f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

БЕРЛІНАЛЕ'64: Рятівна небезпека

26.02.2014

Сергій Тримбач, спеціально для «України молодої»

Мало не сто літ тому німецький філософ Освальд Шпенглер написав і видрукував книгу, що стала інтелектуальним бестселером: «Занепад Заходу». В Росії її переклали як «Закат Европы» — звідси певною мірою походить уявлення, що культивувалось за радянських часів: про «загниваючий Захід». Вихід Шпенглер бачив у донорстві Азії — вона–бо молодша, свіжіша, й відтак вливання її крові може порятувати бабусенцію Європу.

Схоже, директор Берлінале Дітер Косслік з цим почасти згоден. Тому фестивальну програму прошили азійським фільмовим орнаментом, а щоби було це помітніше — те саме зробило й велике журі, очолюване продюсером Джеймсом Шамусом. Три призи відлетіли до Китаю, з головним Золотим ведмедем включно. А Європі дісталися два — за сценарій німецькій картині «Хресний шлях» (мовляв, слова мережити ще вміють) і французькому режисерові Алену Рене, якому за 90 і якого журі знущально визначило як «наймолодшого» за духом і прагненням нового, пошукового (приз імені Альфреда Бауера). Тобто над Європою посміялися — на користь Азії і почасти Америки.

Цивілізація / культура

Утім це я, мабуть, надто пересмикую тактику Коссліка і дирекції фестивалю загалом. Бо ж очевидним є й інше: зроблено ставку на потугу, фінансову та організаційно–політичну, німецької кіноіндустрії. Вона не задовольняється тим, що робить німецькі фільми, а й входить у велике число проектів, спільних із різними країнами і продюсерськими компаніями. Нас, щоправда, це поки що обійшло, але тільки тому, що кіноіндустрія у нас нині малопотужна й відтак малоцікава. Як тільки стан справ поліпшиться, німці прийдуть. І запропонують... Що з того буде? Думаю, проста річ — Голлівуд, Гамерику потіснять з європростору. Якщо вдасться, звичайно. Бо ж мова не тільки про кількість продукованих фільмів. А й про структурне облаштування кіноіндустрії, про контроль над сферою прокату. Про виробництво смислів, зрештою. Було ж, хто пам’ятає — в кінці 1950–х та в 1960–ті європейське кіно (передусім італійське та французьке) відчутно тіснило американську продукцію. За тим стояла системна криза Сполучених Штатів. Яку вона здолала в 1970–ті. В кіно багато в чому завдяки такому явищу, як «Новий Голлівуд», лідери якого (Мартін Скорсезе, Френсіс Коппола та інші) зуміли синтезувати традиції американського та досвід новоєвропейського кіно.

Про це важливо не забувати нам, в Україні. Кількість фільмів є важливою, бо інакше й нова якість не постане. Тільки вкрай важливою є пошукова активність кінематографічного, культурного в цілому духа. Зухвалість, коли хочете.

Те, що й демонструє Ларс фон Трієр, чий фільм «Німфоманка. Частина перша (Довга версія)» став, попри неучасть у конкурсі, головною подією Берлінале. Матеріал не назвеш новим — жіноча сексуальність, яка у сьогоднішній цивілізації є одним із чільних візуальних образів та сюжетів. Одначе режисер вставляє цей матеріал у сучасну цивілізаційну раму. Сексуальність у сучасному світі стала надто «технічною», машинною — звідси і її візуальні образи: любов’ю нині «займаються», вмикаючи як машину, вивчаючи як набір інструментів і рецептів для вживання.

Діалог, з відчутними елементами сповіді жінки, чиє німфоманство стало її щастям і бідою, завдяки Селігману (Стеллан Скарсгорд) вставляється і в раму власне культури. Й відтак виникають образи минулого, концентровані на гуманістичних ідеях, які іноді набувають саркастичного звучання. Протистояння культури і цивілізації — остання–бо перетворює все, навіть любов, у спортивно–технічний конвеєр, саме людське тіло на гімнастичний снаряд, за допомогою якого «трахаються», зіштовхуються, труться поверхностями, та й більше не бачиться нічого. Так, спорт, змагання — як в епізоді з молодості героїні на ймення Джо (Шарлотта Генсбур), коли вона з подружкою змагається, хто більше мужиків спокусить у потязі.

А з другого боку, героїня фільму фон Трієра демонструє живе єство, це жива, не механізована плоть, яку маємо можливість побачити у всій її космічній безкінечності. Й відтак доволі несподіваний ефект, коли порно–, за своєю жанрово–візуальною природою, епізоди випадають у культурний, антицивілізаційний сюжет, сюжет про живу й живе, що противиться технізації і конвеєрному духу.

Одкритий шлагбаум

Що таке, власне, кінофестиваль? По–перше, це вистава і виставка в одному місці одночасно. Це як привозять у ваше місто твори якогось художника і ви можете познайомитись не о одним–двома полотнами, а з певною композицією його життя і творчості. По–друге, гра інтелектуалів. В ролі останніх — журналісти, критики, кіномани, та й просто спеціалісти, які розглядають колекцію фільмів (у даному разі це колекція Дітера Коссліка) і дискутують із приводу її репрезентативності: чи адекватно представляє світ кіно, чи подає кардіограму вселенського людського серця, що розривається нині безліччю суперечностей.

