f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

В.о. генерального директора Центру Довженка призначено Капіталіну Хомутовську

17.11.2015

17 листопада 2015 року стало відомо, що виконуючим обов’язки генерального директора Національного центру Олександра Довженка призначено Капіталіну Хомутовську.

Про таке повідомив колишній генеральний директор Центру Довженка Іван Козленко, однорічний контракт якого збіг 11 листопада. Тоді ж він докладно прозвітував про підсумки річної роботи на посаді, наголосивши, що, попри істотне покращення фінансово-економічного стану Центру Довженка (річ у чинних умовах у державному секторі майже неймовірна), Міністерство культури не продовжило із ним контракт і, водночас, не оголосило конкурс на заміщення вакантної посади.

Сам Іван Козленко пов’язує небажання Міністерства культури продовжити співпрацю із ним із його критикою організації ювілейного показу «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова, що відбувся 4 вересня у кінотеатрі «Україна». Тоді з огляду на участь у заході президента України Петра Порошенка було цілком змінено підготовлену Центром Довженко програму, а самих учасників – власне, співавторів фільму, що його 50-літній ювілей відзначали урочистостями, – охорона президента довгий час не пускала до зали. Іван Козленко докладно описав цю негідну ситуацію. Після того, за його словами, у «верхах» було прийнято рішення не продовжувати із ним роботу.

Подаємо допис Івана Козленка.

«Вже кілька днів зранку до ночі мій час був присвячений пошуку вирішення проблеми, яка склалася в Центрі з моїм усуненням. Безвладдя, яке там утворилось, загрожувало стабільній держінституції з гарними фінансово-економічними показниками скорим колапсом: арештом активів, а невдовзі й банкрутством. Я не знаю кому це вигідно й як розглядати тривалу бездіяльність Мінкульту: як халатне недбальство чи умисне шкідництво.

Сьогодні, нарешті, Мінкульт тимчасово передав повноваження керівника Центру директору з загальних питань Капіталіні Дмитрівні Хомутовській. Це чесний, відданий справі працівник, з яким, певен, Центр продовжить свою діяльність і, сподіваюсь, завершить розпочаті мною трансформації. Навіть цього половинчастого рішення довелось добиватися різними шляхами, перемовинами, очевидними, здавалося б, аргументами.

Я це робив не заради себе, а заради справи, знищення якої не міг допустити. Я робив це на волонтерських засадах, з більшим подекуди завзяттям, ніж на роботі, за яку отримував свою скромну платню. Бо йшлося про спільну справу, яку не можна зрадити. Це означало би поразку: мою, і тих ідеалів, в які я вірю, й які прагнув втілювати в Центрі. Поразку стратегії змін, які ми розпочали рік тому.

Тепер, коли найгірший варіант для Центру вдалось відвернути, я можу сказати, що мені було гидко всі ці дні. Через те, що доводилось доводити власну компетентність людям подекуди далеко некомпетентним, проявляти незворушність, робити вигляд, що мене ситуація не ранить, що я приймаю несправедливе й нечесне рішення щодо себе як єдино вірне, щоб не зашкодити справі. В той момент моя доля мене турбувала найменше.

Я вірив весь цей рік, що своєю роботою ми можемо змінити себе та державу, ця віра давала мені сил, так я спокутував нездатність помогти своїй державі в прямий, зрозумілий всім спосіб. Тепер віра покинула мене. Я все зробив. І я не розумію, як можна було настільки зігнорувати ті зміни, які нам вдалося втілити, щоб відсторонити мене від керівництва. Без пояснення причин. Я знав, що потрапив на посаду не з доброї волі чиновників, не через те, що вони зацікавлені в ефективному менеджменті держустанов, а через громадський тиск, який в пореволюційний час здійснила кіноспільнота. Я розумів, що мене радше терплять, ніж вітають, і пильнував, щоб ніде не зійти на слизьке, щоб не порушити жодного пункту контракту (навіть такий, здавалося б, неймовірний, як позитивний фінансовий баланс), щоб не дати підстав звільнити мене допіру.

Рішення міністерства, як виявилось, від результату зовсім не залежить. «Свої» люди прекрасно призначаються на керівні посади поза конкурсами та незалежно від їхніх досягнень. Я просто виявився «не своєю» людиною на чужому місці, на яке потрапив крізь вузьку шпаринку соціального ліфту, що ненадовго відкрилася після революції. Я був недостатньо лояльним. Неслухняним. Норовливим. Я відстоював інтереси своєї інституції, навіть якщо вони вступали в конфлікт з корпоративними, цеховими інтересами кінематографічної галузі.

Я розумів наперед всю непевність свого становища, й все одно не зміг змовчати після візиту Президента на святкування 50-річчя «Тіней забутих предків». Рішення про моє відсторонення було прийнято вже тоді. Про це мені не раз сказали різні люди, що обертаються в «верхах». Але мені було важливіше сказати правду, ніж врятувати своє хитке становище в Центрі. Навіть тоді я ще вірив в справедливість. Мені здавалося, що назвати речі своїми іменами – мій обов’язок громадянина. Зрештою, я хотів лишитись людиною навіть після занурення в ополонку держапарату.

В багатьох сферах я спостерігаю реконструкцію старої системи в її найгіршому вигляді: з телефонним правом, волюнтаристськими рішеннями, які не узгоджуються з думкою громади, з непотизмом та клановістю. Мені хочеться помилятись, але, здається, ми близькі до перемоги реакції.

Гидко все це».

Нагадаємо, призначення Івана Козленка на посаду генерального директора Центру Довженка добивалися представники кіноспільноти, які у жовтні 2014 року поширили відповідну петицію на ім’я прем'єр-міністра України Арсенія Яценюка та міністра культури Євгена Нищука.

16 листопада ситуацію, що склалася, виданню Cultprostir прокоментував кінокритик, член НСКУ і Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI Олександр Гусєв: «Національний центр Довженка видається мені зразковим прикладом – настільки незвичайним і настільки важливим у нашій ситуації, – культурної держустанови, діяльність якої поєднує активність з ефективністю, пропагує національне мистецтво, вписуючи його у світовий контекст, виховує повагу до української класики, доводячи її сучасність. На жаль, ця ситуація може змінитися […].

Усі заходи, завдяки яким Національний центр Олександра Довженка став своєрідним знаком якості для вітчизняних шанувальників кінематографа і музики, для всіх, хто цікавиться українським мистецтвом і українською історією, пов’язані з ім’ям Івана Козленка, глибокого, тонкого фахівця, фанатичного ентузіаста і блискучого організатора, чиє запізніле призначення на посаду директора Національного центру ми всі настільки бурхливо вітали рік тому. Виявилося, що наша радість була передчасною. Не думаю, що у когось можуть бути сумніви на цей рахунок – у випадку, якщо Івана Козленка не затвердять на цій посаді знову, Національний центр повернеться в культурне небуття».

Власна інформація НСКУ

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

19 травня, неділя, Червоний зал РОДИННИЙ КІНОЗАЛ