f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Lost in translation у Техасі

08.02.2016

Юля Сердюкова, продюсерка фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж», про неочікувану подорож до «штату ковбоїв», де вона не зустріла жодної людини в характерних чоботях та капелюсі, та про «труднощі перекладу» між російським культурним центром та українською діаспорою у Техасі. 

Юля Сердюкова, Docudays UA 

Це була моя перша в житті подорож до США і друга – на інший кінець земної кулі. Так сталося, що перший (і наразі єдиний) американський штат, який я відвідала – це скандальний амбітний Техас. Тож прошу всі глибоко суб’єктивні враження, описані нижче, списувати на десинхроноз і культурний шок.

А почалось усе так: я отримала листа з проханням дозволити показ фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж», одним із продюсерів якого я є, в рамках фестивалю «Образи Росії», що його вже багато років поспіль організовує російський культурний центр «Наш Техас». Моментальну відмову зупинило дві думки: 1) якщо ці люди хочуть показати «Євромайдан», значить, нам по дорозі; 2) Віталій Манський, режисер і директор «опозиційного» російського фестивалю документального кіно «Артдокфест» – а саме на нього посилались техасці – не порекомендував би нас будь-кому. Ми порадились із колегами і зійшлися на тому, що головна мета створення цього фільму була й залишається дотепер – ділитися нашим баченням (під «нами» я маю на увазі 10 режисерів, 3 продюсери та решту людей, які працювали над стрічкою) української революції, тож не будемо марнувати жодної можливості.

А для того щоб поспілкуватись із глядачами особисто, до Америки разом із фільмом поїхала я.

Г’юстон зустрів мене температурою у +30 за Цельсієм наприкінці жовтня, фантастичними дорожніми розв’язками (пам’ятаєте другий сезон «Справжніх детективів»?), блискучими хмарочосами, безмежним потоком автівок на дорогах і …апокаліптичною відсутністю людей на вулицях.

Виявилося, що це молоде місто (засноване лише в 1836 році) геть не пристосоване для пішоходів – там майже відсутня інфраструктура громадського транспорту, а тротуари є лише де-не-де. Мій план провести єдиний вільний від кінопоказів день «гуляючи містом» викликав здивування та ввічливі посмішки у місцевих. У результаті, я провела багато часу на пасажирському сидінні поруч із співробітницями «Нашого Техасу» та іншими добрими людьми, які показували мені Техас і доставляли до місць показів фільму. Під час поїздок ми багато говорили, і ці розмови стали для мене не менш вагомою частиною культурного шоку, ніж те, що я бачила крізь лобове скло. 

В одній із таких автомобільних подорожей Софія Ґрінблат, директорка фестивалю та центру «Наш Техас», а також головна редакторка однойменної російськомовної газети, розповіла мені свою історію. Софія – родом із Вінниці, інженер за фахом, до Штатів переїхала під кінець Перебудови – одна з маленьким сином, не маючи жодних домовленостей про роботу та навіть не вміючи керувати авто. Незабаром вона вже працювала за фахом, а у вільний час дописувала в газету «Наш Техас».

Для російськомовної Софії газета та пов’язана з нею спільнота дещо втамовували тугу за домом. Поступово газета та культурна діяльність довкола неї стали основною роботою Софії, а любов до документального кіно й ідея організувати фестиваль прийшли від потреби дізнаватися про життя тієї частини світу, яку вона полишила, через людські історії, а не з новин. За останні роки гостями фестивалю були вже згадуваний Віталій Манський, славнозвісна Марина Разбєжкіна, деякі її учні та багато інших цікавих режисерів.

Фільми зазвичай демонструють в університетах штату, а іноді роблять додаткові покази в кінотеатрах. Окрім нашої стрічки, в програмі цьогорічних показів були «Разом» Дениса Шабаєва (минулорічний переможець головного конкурсу Docudays UA) та «Музей “Революція”» Наталії Бабінцевої. Що ж, ми опинились у чудовій компанії, і це був іще один добрий знак.

Втім, парадоксальний лінгвістичний дисонанс не давав мені спокою, і під час тієї самої автомобільної розмови я запитала в Софії, як їй, українці за походженням, працюється під назвою «російський культурний центр». Здається, моє запитання викликало таке саме ввічливе здивування, як і пропозиція прогулятися пішки містом. Назви центру й фестивалю були вигадані багато років тому, за цей час вони обросли постійною аудиторією, і міняти їх тепер – контрпродуктивно, так би мовити.

До того ж, довкола культурної діяльності центру збираються вихідці з багатьох країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі й російськомовні українці. Деякі з них від початку революції та війни в Україні перейшли до більш тісного спілкування з українською (і підкреслено україномовною) діаспорою, проте багато хто залишився, адже погляди більшості учасників російськомовної спільноти цілком адекватні: як свідчення цього, численні публікації в газеті «Наш Техас» на підтримку України.

Як виявилося, поміркованість поглядів російськомовних техасців збиває з пантелику не лише мене. Промовистою фінальною рискою в нашій розмові стали такі слова Софії: «Російське консульство в Техасі нас не підтримує через наші проукраїнські публікації в газеті, а українська діаспора з нами навіть розмовляти не хоче – через назву. Так і живемо».

