденною реальністю. 

Фільм є сміливим, щемливим і несподіваним. Принаймні, для мене.

Іще три картини є ігровими. Всі вони складають короткий список премії «Золота дзиґа», що її буде вручено 19 квітня від імені Української кіноакадемії, до якої входять 355 кінематографістів.

Це стрічка «В радості і тільки в радості» Марина Рощиної, котра перемогла в Національному конкурсі торішнього Одеського МКФ.

Історія класична – психологічна драма про материнство й виклики, що атакують жінку. Молода матір-одиначка закохується, але не наважується розповісти своєму хлопцеві, що має сина. Стосунки активно розвиваються, а зізнатися все важче й важче. Та й матір героїні, на якій хлопчина, виказує невдоволення таким станом справ. В осерді сюжету вибір між особистим життям і відповідальністю перед дитиною.

В головній ролі виступила Світлана Лібет, редакторка видавництва інтелектуальних книжок «Основи», очолюваного Діаною Павличко. Вибір виконавиці напрочуд влучний, передусім, через харизму, м’якість поведінки, реакцій і теплоту її натури. Й це той випадок, коли в актриси вже саме обличчя стає частиною конфліктної екранної історії.

Ще один фільм від Павла Острікова, який називається «Mia Donna». Приз глядацьких симпатій на Львівському фестивалі короткометражних фільмів Wiz-Art.

Взагалі, всі короткометражки Острікова мали щиру глядацьку симпатію. Вони прадиво трагікомічні, з гострим сценарним та режисерським відчуттям народної стихії, масової культури та яскравих особливостей життя ніби пересічних людей. Можливо, в нього ця якість виявляється в нинішньому українському кіні найяскравіше. Чи не до всіх картин Острікова вплетені, й дуже природно, популярні в народі пісенні мелодії, переважно, з мелодраматичним настроєм. І вже це робить його фільми правдиво щемливими.

В нашому випадкові «Mia Donna» є фантастичною історією з буденного повсякденного життя 46-річної Оксани, яке різко змінюється, коли її чоловік Толік перетворюється на семирічного хлопчика. Власне, стається чи не те, що Оксана раніше часто казала чоловікові: «Ти, як дитина». Він одного дня, приміряючи речі за ширмочкою на базарі, дитиною і стає. Лікарі безсилі, ніхто не може повернути Толікове єство назад. Ну а Оксана змінює свою поведінку й чіпляється за старе життя. Але проблема виявляється серйознішою, ніж їй здавалося. Якось доведеться жити...

Ну й п’ята, найдовша, стрічка з добірки – це ігровий «Штангіст», що він створений у копродукції з поляками. Автором виступив Дмитро Сухолиткий-Собчук, який нині в Парижі готується до втілення повнометражного ігрового дебюту «Памфір», де йтиметься про українських контрабандистів, що переправляють за західний кордон цигарки.

У «Штангісті» в головній ролі також нефаховий виконавець – власне, штангіст, майстер спорту з Чернігова Олег Лой. Він на екрані стриманий та переконливий. Зрештою, як і решта виконавців, що вони всі, окрім Лариси Руснак, також є непрофесійними.

Дмитро засвідчує: «Мені радше йшлося про поєднання документальності й живопису. Від початку це кіно задумувалося як певне змагання з живописом. Ігрове кіно — це умовність, особлива реальність, яку я собі видумую. Хотів погратися формами в цій реальності, закрити для себе певні режисерські інструменти. Якісь прийоми застосовуватиму й далі, а деякі спрацювали тільки для «Штангіста». Наприклад, статичний кадр. Не можу сказати, що це надалі мій спосіб розказування історій. Він прийнятний тільки тут. Три рухомі кадри були ретельно обдумані, хотілося, щоб кожний кадр став картиною, на яку ти дивишся так, наче вона не висить на стіні, а плине в часі — 40, 50 секунд, хвилина. Тобто ти не стоїш у музейній залі, а сідаєш на візочок і тебе провозять повз картину, бо експозиція передбачає не стояння, а рух залом. Таким задумувався проїзд із чоловіком, який падає, сцена в сауні. Тільки для того, щоб найкраще розкрити ідею, закладену в фільмі».

Взагалі, стрічка за формою виглядає напрочуд довершеною. Діалог із нею триває й після перегляду, що є очевидною ознакою глибини та непересічності, талановитості.

За фабулою важкоатлет Петро готується до відповідальних змагань. Перед турніром він дізнається трагічну новину, на його плечі лягає важкий вибір. Петро бореться із переживаннями, які перетворюють його на більше, ніж «механічний шматок м’яса». Назагал, це кіно про жертви, які людина робить, рухаючись до нагород у так званому спорті великих досягнень. Тут або доводиться повсякчас вчиняти жорстко й навіть жорстоко, передусім, до найближчих своїх, або відмовитися від переможних та планованих мрій.

 «Штангіст» зібрав на фестивалях низку почесних нагород, серед яких і перемога в Національному конкурсі Київського МКФ «Молодість», і Ґран-прі на фестивалях у Польщі та Франції.

Переконаний, що в українському кінотеатральному прокаті цей фільм, як і решта чотири, заслужать також приз глядацької вдячності.

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