f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Формати і сезони радянських серіалів

17.08.2015

Андрій Кокотюха, для «Телекритики»

Вже за місяць провідні українські канали почнуть мірятися, в кого буде більше серіальних прем'єр власного виробництва. Незалежно від рейтингів та якості кожної стрічки навряд чи зупиниться запущена машина. І ось чому.

Вплив кіно й серіалів на масову аудиторію надто сильний. Він сильніший навіть за новини, бо закладає світоглядний фундамент та поволі змінює людей. У який бік  питання на мільйон. Тим не менше, процес, як доведено, дорівнює створенню та поширенню альтернативної релігії. Той, хто розуміє це, не може не відчути кайф від того, що підмінює собою промисел Божий. Отже, відчувши смак, хочеться бути в процесі далі.

Глядачами нових українських серіалів буде переважно аудиторія 50+, хоча в Україні, та й у цілому світі немає такого продюсера,  який не прагнув би пробитися до вдвічі молодшого глядача й заволодіти ним назавжди. Але до «Гри престолів», «Пуститися берега», «Доктора Хауса» чи «Справжнього детектива» українському немовляті-виробнику ще ой як далеко. Хоча рівняючись на кращі не лише американські, а взагалі західні зразки, шлях від проектів для пенсіонерів до культових серіалів для просунутих ми подолаємо досить швидко. Та поки не варто забувати: іншої аудиторії, ніж згадана, в нас немає. Ці глядачі ще пам'ятають радянські серіали, більшість навіть світоглядно виховувалася на них. Тож, готуючись стежити за початком розвитку власної виробничої індустрії, є нагода згадати, як і з чого все починалося в Радянському Союзі.

Ваш автор не має жодної інформації, яка б дала змогу зрозуміти, хто, коли, який партійний начальник вирішив дати старт знімати багатосерійне кіно для радянського телебачення. Єдине, в чому нема сумнівів  жодної комерційної мети таке виробництво не передбачало, лише ідеологія. Телебачення було сто відсотків державним, без рекламних блоків, кошти виділялися з бюджету, а Державний комітет з телебачення і радіомовлення СРСР розподіляв замовлення на виробництво більш-менш пропорційно між студіями. Левову частку мали, звичайно, «Мосфільм» та Студія дитячих та юнацьких фільмів імені Горького, але своє мали «Ленфільм», Київська кіностудія імені О. Довженка, Одеська кіностудія, «Білорусьфільм», Ризька й Литовська студії, а також Грузинська, Армянська, Узбецька студії - приблизно в такій градації.

Не готовий сказати, чи була конкуренція за такі замовлення і корупція в процесі їх здобуття. Зате істиною є факт, що, незалежно від студії виробництва, для прем'єр та подальших показів існував лише один майданчик на весь СРСР  перший (і єдиний) канал Центрального телебачення, дислокований на телецентрі в Останкіно. Республіканські, або ж регіональні канали могли потім щось показати в повторі, або не могли, аж такі нюанси теж за межами моєї поінформованості. Бо, наприклад, точно відомо, що УТ-1 (тоді на Хрещатику, 26) ставило в ефір «Сімнадцять миттєвостей вести». Але чи показувало стрічку про Штірліца республіканське телебачення Грузії, Литви чи Узбекістану  невідомо.

Поняття «серіал» у СРСР не існувало  офіційно це називалося «багатосерійний художній фільм». У популярній програмі «Довкола сміху» навіть був такий жарт: «Що найдовше в світі, Хрюшо? - Багатосерійний художній фільм». Хоча тут автори скетчу явно пересмикували. Радянський серіал (далі будемо вживати актуальну термінологію) не був найдовшим у світі. Навпаки, телевізійне кіно, започатковане в епоху Брежнєва, можна сміливо вважати найкоротшим за всю історію світового телевізійного «мила».

Сьогодні канали готові розглядати проекти, розраховані щонайменше на 16 серій. А «Україна» вже давно освоїла та виробляє формат 60-100-серійних горизонтальних історій. Згадаємо легендарну «Санта-Барбару»: для українського глядача серіал взагалі почався не спочатку, чого ніхто не помітив, і тривав кілька років, утримуючи стабільний інтерес цільової аудиторії. Але це сталося вже після розпаду Союзу. Бо в останні роки його існування трапився показовий приклад із теленовелою «Рабиня Ізаура». Для радянського глядача її адаптували, склеюючи кілька серій у один блок тривалістю більше години. Тобто серіал для радянської людини  стрічка з невеликою кількістю серій.

