f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Українське кіно в Швеції: Вдягаємо манжети

08.05.2015

У Стокгольмі відкрився Перший скандинавський фестиваль українського кіно – 100% громадянська ініціатива. Чи витягнуть на собі волонтери і українську культуру?

Роман Горбик, LB.ua

«Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!» - розпачливо писав наприкінці одної з українських революцій Павло Тичина. Директорія УНР одним із перших рішень і спробувала зробити саме це: заснувала Українську республіканську капелу Олександра Кошиця, яка мала винятково гастролювати за кордоном і просувати там імідж новопосталої України через музику. З гастролей капела так і не повернулася – з причини припинення існування самої УНР. Але на одному з концертів американський композитор почув леонтовичівського «Щедрика». За кілька років його співала вже ціла Америка – як «Carol of the Bells».

Хтось уже з сучасників відзначив, що з цього «вдягання манжетів» перед усім світом і зводиться по суті роль українського інтелектуала/письменника/митця. Та й то головним чином тоді, коли Україна прокидається після кількох років летаргії в сплеску діяльності, і, як то кажуть, «очі світу» на короткий час фіксуються на цій малознаній і незрозумілій території.

На жаль, якщо окремі яскраві спалахи можуть стати основою для культурного бренду країни, «розкручувати» його за кордоном потрібно стабільно і постійно. За відсутності такої системної роботи Україна і залишається, по суті, відсутня на культурній мапі Європи, як днями слушно написала Дарія Бадьйор. Тим більше, що відчайдушне, демонстративне вдягання «манжетів» - акт по суті захисного психічного механізму, породженого власними глибинними комплексами – сумнівами у повновартісності власної культури. А жодна культура ще не підкорювала світ (хоч би що ми вкладали в ці слова) через оборонні реакції. Для цього потрібна здорова агресія і проактивність.

Сьогодні ми переживаємо отакий черговий момент активізації. Зокрема, в кіно, що, як і в часи Леніна, залишається «найважливішим із мистецтв». Саме національне кіно (а для країн, які можуть собі це дозволити, і серіальне телебачення) налаштовує ту оптику, через яку люди в інших країнах сприймають національні реалії і культуру. Тому не дивно, що останнім часом виникли кілька проектів із просування українського кіно за кордоном.

«Найтемніша сторона Інґмара Берґмана»

Частина з них – результат державних чи бізнесових зусиль, як-от дні українського кіно в Естонії чи нещодавні – в Парижі. Але там, де таких зусиль бракує, інколи на перший план виходить громадська, низова ініціатива. Практично аналогічна волонтерському рухові на підтримку армії, тільки у царині культури. Точніше, формування іміджу української культури за кордоном у рамках «незавершеної культурної війни», про яку писав Шевельов.

Саме такою ініціативою є Перший скандинавський фестиваль українського кіно, який стартував минулого понеділка у стокгольмському кінотеатрі «Зіта», чимось подібного до нашого «Жовтня»: популярний осередок фестивального та артхаусного кіно, улюблене місце сінефілів та хіпстерської молоді. До 18 травня шведи матимуть змогу побачити п’ять українських стрічок, які можуть репрезентувати сучасний стан нашого кінематографа, і трошки – класику. Закриватимуть фестиваль «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова – призабута на Заході культова стрічка. Ідея в тому, що класичний фільм дасть перспективу для сучасних робіт і поставить їх в історичний контекст, в якому вони виглядатимуть радше як результат розвитку, а не екзотичні рослини, що виросли на голому місці.

А відкрився фестиваль фільмом Вікторії Трофіменко «Брати: остання сповідь» (2013), який мав бути особливо цікавим для шведського глядача, адже це – фактично адаптована екранізація роману живого національного класика Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед». Може, це справді стало одним із факторів успіху, але прем’єрний показ розвіяв усі міфи про відсутність інтересу до України в Європі. У найбільшій залі кінотеатру не було жодного вільного місця. Причому реакція теж була позитивною. Ніхто не покинув залу до кінця сеансу – а це вже показник для фестивальної публіки. У відгуках глядачі переважно казали, що фільм «важкий» і «змушує замислитися». Міністр культури та демократії Аліс Ба Кюнке, яка прийшла відкривати фестиваль у бандані з тризубами, назвала його «найтемнішою стороною Інґмара Берґмана». Врешті, може, фільм виявився для шведів «недостатньо українським» - на екрані була не очікувана східноєвропейська екзотика, а типова, добре зроблена європейська драма, яка змусить не одного глядача перечитати власну класику.

