f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Западенець як непевний об’єкт кінобажання

07.11.2015

Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно»

Західні українці в українському кіні з’являються одразу після вторгнення Червоної армії до Західної України у вересні 1939 року. В першу чергу їх показують у неігрових, пропагандистських фільмах, які розповідали про гадану, а інколи й цілком щиру радість галичан чи буковинців із приводу їхнього приєднання до Радянської Союзу.

В ігровому кінематографі западенці з’являються вже по Другій світовій війні, і так само з пропагандистською метою. Першим і найбажанішим для радянської пропаганди типом западенця є персонаж, одержимий класовою боротьбою, соціалістичними ідеями та надіями на Росію, яка має порятувати його край від класового та національного гноблення.

Прикладом такого героя став поет Іван Франко, картина про якого («Іван Франко») вийшла на екрани 1956 року. Цілком імовірно, що стрічка була задумана ще за Сталіна, оскільки містить усі ознаки знаменитих кінобіографій сталінської доби.

Герой тут із малих літ бореться за справедливість, знає, хто його ворог, і як його здолати. Франко у фільмі скидається на численних екранних більшовицьких агітаторів, які вчать так званий народ комуністичної мудрости. І ця мудрість завжди одна й та сама – соціалістична революція.

Тип прокомуністичного агітатора-галичанина виявився не настільки поширеним в українському кінематографі, як інший його тип – стихійного народного героя, месника, місцевого Робін Гуда, якому приписувалися розмаїті чесноти, включаючи справедливий розподіл матеріяльних благ та сексуальний, тваринний магнетизм. Ці дві характеристики народного героя не завжди на кіноекрані були рівноцінними, і з часом саме сексуальна привабливість лісового розбійника вийшла на перший план.

"Кармелюк" (1985), реж. Григорій Кохан

Тому сприяла специфічна врода західноукраїнських чоловіків, екзотична для імперського ока. Це була природна, почасти дика врода, сповнена здоров’я та нестримної енергії. В чомусь вона протиставлялася міській розніженості панів та панночок, а в чомусь доповнювала її.

1959 року кінорежисер Віктор Івченко фільмує картину «Іванна», що є оповіддю про доньку греко-католицького священика, яка прихилилась до радянської влади і вступила до Львівського університету, відкритого тепер і для місцевих українців. Однак незабаром вона дізнається, що не все так просто з її освітою.

Саме в цьому фільмі уперше в українському кіні з’являється образ підступного западенця, який згодом стане хрестоматійним і цілком витіснить тип лояльного імперії західного українця.

Згаданий тип чимось скидається на знайомого зі сталінського кіна шпигуна, шкідника й диверсанта, проте є істотна різниця. Перед нами тип рафінованого, витонченого націоналіста, чужинця за вихованням, способом життя та вірою, уніата, дуже часто єзуїта. Це підкреслено нерадянський, й навіть ніби неслов’янський тип людини, ворожий справі комунізму.

В радянському кіні на западенця проектуються задавнені російські страхи перед Заходом, що вони пов’язані з цивілізаційною різницею. Західна людина в уявлені росіянина за визначенням підступна, холодна, раціональна, бездушна. Їй позірно протиставляється російський та східноукраїнський тип – довірливої, теплої, співчутливої та доброї людини.

Іншим різновидом западенця є колабораціоніст, що той співпрацює з нацистами. Часто-густо означений тип об’єднується з озброєним бійцем опору, бандерівцем. Цей персонаж постає вже як зрадник батьківщини, оскільки він повернув зброю проти радянської влади.

Такому персонажеві приписується передусім варварська, фактично печерна нецивілізованість, яка постає в карикатурних формах. Він і неосвічений, і малокультурний, проте, в першу чергу, безглуздо жорстокий, схильний до диких витівок.

Якщо підсумовувати вказані екранні типи западенця, то в очі кидається насамперед певний чуттєвий складник усіх цих історій. Перед нами правдивий об’єкт бажання, який водночас приваблює та лякає, оскільки  виходить поза межі імперського нормативного уявлення про так звану цивілізовану людину. Західний українець тут у гарній компанії інших представників народів імперських околиць – від Чукотки й аж до Балтійського моря. Всі ці народи були, водночас, джерелом ресурсів для імперії та втіленням її страхів.

Кіно незалежної України змінило знаки з мінусу на плюс. Сьогодні западенець в багатьох українських фільмах – борець за незалежність, непоступливий герой опору. З іншого боку, він продовжує бути амбівалентним об’єктом бажання, оскільки все ще перебуває в координатах, які свого часу задала комуністична імперія.

Саме про цей тип ідеться у фільмі Валентина Васяновича «Креденс», що вийшов на екрани 2013 року. В картині розповідається про двох братів-приймаків, які опиняються в заручниках російськомовної родини так званих «визволителів», простіше кажучи, російських завойовників, чиї нащадки дотепер почувають себе цілком вільно на Західній Україні.

Обидва чоловіки доволі вразливі соціально, оскільки абсолютно залежать і від ласки чужих родин, і від ласки своїх роботодавців, які намагаються експлуатувати саме їхню сексуальну, статеву спроможність.

Фінал цієї історії по-своєму показовий, оскільки зводиться до прямого чуттєвого бунту, привабливого для ока та звичного для глядача. Западенець усе ще об’єкт бажання, джерело однаково ірраціональних надій та страхів.

Вночі з 8 на 9 листопада о 00:25 в «Арґументі-Кіно» – картина Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», стрічка, яка  створила узагальнений образ Західної України, цілковито укріпивши підвалини місцевої міфології. У фільмі ми бачимо різні типи западенців – і жертв різних режимів, і цілком лояльних радянській владі, і її запеклих опонентів та ворогів.

Проте важливим залишається бажання, яке західні українці викликають у різних політичних та ідеологічних режимів і культур сусідніх народів. Це бажання плоті, бажання отримати у власність та розпоряджатися людським тілом, яке завше виглядало спокусливо здоровим, молодим і сексуальним. Западенець бачиться дитям природи, резервом безмежних можливостей, проте і небезпек також, тому його слід усіляко контролювати. Юрій Іллєнко помістив цього персонажа у звичне для нього природне середовище, де той залишився й донині. Дикий і вільний, він усе ще чекає свого зоряного часу.

Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно», 4 листопада 2015 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН