Гібридна війна — гібридний глядач
10.02.2016
Українці не бачать себе в кіносеріальному просторі.
Валентина Самченко, Інна Устиловська, «Україна молода»
Уже рік, із 5 лютого 2015-го, в Україні діє оновлений Закон «Про кінематографію». У ньому написано: «Будь-яке розповсюдження (показ) в Україні будь-яких фільмів (аудіовізуальних творів), у яких міститься популяризація, агітація, пропаганда тощо будь-яких дій правоохоронних органів, збройних сил, інших збройних, військових чи силових формувань держави-окупанта, заборонено».
Якщо ви активний телеглядач — назвете не один приклад порушення цієї норми. Найменш наповненим російським продуктом із рейтингових каналів є «1+1». І вашим і нашим — це позиція ICTV. Дуже прив’язаний до російського ринку канал «Україна», а ще тісніше — «Інтер». Регулярно фіксують порушення з боку телеканалів і маніпулювання датами виготовлення теле- та кінопродуктів і громадські організації. Натомість державні регулятори — Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення та Державне агентство України з питань кіно на скарги та звернення учасників ринку відповідають посиланнями на недосконалість чинного законодавства, відсутність повноважень, достовірної інформації про рік виробництва фільмів та серіалів тощо.
Забороненими є стрічки, в яких головними героями або персонажами другого плану є співробітники, в тому числі колишні або нештатні, правоохоронних органів, збройних сил, інших збройних, військових чи силових формувань держави-окупанта, включаючи міліцію, поліцію, військово-морський флот, військово-повітряні, внутрішні, прикордонні війська, органи, служби державної безпеки. Також картини, чий сюжет прямо або опосередковано пов’язаний з їхніми діями. Можна вважати — під заборону підпадають практично всі російські телесеріали. Адже, враховуючи їхню специфіку, впродовж кільканадцяти серій зустрінеться колишній міліціонер.
Питання неприсутності на українських екранах російських фільмів і заміщення їх вітчизняною продукцією обговорили днями, провівши у Києві «круглий стіл» «Майбутнє російського продукту на українському телеринку». Запросили представників державних регуляторів, експертів галузі та учасників медіа-ринку.
«Україна і українське суспільство два роки тому зробили свій європейський вибір, — констатує Вікторія Сюмар, голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики. — Російський медіа-продукт — це не європейський продукт. Російський інформаційний простір — це сфера маніпуляцій, а не сфера плюралізму і свободи слова. Введення заборони на продукт держави-агресора, введення квот на європейський продукт — це все питання приведення українського законодавства у відповідність до українського вибору — рухатись у європейський культурний простір. Закон про квотування прийнято на підтримку українського виробництва серіалів та кінопродукції, в першу чергу завдяки тому, що вноситься більш чітка дефініція, яка визначає, що європейським продуктом не є продукт держави-агресора, держави, яка не підписала закон про транскордонне мовлення. Це не обмежує спільне виробництво з росіянами, але спонукає до спільного виробництва з країнами Європи, США та Канади».
Гендиректор «1+1 медіа» Олександр Ткаченко виділяє дві складові, які хвилюють учасників ринку. Перша — ідеологічна, друга — економічна. «Російські виробники кіно та серіалів створюють їх із використанням архетипів та образів нових героїв нової Росії, які направлені на те, щоб повернути велич Росії. Таким продуктом усі ці роки вони фактично формували світогляд не тільки росіян, а й українців. Розміщуючи такий російський продукт у своєму ефірі, ми продовжуємо ту ж ідеологічну складову. Ми повинні подивитися на європейський досвід. Європейська практика — це практика квотування і захисту європейського простору. Перед нами стоїть вибір — чи можемо ми створити новий архетип, нові образи для України? Саме тому ми створили серіал «Останній Москаль», знімаємо історичну драму за романом Володимира Лиса «Століття Якова», тому робимо фільм за романом Василя Шкляра «Чорний ворон». Ми намагаємось перевести дискурс в іншу площину — нам потрібні власні герої, свої ідеологізми. Другий момент — економічний. Так, нам буде дуже важко створювати контент самостійно, тому що ринок не такий великий, як у Росії. Але ми повинні зробити для себе вибір: або ми знімаємо не так дорого вітчизняне, але якісне, або ми продовжуємо практику, коли дороге російське ставиться в ефір за рахунок власного виробництва».
«Ми повинні чітко відмежовувати контент пропагандистський від контенту суто розважального, наприклад від мильних опер, — вважає генеральний директор телеканала «Україна» Євген Лященко. — Першого на екранах бути не повинно, а що стосується інших телесеріалів, для мене немає різниці — це серіал китайський, індійський чи російський, якщо глядач його дивиться. Потрібно контролювати не широкий ринок, а саме пропаганду».
На жаль, вітчизняна телекінопродукція останніх двох років переважно не надто відрізняється від російської. Почути українське слово там — виняток, а не правило. «Єдина відмінність більшості нових українських телесеріалів від власне російських — останні демонструють з україномовними субтитрами, а українські, російськомовні зазвичай не мають таких, — констатує голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач — Гібридна війна, гібридна мораль, гібридна економіка, цінності, гібридний глядач — заледве не все тут гібрид такий собі. У будь-якому фільмі закладений його глядач, і в українських телефільмах сидить російський глядач. А український, дивлячись його, губиться і не може знайти себе. Процес зміни цього — не рік і не два, але ми маємо зробити так, щоб український глядач бачив себе в нашому інформаційному просторі».
Валентина Самченко, Інна Устиловська, «Україна молода», 9 лютого 2016 року, №16