f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Коефіцієнт відчуження

24.01.2016

Програмна координаторка Docudays UA Вікторія Лещенко про українські прем’єри на міжнародних кінофестивалях як особливе мазохістське задоволення. 

Вікторія Лещенко, Docudays UA

Не секрет: популярні фестивалі документального кіно давно не прагнуть бути трансляторами прекрасного. Вибір того чи іншого фільму зумовлений актуальністю, здатністю поставити інтригуюче питання. Приміром, амстердамський глядач, сплативши десять євро, дізнається багато такого, про що просто не встигає навіть запідозрити у вирії повсякденного життя. Фестиваль IDFA, мов великий телеприймач, передає сигнали з найвіддаленіших революцій, тираній і воєн світу. Всупереч песимістичним прогнозам про спад цікавості до України, вона має власну хвилю із рядом не менш актуальних запитань. Бути тут на українській прем’єрі – особливе, сказати б, мазохістське, задоволення. «Хто цей дивак на великому екрані? Невже знову я?» Нетипова мить, коли коефіцієнт відчуження дозволяє поглянути на себе очима іноземця.

«Аліса в країні війни» (Alice in Warland) – спільна режисерська робота Аліси Коваленко та Любові Дуракової, відомих глядачу завдяки їхньому документального дебюту «Сестра Зо». Новий фільм представляв Україну в престижній конкурсній секції «For first Appearance», що сфокусована на відкритті нових імен. У полоні суперечливих емоцій, головна героїня Аліса (вона і режисерка фільму) вирушає до зони АТО, щоби фільмувати війну. Її основна мотивація – нездатність лишатись осторонь драматичних подій у рідній країні. Щоправда, є одне непроговорене ускладнення. Її коханий, відомий у Києві французький журналіст-міжнародник, не раз бував на Сході. Він вважає такі подорожі вкрай небезпечними для дівчини, адже раніше вона вже побувала в сепаратистському полоні, дивом урятувавшися звідти. Він не може зрозуміти, що змушує Алісу туди повертатися. Вона ж не може цього сформулювати, повторюючи, що просто хоче розібратися, що відбувається.

Поза сумнівом, тема відразу привертає увагу. За останні кілька років у моєму суб’єктивному розумінні фестивального програмера в Україні так і не з’явилося незаангажованого документального висловлювання про війну. Принаймні нічого такого, що було би цікаво ще комусь, крім нас. Причини – різні. Знайомі документалісти кажуть, що це і втома, і розчарування, і банальна неможливість одночасно ризикувати життям і фінансувати зйомки самотужки. Тож цей рік можна було би вважати першим проривом у довгому шлейфі неопанованих тем (окрім «Аліси в країні війни», в Амстердамі відбулася прем’єра «Українських шерифів» – фільму, вартого уваги в усіх сенсах). Разом із колегами опинилися у повному залі кінотеатру «Munt» по сусідству із не менш заінтригованими «разбєжкінцями», сповнені вдячності та тривожного очікування.  

Безперечно, геніальний винахід фільму – в назві. Аліса летить у задзеркалля АТО, мов та кероллівська героїня. Однак, якщо остання зберігає критичну дистанцію щодо божевільного чаювання, то чарівна й вередлива режисерка фільму, здається, не може повною мірою оцінити деформації навколишнього світу. Цей світ – вона сама та її емоції, чим живе і фільм. Всі події на війні обертаються навколо монологів авторки, телефонних розмов і скайп-бесід із коханим. Вражаючої краси та сили чоловіки навколо, які раз у раз прикривають Алісу від куль, – герої другого плану. Стає зрозуміло, що більшості з них вже немає у живих, що війна проковтнула всіх і хижо поглядає у бік Аліси, як та, наче схаменувшись, залишає зону смерті. 

Аліса з книжки видається куди більш цікавою. Не дивно, що на неї Льюїс покладав неабиякі надії. Як для своїх семи років, ця мала вміє дистанціюватися від сповненого ярликів світу дорослих і має неабияке почуття гумору – невід’ємні риси деміурга в глобальному сенсі та документаліста – у вужчому. В «Алісі в країні війни» бажання «боронити Україну» ніяк не працює на пізнання світу кероллівського сюру. Натомість відбувається його відчайдушне проживання – із камерою в руках, без сліду рефлексії, з ризиком для життя та постійним псуванням нервів коханому чоловіку (здається, добряча частина жіночої аудиторії думає десь так само: скільки можна з нього варити воду!) Відвага, наївність та емоційний розпал як рушійні сили у фільмі – не працюють або працюють лише на короткий час. Режисера у фільмі немає. Він зник у пошуках «правди», й більше не повернеться. 

І ось тут починається найцікавіше – вибір глядача. Можливо, на глобальному рівні ми справді досі віримо, що краще любити Україну серцем, а не мозком. Можливо, наша піддатливість до медіа-істерик має глибшу природу. Можливо, ще довгий шлях у перевихованні тотальної недорослості суспільства, нездатності вибудувати критичну дистанцію між плином події, локальною та зовнішньою пропагандою й здоровим глуздом. Залишки вірусу – живі, та є хороші новини: перегляд різного документального кіно містить і лікування, і профілактику. Дуже очікую прем’єру «Аліси в країні війни» вже вдома. Адже якщо в очах кожного глядача виникне хоч невелика частка сумніву і він себе не впізнає, здається, в нас є шанс на непоганий результат.

Вікторія Лещенко, Docudays UA, 16 грудня 2015 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН