Обман, що нас підносить
05.01.2016
Серед досить багаточисельних картин, що вийшли на українські екрани 31 грудня, варто виділити стрічку іменитого українського режисера Романа Ширмана "Тепер я буду любити тебе".
Олександр Гусєв, Еспресо.TV
Своєю назвою вона зобов'язана найбільш відомому літературному твору Ширмана, виданому у 2006 році. Однак цю книгу, один з кращих вітчизняних романів про останнє радянське десятиліття і перші роки незалежності, можна назвати першоджерелом фільму з великою натяжкою. Екранізація роману, в якому безпритульні київські будні 90-х змішуються зі спогадами про службу у військовій частині в Прикам'ї та війну в Афганістані, потребувала б дуже великих витрат. Можна сказати, що стрічка, витримана у досить незвичному для українського кіно жанрі новорічної романтичної комедії, поставлена за оригінальним сценарієм, який, втім, пов'язаний з книгою не тільки назвою, але і деякими мотивами і інтонацією м'якої іронії.
Сюжетною зав'язкою фільму, як і роману, виступає зустріч людей, яких особисті проблеми змусили пережити гостру кризу самоідентифікації, відчути, що їхнє життя вже довгі роки йде зовсім не так, як вони уявляли собі це у дитинстві. Але, якщо в книзі йшлося про ровесників, екранна оповідь присвячена взаєминам дівчини і немолодого чоловіка, що дозволяє авторам стрічки представити образи наших сумнівів, розчарувань та інших проявів балансування на межі нервового зриву у всьому їх різноманітті.
Отже, заможний ресторатор Мішель (Богдан Бенюк), покинутий дружиною, яка вирішила змінити лещата благополучного і нещасливого шлюбу на рай у курені з невдахою-художником, знайомиться з юною Оксаною (Христина Кисельова). У Оксани теж все не надто добре – піддавшись випадковій спокусі, вона посилила провину перед нареченим щиросердим зізнанням. І якщо Оксана абсолютно оглушена розривом, загартований життєвими негараздами Мішель, навіть сумуючи за утікачкою-дружиною, здатний побачити у цій зустрічі обіцянку того нового, що дозволить змиритися з втратою колишнього.
Своєрідна єдність місця заплутаних любовних стосунків героїв (сестра, у якої селиться Оксана, що пішла від нареченого, виявляється сусідкою, а також колишньою коханою художника, до якого втекла дружина Мішеля) сприймається не просто як чудесний збіг, виправданий правилами жанру, але і як метафора вибагливої хисткості наших захоплень, можливості знайти розраду там, де на нас обрушилися удари зрад і охолодження.
Ширман з блискучою дотепністю (і тактом по відношенню до глядача, що зовсім не розраховує побачити в кіно постмодерністську гру) переосмислює жанр новорічної комедії. Якщо роман був насичений деталями, які стосуються конкретної епохи, у фільмі дія розгортається в координатах якоїсь невідбутної пострадянської невлаштованості, що несподівано набуває ознаки казки. Непоказний побут знімних клітушок і номерів у зубожілих готелях наповнюється атмосферою чарівництва, передчуттям щасливих змін, при цьому окремі репліки (варто почути, з яким жалем герой Бенюка, кинувши погляд на картину Айвазовського, вимовляє "Крим...") немов повертають дію у сучасність.
Аналогічним чином дійсність проступає крізь традиційну композицію новорічної комедії, яка диктує порядок розставань, знайомств і возз'єднань. Несподівані і точні штрихи – котрі оптимістично налаштованій частині аудиторії можуть здатися випадковими і необов'язковими, – дають зрозуміти, що ідилія, до якої неминуче рухається розповідь, заснована виключно на жанровій умовності, що тільки стилістичні вимоги дозволяють героям впоратися з глибоким душевним неблагополуччям. Тим самим автори картини ніби підкреслюють драматизм реальності, що лежить за межами екранного простору, з якою покликаний примирити їх світлий вимисел.
Олександр Гусєв, Еспресо.TV, 5 січня 2016 року