Той, що пройшов крізь тролінг

До речі, прихід міністра культури на відкриття національного фестивалю, як і присутність провідного кінокритика Мортена Блумквіста, який вів публічну бесіду з режисером Вікторією Трофіменко перед показом, – це справді щось безпрецедентне для національного фестивалю і свідчить про тепле ставлення більшості шведів (а насамперед шведських еліт) до України. Настільки, що це навіть викликало обурення російських тролів у соцмережах. Мовляв, на російські фестивалі міністри і провідні критики чомусь не приходять; в усякому разі, не виступати.

Інші фільми програми можуть теж розраховувати на щедру увагу тролів. Звичайно, в нинішніх умовах неможливо обійтися без компромісу естетики й політики (які, втім, і так ніколи не ходять нарізно). «Хайтарму» (2013) відібрали, щоб показати шведам різноманітність української культури, її відкритість до інших етнічних традицій – і водночас розповісти про історію Криму, сталінський геноцид-депортацію кримських татар і привернути увагу до вже призабутої за донбаськими «народними республіками» проблеми анексії Криму. Тим більше, що режисер і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв приїжджає до Стокгольма, щоб розповісти про фільм і нинішню ситуацію на своїй батьківщині.

Фестиваль також примирив обох учасників нещодавнього оскарівського скандалу.«Поводир» (2014) Олеся Саніна розповість про не таке вже й добре знане у Швеції українське бачення сталінського тоталітаризму і продемонструє, як українці навчилися загортати власні історичні травми в обгортку блокбастера, а «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького – напевне, найуспішніший фестивальний фільм за всю історію українського кіно – покаже брутальність і зухвалість експерименту, яку наше кіно не розгубило від часів Довженка і Вертова.

Настав час Українського інституту

Успіх фестивалю, про який уже попередньо можна говорити, це чудовий приклад того, як 100% громадські ініціативи можуть досягати прекрасних результатів навіть відносно невеликими коштами (і великим напруженням зусиль організаторів-волонтерів). Фактично це спільний проект двох інституцій, які народив Майдан – Українського інституту у Швеції (директор Наталія Пасічник) та Дослідницької групи з питань України в університеті Седертерн (її кординатором є я). Вони фактично займаються тим, чим мали б займатися Міністерство культури і, може, закордонних справ. Адже сьогодні Україна нарешті дозріла до творення власної агенції з просування культури у світі, та й, ніде правди діти, у себе вдома: курси української, фільмотеки й бібліотеки не завадили б і на Сході та Півдні України. Поки що цю роботу – те, що в розвинених країнах роблять Британська рада, Польський чи Ґете-інститут – тягнуть теж волонтери.

Сьогодні важливо, щоб голос цих волонтерів, які можуть організувати кілька яскравих подій, але навряд чи витягнуть на собі всю системну культурну політику країни, почули, і щоб це мало наслідки. Держава повинна щонайменше кооптувати волонтерський культурний рух так, як це вже відбувається в підтримці й реформуванні війська – з непоганими в цілому результатами. Або, радше, держава, бізнес та громадянське суспільство (в Україні й за кордоном!) повинні об’єднатися навколо вже наявних успішних проектів і розширювати захоплену територію. Тільки в такому випадку одягнені манжети стануть багаторазовими і не спадуть із українських рук у бруд під ногами, залишаючи лише виразки і мозолі. Так, як це бувало досі.

На фото – Міністр культури та демократії Швеції Аліс Ба Кюнке на відкритті фестивалю (автор – Роман Горбик)

Роман Горбик, LB.ua, 27 квітня 2015 року

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