f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Із світанком ангели полишають нас…» – Помер італійський кінорежисер Франческо Розі

12.01.2015

Сергій Тримбач

10 січня в Римі помер, на 93-му році життя, Франческо Розі. Він був одним із тих, хто починав таке феноменальне явище, як Італійський неореалізм.

Починав на других ролях, працюючи асистентом у Лукіно Віконті  («Земля тремтить»), Мікеланджело Антоніоні («Переможні») та ін. Зате потім, коли суперкласики зайнялися проблемами особистості і її підпілля зокрема, Розі уперто продовжував займатися соціумом і його болячками.

У нас домінує таке собі схематичне уявлення, за яким неореалісти займалися життям суспільства до моменту, коли  воно почало жити благополучніше, ситніше – отут і вийшли на перший план проблеми особистісного життя.

Чи то Франческо Розі не погоджувався  з подібними оцінками, чи з якихось інших причин, а тільки він уперто й безжально констатував своє: італійське суспільство загрузло в корупційних схемах, в ньому владарює мафія і мафіозі, демократія працює лише як представницька модель, одначе ж народні маси маніпульовані до краю…

Деякі з фільмів Розі ми, колись радянські люди, бачили. Нам їх дозволяли дивитися – про те, як некрасиво загниває Захід, яких катастрофічних  поломок зазнає їхня модель життя. Не те, що в нас, в СРСР, де все так по-справжньому демократично, де всі ситі і життям задоволені. Передивіться тепер політичні фільми великого італійця («Руки над містом», «Справа Меттео», «Шляхетні трупи») і ви напевне переконаєтесь: життя у нас в Україні нині навдивовижу схоже на Італію 1960-1970-х років. От тільки в нашому кіно немає такого режисера, як Розі.

Втім,  розуміння того, що ми потребуємо кіно неореалістичного зразка, є у нового покоління українських кінематографістів. Опісля гламурного «нульового» десятиліття (аналог «естетики білих телефонів» часів дуче Муссоліні) з’явилися установки на відтворення реальних життєвих драм, при цьому драм середнього й бідного класів, а не «дєвочєк і мальчиков», що живуть у віллах і катаються на суперових автах (у чому не втомлюється переконувати нас телебачення, крутячи безкінечні російські серіали подібного штибу). Ще одне – це спротив фальшивому патріотизмові, який полягає в тому, щоби хвалити своє, попри будь-які обставини й персоналії.

 Саме це й викликало таку, не сказати б очікувану, реакцію з боку деяких наших нібито демократів і нібито лібералів. Чого вони тільки не побачили в новелах альманахів «Мудаки. Арабески» та «Україно, ґудбай»  – аж до антиукраїнськості й порнографії. Одначе ж саме ці молоді люди в часи Майдану об’єдналися в кіногурт «Вавилон’13», аби вийти на вулиці й сам Майдан – у традиціях неореалізму, треба сказати – і знімати події такими, якими вони є, без ретуші й прекраснодушної романтичності…

Нині ті, хто сплив на державну гору, не хочуть підтримувати наш кінематограф. Основною версією причин того є  інстинктивна боязнь нової-старої влади  кіно як соціального аналітика й стимулятора громадських віянь. Кіно критичного реалізму, яке щойно відродилось у нас через багато-багато років, хочуть просто поховати.

Повернусь до Франческо Розі. Варто сьогодні просто передивитись його фільми. Скажімо, «Шляхетні трупи» (в радянському прокаті – “Сиятельные трупы”) 1976 року.   

Історія про те, як інспектор поліції Роґас (Ліно Вентура) розслідує низку загадкових убивств суддів. Усе вказує на те, що їх скарано за неправедний суд, що це помста. Та в підсумку з’ясовується інше – це хитромудра інтрига можновладців для того, аби дестабілізувати життя країни, в ім’я своїх корисливих корпоративних інтересів. Зрозумівши це, слідчий стає небезпечним для влади. І вона вбиває його… Хоча Роґас робить спробу знайти вихід – через свого друга, журналіста, редактора комуністичного видання. Та в комуністів немає бажання втрапити в чужу гру. «Викриття є неминучим, але не зараз», - таке пояснення. Політичні ігри мають свої закони… Фіналом є такий собі італійський Майдан, тільки тут вирують червоні прапори.