Найдовшим багатосерійним фільмом за всю історію радянського телебачення лишився детектив «Слідство ведуть ЗнаТоКи». Але тут треба відразу обмовитись: епізоди показували глядачам по кілька разів на рік. І вже потім, у наш час, почали повторювати один за одним доти, доки їх дивився нинішній глядач. Зокрема, перші чотири серії «ЗнаТоКів» були показані протягом 1971 року, приблизно раз на квартал, що дає підстави вважати: телебачення в СРСР було наближене до вертикального формату програмування. Далі аж так часто новими епізодами людей не тішили, показуючи або два рази на рік, або з перервою на два роки. Цикл було завершено в 1988 році на 22-му епізоді «Мафія», хоча потім були спроби робити продовження, але актуальність серіал втратив.

«ЗнаТоКи» прикметні ще й тим, що були першим та ледь не єдиним багатосерійним фільмом у СРСР, котрий спершу знімався винятково в павільйонах, у форматі телевистави, на відеоплівку. А коли від епізоду 13 у 1978 році зйомки вийшли на натуру, все одно цикл принципово зберігав вигляд саме телекіно. На відміну від аналогів, котрі теж стартували в радянському ефірі на початку 1970-х, але знімалися на кіноплівку і виглядали великим серйозним кіно.

Потреба у серіалах для власного народу в радянської ідеологічної еліти збіглася в часі з різким зростанням економічних показників. Початок 1970-х  це передусім нафтовий бум у Тюмені. Кіно, тим більше багатосерійне, повноцінне, «жирне», коштує чимало, і віднині радянське телебачення могло собі його дозволити.

Найкраще зрозуміти тогочасний формат телекіно можна з пісні Володимира Висоцького «Жертва телебачення», написаної в 1972 році. Там є рядок: «Фильм, часть седьмая  тут можно поесть, так как не видал предыдущие шесть». Саме в цей період на телеекрани виходить «Тіні зникають опівдні»  можна сказати, класична радянська телевізійна епічна драма, яка складалася саме з семи серій. Згадані раніше «Сімнадцять миттєвостей...» до певної міри випадали з цієї обойми, бо мали аж 12 епізодів, а створений пізніше на Київській кіностудії імені О. Довженка серіал «Народжена революцією» мав 10 серій. Стільки ж  ТАРС уповноважений заявити...».

Але цей тріумвірат там і лишився непохитним  більшість стрічок, знятих у СРСР для телебачення й названих багатосерійними, складалися таки з п'яти-семи серій. Тут найчастіше згадуються «Варіант "Омега"» (5), «Два капітани» (6), «Ад'ютант його високоповажності» (5), «Місце зустрічі змінити не можна» (5), «В пошуках капітана Гранта» (7), «Синдикат-2» (7), «Довга дорога в дюнах» (7), «Береги» (7) (оригінальна назва «Дата Туташхіа»), «Візит до Мінотавра» (5). Виняток  історична драма «Росія молода» (9).

Окремо слід згадати «Вічний поклик» («Вечный зов»). Не лише через найдовшу після «ЗнаТоКів» тривалість (19 серій), а й через умовний поділ на сезони (так, як ми сьогодні розуміємо цей термін). У 1970-х показали перші 12 серій, а решту сім (знову це сакральне для радянського серіалу число)  на початку 1980-х. Конкурувати з ним може узбецький історико-драматичний серіал «Вогняні дороги» - екранізована біографія поета Хамзи Ніязі. Стрічка мала п'ять частин (19 серій), але цей фільм нинішніми глядачами успішно забутий.

Загалом кожен радянський багатосерійний фільм являв собою горизонтальну історію, яка не мала продовження, тобто сезону. Винятків так само три: крім «ЗнаТоКів» та «Народженої революцією» вертикальним можна вважати «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона». Але остання стрічка, складена для показу з усіх частин, взагалі конфліктує з усіма можливими форматами навіть сьогодні: разом там 11 серій, у жодну програмну сітку не лягає.

Чи не єдиним радянським телевізійним фільмом, котрий мав два повноцінних сезони, створеними за всіма правилами, є мелодрама «Циган». Але кожен сезон мав по чотири серії, тож сьогодні такі проекти називають міні-серіалами. Проте в цьому теж збережені певні традиції радянського телекіно: у 1960-х роках предтечами згаданих проектів були чотирисерійні чорно-білі стрічки «Угрюм-ріка», «Операція «Трест» та «Викликаємо вогонь на себе». Утім, серіалів хоч як бракувало, тому від початку 1980-х по телевізору почали під виглядом багатосерійних фільмів показувати прокатні цикли, як то «Щит і меч» (чотири серії), «Дума про Ковпака» (три серії) та «Помилка резидента» (8 серій  чотири фільми по дві серії).

Але найпопулярнішим, найбільш затребуваним форматом на радянському телебаченні були трисерійки. Слід принагідно зазначити: мелодрам пропонувалося менше, аніж детективів. Любовні лінії, звісно, мали всі великі горизонтальні історії, а «Довга дорога в дюнах» узагалі замішана на щасливому та нещасливому коханні. Проте боротьба зі злочинністю все ж користувалася більшими пріоритетами, ніж боротьба за любов. Основами для сценаріїв були твори російських радянських майстрів жанру Юрія Кларова («Чорний трикутник»), Анатолія Ромова («Кольє Шарлотти»), Аркадія Адамова («Інспектор Лосєв», «Зашморг»), братів Вайнерів («Гонки по вертикалі»). Три останні зі згаданих стрічок зроблені на Київській кіностудії імені О. Довженка. Там же зняли трисерійну військово-пригодницьку стрічку «Назад дороги немає» за твором Ігоря Болгаріна, автора «Ад'ютанта...» Сюди ж варто прикріпити «Д'Артаньяна й трьох мушкетерів»  трисерійна фантазія на теми Дюма-батька, створена у локаціях Львова та на натурі Львівщини й Поділля.

Альтернативою патріотизму радянського виробництва було таврування західного світу у виконанні Ризької студії: чотирисерійна драма «Богач, бідняк» за епопеєю Ірвіна Шоу та трисерійний трилер «Міраж»  єдина в СРСР екранізація романів Джеймса Чейза, значно перероблена та віддалена від оригіналу. Тим не менше, кіно «про Захід» та «під Захід» йшло в тодішнього просунутого глядача краще, і латвійські виробники тут викликали довіру, бо Прибалтика майже офіційно вважалася «радянським Заходом».

Окремо слід згадати фантастику. Вона втілювалася на телебаченні переважно у вигляді дитячого та підліткового кіно, і тут лідерами є «Пригоди Електроніка» та «Гостя з майбутнього». Загалом серіали для юнацтва займали окрему нішу, запам'ятавшись передусім дев'ятисерійним детективом за творами Анатолія Рибакова «Кортик», «Бронзовий птах» та «Останнє літо дитинства», створений на «Білорусьфільмі», та семисерійною історичною драмою «Стара фортеця» за трилогією українського автора, лауреата Сталінської премії Володимира Беляєва (Київська кіностудія імені О. Довженка). 

Як бачимо, пік активності створення в СРСР чогось подібного до західних серіалів, котрі насправді такими не були, припав на період 1970-1985 років. За ці п'ятнадцять років таки було створено «неформатний формат» або, скажімо так, прокладено свій особливий шлях у виробництві телевізійного кіно. Цим шляхом йшли сотні, як не тисячі професіоналів колишнього СРСР. А нетривалі багатосерійки встигли сформувати щонайменше два покоління, в тому числі нинішніх українських громадян. Власне, така сформованість посприяла тому, що пострадянські люди легше сприймають нові російські серіали, аніж актуальні західні. Бо форма не важлива  більше важить зміст. Дванадцять серій пригод Штірліца досі рівноцінні дванадцяти сезонам «Ментів». І ось тут потрібні зміни.

Андрій Кокотюха, «Телекритика», 17 серпня 2015 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда