f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Аеропорт». Камера дивиться на смерть

26.01.2015

Про особливість підходу «Вавилону’13» до неігрового кіно та документальну стрічку «Аеропорт».

Андрій Кокотюха для «Телекритики»

Коли дивишся черговий фільм від «Вавилону'13», усякий раз хочеться сказати щось на зразок «ця команда піднімає планку документального кіно та змінює уявлення про документалістику в Україні». Але, добре подумавши, повсякчас забираєш пафос назад. Бо професійність - не чеснота, не подвиг, не ексклюзив. А чітке розуміння законів драматургії, демонстроване авторами хоч короткого, хоч довгого документального метру, має бути не відхиленням у бік покращення, а нормою.

Добре зроблена робота залишається в пам'яті надовго вже самим цим фактом. Здається, більше вимог до тих, хто бажає долучитися до команди, крім як робити свою справу, в ініціаторів «Вавилону'13» нема.

Черговий приклад тому - «Аеропорт», показаний каналом «24» (23 січня, ефір 22.00). Навряд чи знайдеться людина, і не лише в Україні, яка щиро запитає: «Про що кіно?» Втім, не будемо переоцінювати суспільну активність та зацікавленість - у найтрагічніші дні лютого минулого року в Києві гарантовано знаходилися десятки тисяч мешканців, котрі нічого не знали й не хотіли знати про масовий розстріл на Майдані.

Вашому автору б дуже хотілося, аби й така аудиторія подивилася як не «Зиму, що нас змінила», то бодай «Аеропорт», витративши 50 хвилин свого часу - на кулінарно-танцювальні шоу його вбивається значно більше. Проте факт лишається фактом: актуальні документалісти звертаються лише до активної частини проукраїнськи налаштованих громадян. Від чого ефект, на який здебільшого розраховане справжнє документальне кіно, дещо змазується.

Невигадана історія, реальні події, за якими підглядає операторська камера, на виході повинна просвітити. Запропонувати глядачам набір подій та фактів, про які вони поняття не мали. Чи здогадувались - але вперто не помічали: це відбувається тут і тепер. Між тим донецький аеропорт, уже наречений «нашим Сталінградом», щодня лінійно присутній в українському інформаційному просторі. Тож цілком може скластися враження: ми все про нього знаємо, все вже бачили, чули, проговорювали, всіма героями захоплювалися, за всіма загиблими сумували.

Але є нюанс, який варто враховувати. Всякий проект від «Вавилону'13» - не відео, змонтоване для телесюжету у форматі «під начитку». І не гарячий репортаж безпосередньо з місця події, попри беззаперечний ефект постійної присутності. Якщо ви почали дивитись «Аеропорт» не від початку, складеться враження: перед нашими очима розгортається щось подібне до реаліті-шоу. Проте автори показують безжальні реалії навіть не дня вчорашнього. «Кіборг» із позивним Маршал, головний провідник по неприступній українській фортеці в оспіваному донецькому степу, називає дату зйомок. І ми переносимося на кілька місяців назад, у жовтень 2014 року.

Спокійні неговіркі воїни їдять торт на короткому відпочинку під час важкої чоловічої роботи - війни. Жартома звертаються до ворога, напевне розуміючи: сепаратисти цього не побачать і не почують. Обстріли тут - звична справа, «кіборги» навіть коментують іронічно, тримаючи руки в кишенях камуфляжних штанів, а сигарети - в зубах. І розумієш: це не розслабуха. Тут усе підпорядковано сталому порядку, складеному з однією метою - залишитись живим. Приреченість на перемогу читається в поглядах, словах, рухах, жестах. Так само, як розуміння: війна тепер скінчиться не скоро, й перемога можлива, лише коли кожен зможе вижити й допомогти іншим.

Подібне бачення, до речі, було відсутнє весь той час, поки в Радянському Союзі писали та знімали про війну. Не лише Другу світову - будь яку. Західні фільми й стрічки зосереджувалися не на жертовному героїзмі гастелло й матросових. У західній культурі вже тоді панувала ідеологія, згідно з якою людське життя є найбільшою цінністю. Тому жертовна загибель культивувалася навіть менше, ніж непереборне бажання вижити й перемогти. Натомість радянський погляд на будь-яку війну - це обов'язкова наявність камікадзе, здатних лягти під танк «за Родину, за Сталина» чи гордо вийти з юрби полонених із вигуком: «Я комсомолець, стріляй!». Радянським вірусом «кіборги» не вражені. Тому всі вони хочуть жити, піти після війни в нічний клуб, пити пиво, любити жінок. Навіть побут круг себе облаштовують, аби мінімально нагадував мирне життя - дивні, зовсім, здається, недоречні постери на стінах, вирізані звідкись фото журнальних модельок, пропозиції до оператора: «Хапай чай, брате».

Але раптом навіть ця умовна ідилія руйнується. Людина з камерою стає ворогом, бо заважає, крутиться під ногами зі своєю камерою. Ситуація критична. Спалахнув бій, є поранені, й ось уже солдати несуть вражених товаришів. Хтось із них виживе. Хтось - не доживе до перемоги. Та ось воно, диво монтажу: атака вже давно захлинулася, бійці знову травлять байки й анекдоти, беззлобно, за звичкою, до слівця матюкають сєпарів, планують майбутнє, близьке й віддалене.

Особливість підходу «Вавилону'13» - у свідомому порушенні табу на показ реальної смерті. Після того, як минулого року насильство в центрі Києва відбувалося фактично онлайн, здивувати чи шокувати цим наш народ ніби складно. Тим не менше, до кадрів з «Надзвичайних новин» ставлення зовсім інше, ніж до смертей, які бачимо разом з оператором у тому ж «Аеропорті». Або раніше - в «Зимі, що нас змінила», де концентрація реального насильства ледь не найвища за всю новітню історію українського документального кіно. Красномовний зразок - короткий фільм «Після смерті». Неживого Сергія Нігояна, чиє оголене тіло пробите ворожими кулями, вразливим може здатися в стрічці забагато. Проте глибинний задум авторів - підкреслити трагізм буденності наглої смерті. Відповідні епізоди «Аеропорту» лише розвивають задану тему.

Демонстрація кадрів так званого «телебачення Новоросії», де до своєї публіки звертається безумний Павло Губарєв, а потім - ніби при своєму розумі, та від того не менш огидні, схожі навіть не на орків, а на шакалів терористи, спершу виглядає дещо сумнівним прийомом. Ваш автор проти поширення подібного відео навіть у соціальних мережах, не кажучи вже про офіційні телевізійні ефіри. Але й цей прийом можна зрозуміти. У такий спосіб дегуманізація ворога відбувається без сторонньої допомоги. Губарєв та інші самі себе дегуманізують.

Нарешті - цікавий хід, можливий не в репортажі, а саме у форматі документального фільму. Наші бійці кілька разів підкреслюють: сидять та лежать на дорогущих диванах віп-зони. Мабуть, на них сиділи Янукович із Ахметовим. Там же, в надрах, «кіборг» знаходить і демонструє пафосні коньячні келихи. Тут же - не менш помпезний рекламний ролик, котрий дає змогу побачити, яким цей аеропорт був у минулому житті. Навіть нефахівець помітить: для реклами не змогли набрати потрібну кількість масовки. Велична, за великим рахунком - нікому не потрібна і в мирному житті Донецька, ця споруда стала одним із символів української корупції.

Те, що аеропорт як втілення корупції зруйновано в боях за свободу та незалежність нашої країни, сприймається зараз досить символічно. Зайвих слів, аби підкреслити це, автори фільму не шукають.

«Телекритика», 26 січня 2015 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.