Слідчому згори підкидають образ підозрюваного як божевільного. Зрештою фільм оповідає про божевілля тих, хто повсідався на верхніх щаблях влади й навіяв собі образ божества, безпомильного божества! Один із таких небожителів, голова Верховного суду (блискуча роль Макса фон Сюдова) стверджує: так, ми, судді, не помиляємось. Сумніватися в цьому – великий гріх. Вся ця зараза – від Вольтера. Бо система, що склалась, є такою собі релігією, вона  заснована, вона тримається на вірі в те, що носії державних символів влади безпомильні. «Релігія, яка бере до уваги сумніви натовпу, є мертвою», - проголошує верховний суддя.

Нині в Росії чутно подібні промови: у всьому винна російська література, вітчизняні вольтери, які посіяли сумніви в непогрішимості державних устоїв, влада є від Бога і сумніватися в цьому означає йти проти Росії, здавати її західним прохіндеям… В Україні одверто про це ніхто не скаже, але що так думають багато «небожителів» сумніватися не доводиться.

Радив би подивитися й інший фільм Франческо Розі – «Христос зупинився в Еболі» (1979). Картина аж ніяк не застаріла, українцеві це є очевидним. Хоча матеріал стрічки начебто такий далекий… Фільм зроблено за однойменною автобіографічною книгою письменника, художника, лікаря Карло Леві.  В середині 1930-х його було вислано в південну провінцію Луканія – за непослух фашистському  мусолініївському режиму.

Фільм напрочуд глибокий. Один із основних мотивів – стосунки народу й держави.  Точніше – селян і державних урядників. «Держава для селян, - каже Леві, - це те, що завжди не на їхньому боці. Це такий фатум». В розмові з місцевим начальником письменник розмірковує над тим, чому для селян розбійники є героями? Відповідь така: бо з допомогою розбою селянська цивілізація боролася з можновладцями, які, не розуміючи їх, прагнули упокорити. Селянство протистояло Енею, потім Риму, тепер п’ємонтцям (тобто державотворцям). «Це ж що, - заперечує начальник, - ви говорите про дві Італії?». Ні, але йдеться про просту річ: держава ставить селянство під жорсткий контроль. Те, що зробив на наших теренах Сталін, упокоривши селянство, яке за визначенням має залежати тільки від природи. Селянство (а в нас із ним асоціюється саме українство) традиційно сприймається як ворожа державі анархічна сила. Держава заганяє всяку неорганізовану силу в пляшку, от і нині наше високе чиновництво заклопотане цією нелегкою задачкою…

Один з епізодів фільму покликує сучасні алюзії. Це коли Муссоліні говорить промову щодо взяття італійцями Аддіс-Абеби під час італійсько-ефіопської війни. Маси торжествують, маси люблять свого вождя. «Кримнаш» – ну хіба не пригадається?

Одне із дивовижних вражень од фільму – італійці, їхнє життя, їхня філософія дуже близькі нам. Однаковими хворобами хворіємо, хіба що не синхронно. Важливо тільки, щоби знаходились люди, бодай одинаки, які б мали мужність ті хвороби діагностувати, а потому й прагнути їх лікувати. Франческо Розі є прикладом того, що може один митець, яким впливовим він може бути стосовно життя суспільства.

Коли ти чиниш спротив цілій системі, так важливо, аби в тебе були ангели-охоронці. У фільмі «Христос зупинився…» селянка говорить про те, що надвечір до людської господи заходять три ангели. Один стає біля дверей, другий біля столу, третій біля ліжка. Охороняють. З першими променями сонця вони залишають помешкання.

Отакої непевної хвилини нас залишив Франческо Розі. Він був одним із ангелів, тепер це стало зрозумілим. Одначе не сумуймо – він зробив усе, щоби залишитися з італійцями, з нами…

Залишитись назавжди.

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.