З представниками української спільноти Г’юстона мені довелося познайомитись після показу в одному з найкращих кінотеатрів міста, організованому спільно із Радою з міжнародних справ (World Affairs Council). Серед них були й молоді дівчата, які переїхали до світової столиці нафтопереробки після закінчення Івано-Франківського університету нафти і газу й тепер проектують буріння свердловин на півдні Штатів, і представники української еміграції в третьому поколінні, чиї бабусі й дідусі тікали від радянської влади ще на початку минулого сторіччя.

Попри очевидне напруження в стосунках між представниками двох спільнот, ми все ж таки закінчили вечір за одним столом. Наважусь припустити, що сам фільм, цікава розмова в залі після нього (говорили в основному про теперішню війну, як виявилось, майже всі присутні в залі були на одному боці), а також той факт, що я, гостя фестивалю – двомовна киянка, змогли згуртувати всіх порядних людей, не залежно від культурної приналежності хоча б на один вечір. Летіти за океан варто було хоча б заради цього.

Наступний вечір і день по тому я провела у компанії родини Михайла та Лідії Бондар-Балагутрак – українців, народжених уже в США. Лідія – художниця, виставки якої проходять по всій країні. Її гостро політичні роботи часто стосуються болючих точок нашої історії – голодомору, Чорнобилю, перипетій останніх років. Михайло – в минулому директор нафтопереробного заводу. Разом вони – надзвичайно інтелігентна та приязна родина.

Протягом одного дня пан Михайло показав мені (переважно з вікна авто) пів-Техасу: Г’юстонський медичний центр (один із найбільших у світі), Університет Райс (один із найкращих приватних вузів у Штатах), Г’юстонську «нафто-хімічну долину», бідні мексиканські квартали на околицях міста, острів Ґалвестон (колишній центр работоргівлі на півдні країни) та, врешті-решт, славнозвісний космічний центр НАСА імені Ліндона Джонсона. У машині ми багато розмовляли, і не лише про історію штату й міста, а й про стосунки з російськомовною спільнотою.

Михайло та Лідія говорили про те, що деякі американці й досі сприймають Україну як частину Росії, а тому так важливо уникати подібних «непорозумінь» як показ українських фільмів під егідою російського культурного центру, та ще й у рамках фестивалю «Образи Росії», попри найкращі наміри його організаторів; говорили про важливість правильної транслітерації українських назв англійською (як-то Kyiv, а не Kiev) з тих же міркувань; про фантастичні колажі пані Лідії зі статей техаських газет, присвячені революції та війні в Україні; про їхню першу подорож на історичну батьківщину з гуманітаркою в 90-х та ще багато про що. В їхніх розповідях відчувався біль поколінь, і не співчувати їм було неможливо. 

Перетравлюючи ці розмови під час споглядання індустріальних пейзажів півдня Техасу з вікна автомобіля, я багато думала. Про однаково гостинні вечері й цікаві розмови в родинах Ґрінблат і Балагутрак; про те, як обидві родини жертвують гроші на допомогу українським солдатам; про те, як у кожному з них відчувається відбиток часу, коли вони чи їхні родини покинули Україну, і як однаково їхні турботи відрізняються від тих, що хвилюють моїх співвітчизників зараз (тонко, майже непомітно, на перший погляд, і водночас – вражаюче, як і Америка відрізняється від «старого світу»); про те, що кожен із них по-своєму правий, і про величезну культурну прірву, яка їх розділяє. А ще про паралелі цієї культурної прірви з вічним конфліктом між Західною та Східною Україною, який, на думку багатьох, уможливив теперішню війну. 

Мені дуже хочеться розповісти про інших людей, яких я зустріла, та інші цікавинки, побачені в Америці. Наприклад, про фантастичних молодих викладачок Техаського університету в Остіні – українку Оксану та росіянку Марину, які приятелюють й однаково захопливо розповідають про принади та тривоги життя в Америці. Про економічне диво Техасу й штаб-квартири Facebook та Google, про Капелу Ротко й одну з найкращих у світі колекцій сюрреалістів у музеї «Меніл Колекшн» у Г’юстоні, про скелети всіх відомих людству динозаврів на палеонтологічній виставці в Г’юстонському музеї природничих наук, про візит до Техаського капітолію в Остіні, штормове узбережжя Мексиканської затоки в Ґалвестоні, про Геловін, вражаючі автомагістралі та смачнюще місцеве пиво. Проте для цього мені знадобиться написати окрему маленьку книжку, а мій письменницький запал стрімко добігає кінця.

Кілька думок насамкінець. Протягом останніх двох років команда фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж» об’їздила кілька десятків фестивалів документального кіно, зокрема найпрестижніші в світі, але жоден із них не продемонстрував важливість подібної культурної дипломатії сильніше, ніж ця неочікувана подорож до «штату ковбоїв» (до речі, за час свого перебування там я не зустріла жодної людини в характерних чоботях та капелюсі наживо – лише на епічній фресці на автостанції в Остіні). Нехай наївно прозвучить, але якщо документальне кіно хоч трохи допомагає людям гуртуватись довкола фундаментальних цінностей попри культурні та мовні розбіжності – чи не в цьому його головна місія?

І ще особисте. Я ніколи раніше особливо не хотіла побачити Америку, але тепер дуже хочу ще хоч раз туди повернутись.

На головному фото: картина Лідії Бондар-Балагутрак «Scrubland»

Юля Сердюкова, Docudays UA, 17 листопада 2016 року 

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