Одна з «фотографій» буття — локальні конфлікти, крутий заміс пристрастей, що роздирають тіло нації, регіону (на жаль, про це нині українцям не треба розказувати, знаємо по собі). У фільмі австрійця Фео Аладага «Між світами» йдеться про німецьких солдатів, що виконують свою, доволі складну, місію в Афганістані. Вона тим складніша, що між солдатами і афганцями існують неподоланні ментальні відмінності. Молодий афганець Тарік прагне стати таким собі посередником, товмачем з однієї ментальності на іншу. Щось у нього виходить, а більше так і ні. Принаймні, коли сестру Таріка, Лолу, поранено, то німецький командир підрозділу робить усе, аби вона опинилась в госпіталі. І — програє у підсумку, оскільки його підлеглі тим часом потрапляють під нищівний вогонь талібів. Фінальний кадр промовисто–символічний: шлагбаум на переїзді піднято, прохід одкрито — тільки куди й навіщо?

Була в конкурсі й не побачена мною, на жаль, британська картина «71» Яна Деманжа, в якій матеріалом є конфлікт у Північній Ірландії. Пригадується у цьому контексті і давній уже переможець Берлінале фільм «Кривава неділя» Пола Грінграсса. Отут ніби й немає ментальних проваль між людьми, а все одно домовитися між собою не можуть ніяк. Чи постане тепер подібна стрічка вже на українському матеріалі — побачимо. Кіно у таких випадках навряд чи лікує, воно просто намагається розібратися у сутності кривавих конфліктів.

«Де небезпека, там виростає і рятівне», — написав колись поет Фрідріх Гельдерлін. Ситуація кризи, яка є такою звичною для сучасного світу, покликує мобілізацію людського духа задля подолання кризових явищ. Кіно є одним із найефективніших майданчиків для такої роботи. Не тільки ж розважати, не тільки відволікати і навіювати людству «сон золотий», а й думати. Арт–кіно, авторське, фестивальне кіно і прагне цього — фотографічне за своєю природою мистецтво поринає в реальність, як пожежники у вогненну стихію: аби визначити точки загоряння й відтак ефективного гасіння.

Батьки і діти

Однією з центральних, а може й магістральних, тем цьогорічного Берлінале була доля молодого покоління. Рубіж ХХ і ХХІ століть так багато зламав, порушив у самому фундаменті культури, цивілізації, у механізмі передання досвіду від одного покоління до іншого. Одна з інституцій такого передання, сім’я, давно вже потерпає від катастрофічних руйнацій. На героя стрічки «Третя сторона ріки» Селіни Мурги Ніколаса намагається впливати батько, який сам живе на дві сім’ї і послуговується двома моральними кодексами. Про колізію батьків і дітей йдеться і в фільмі «На височині» Клаудії Льоси (володарка «Золотого ведмедя» трирічної давнини), яка цього разу залишилась без нагород. Можливо тому, що не надто чітко артикулювала заявлену проблематику...

А от Річард Лінклейтер по закінченні свого мало не тригодинного фільму «Отроцтво» (Срібний ведмідь за кращу режисуру) вислухав тривалу овацію залу. Цілком справедливу, на мою думку. Рідкісний випадок у сучасному кіно, коли довга картина сприймається на одному диханні. А до того ж фільм і знімався упродовж 12 (!) років. Справа в тому, що американський режисер заповзявся оповісти історію дорослішання дітей, розпочавши зйомку тоді, коли їм було по сім–вісім літ, і закінчивши вже 18–літніми.

Тут актори й неактори, вийшла така собі доку–драма. В ній чимало прикмет історичного часу — аж до участі підлітків у передвиборчій кампанії нинішнього президента США Барака Обами і його епохою. Водночас історія подорослішання подається головним чином як драматургія виховання почуттів. Вона складна, та драматургія. Бо ж, наприклад, Мейсон росте в ситуації розлучення батьків, які, тим не менше, не втрачають контактів і бажання впливати на формування дітей. Така собі багатошарова і багатослівна гамірна американська сім’я. Нервова до того ж. Мейсонів батько (Ітан Хоук), що періодично з’являється з наполегливими педагогічними ідеями. Матінка (Патріція Аркетт), невтомний експериментатор на сімейному поприщі, її нові чоловіки, як правило, так само дражливі й заточені на педагогічні подвиги (якщо вірити фільмові, в Америці чоловіки поведені на обов’язковості свого виховного впливу; у наших, здається, недоліки прямо протилежного плану).

Що ж, складність виховання почуттів не завжди на шкоду — з Мейсона виростає обдарований юнак. Ми, глядачі, не помітили, як швидко минулися екранні хвилини й години, а з ними і важлива частина життя... Справжній чар кіно подарував нам Лінклейтер — і відчуття реального плину життя, і фантастику перемін, і щасливе відчуття того, що життя таки має сенс. Хоча б тому, що діти не тільки ростуть, а й виростають. А з ними й фільми — як от сей.

Так чи інакше, а екранне полотно Берлінале таки багато чого у себе вбирає. Уже 64–й рік поспіль.

 

ВІД РЕДАКЦІЇ

Ця стаття мала побачити світ минулого тижня. Її довелося відкласти через події в Україні. Приносимо вибачення читачам та автору матеріалу Сергію Тримбачу.

19 січня, неділя, Червоний зал. КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

17 грудня, вівторок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН. Художні фільми «НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН» та «З НОВИМ РОКОМ!»

18 грудня, середа, Синій зал 25-й річниці Спітакської трагедії присвячується Документальний фільм «РОЗДІЛЮ ТВІЙ БІЛЬ»