f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кіно: мистецтво vs попкорн

16.02.2016

Йош (Анна Шибирин) про альтернативні методи розповсюдження кіно.

Марія Педоренко, Zbruc.eu

Серед небайдужих до культури мешканців Львова важко знайти людей, які ніколи не чули про Йош. Співучасниця Феміністичної майстерні, кураторка кінозалу у Палаці мистецтв, засновниця першого у Львові легального кінотеатру – все це про Анну Шибирин (саме таке ім’я ховається за лаконічним Йош).

На її думку, не тільки прості глядачі, але й ті, хто займається культурним менеджментом, не знають насправді, що таке кіноіндустрія. Виправляти помилки львів’ян Йош почала після переїзду з Харкова і п’ять років потому вже впевнено говорить, чого не треба робити в питанні кіноіндустрії на місцевому рівні. 

Під час лекції в межах проекту «Від руйнування до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві»* Анна Шибирин розповіла про те, як з нуля відкрити легальний кіноклуб і не нашкодити ані виробникам фільмів, ані державі.

Йош (Анна Шибирин)Кіноіндустрія, умовно кажучи, має три складові: виробництво, розповсюдження і демонстрацію фільмів. Звісно, ці частини пов’язані між собою і було би ще краще, якби вони одне одному допомагали.

Виробництвом сьогодні можуть займатися не лише кіностудії – контент створюють як маленькі продакшн-компанії, так і ми самі, використовуючи свій телефон, чи фотокамеру. Поширенням фільмів займаються дистриб’ютори. Ця ланка є найбільш цікавою і водночас найбільш незрозумілою. Якщо ми, в першу чергу, говоримо про фільми, які були вироблено закордоном, то для того, щоб вони потрапили в українські кінотеатри, треба отримати прокатне посвідчення в Державному агентстві з питань кіно. Це єдиний орган, що може дати дозвіл на демонстрацію кіно глядачу. Тобто неважливо, чи це прокат, чи телевізор, або якийсь сайт, де є легальний контент. Треба отримати дозвіл в Держкіно, а перед цим скласти угоду з власниками авторських прав і зробити український переклад − дубляж, чи субтитри. Якщо фільм український, то його поширенням займається безпосередньо продюсер. 

Держкіно було створено у 2006 році, тобто раніше система, яка займається кіновиробництвом і поширенням фільмів, працювала зовсім інакше. Перший приватний кінотеатр в Україні з’явився 1998 року, до цього всі кінотеатри були комунальними. У Радянському Союзі був єдиний орган, який розподіляв фільми по всіх країнах. У кожній столиці теж була своя інстанція, що займалася розподілом, і в кожній області ще Облкіно, яке сортувало фільми по кінотеатрах, тому що тоді, наприклад, були кінотеатри, де показували лише дитяче чи тільки прем’єрне кіно.

Я працюю в комунальних кінотеатрах і взагалі розвиваю якісь альтернативні методи розповсюдження кіно. Наприклад, кіноклуби. Цей канал важливий для мене тому, що комерційні приватні кінотеатри на 95% займаються фільмами, які складно назвати продуктом мистецтва. Це «попкорн». В них не йдеться про те, щоб щось змінювати, розвивати та доносити якісь ідеї. 

Перше, що я зробила, коли переїхала до Львова у 2012 році – заснувала з групою однодумців агенцію з розвитку та експансії альтернативного кіно «Сінефільське розгруппуваня» − скорочено «СюР», буква «ю» для інтриги. Чим займалася ця ініціативна група без жодної форми реєстрації? В першу чергу, анонсами «кіно зі смаком» − так ми вирішили назвати цей тип фільмів, тому що, наприклад, слово «артхаус» стало популярним і втратило за останні років десять свій смисл. Робили підбірки з того, що можна подивитися у львівських кінотеатрах. Навіщо це було робити? Бо в нас є, наприклад, мережа кінотеатрів «Планета кіно», де, звісно, показують те, що найкраще продається, але можуть поставити в якомусь з багатьох залів гарний фільм. На тиждень. Одним сеансом. Ці кінотеатри, по-перше, не працюють окремо з аудиторією, а, по-друге, не виставляють це на своєму сайті. Не дивлячись на те, що Львів неофіційно вважається культурною столицею, каналів для поширення анонсів про мистецтво, якісь культурні події не так і багато. 

Крім того, ми займалися субдистрибуцією, тому що є кінотеатри, в яких демонструється дуже багато фільмів, і якийсь окремий міг навіть не пройти в прокаті через відсутність попиту. Ми допомагали зорієнтувати ці компанії-розповсюдники на місці. Брали кіно, яке вже давно отримало прокатне посвідчення, і шукали місце, де його можна показати. Ми зробили лише декілька таких показів, але їх особливість полягала у тому, що ми проводили їх в напівпокинутому комунальному кінотеатрі. Якщо мова йде про артхаусне кіно, ремонт неважливий. Для глядачів, які прийдуть подивитися такий фільм, буде цікавіше, якщо вони потраплять до специфічної трешової локації. Нехай там буде трохи холодно, можна зробити гарячий чай. Таким чином можна відкривати покинуті місця, які є майже в кожному місті, привертаючи увагу до їх стану. 

Наразі ми вже не займаємося «Сінефільськими розгрупуваннями», але в нас залишилася група в Facebook, яку ми використовуємо як канал поширення будь-якої інформації стосовно цікавого кіно або навіть його виробництва. 

У Львові я постійно критикувала всі існуючі кіноклуби через те, що вони не вписувалися в кінопроцес. Такі речі робляться трохи халтурно з точки зору менеджменту, плюс інколи можуть навіть заважати кінотеатрам. Якщо в місті є маленький комунальний кінотеатр, до нього дуже складно привернути глядацьку увагу. Таким чином, кіноклуби, де фільми не показують щоденно, можуть перетягувати на себе аудиторію бідних-нещасних, але таких перспективних, комунальних кінотеатрів. Тому я вирішила створити перший легальний кіноклуб за участі дистриб’юторів і назвати його «Кінокуб» без «л». З юридичної точки зору він працює так само як і кінотеатри, тобто я домовляюся з дистриб’ютором, підписую договір, плачу гроші та продаю квитки. Але проводити покази я можу в будь-якому місці, навіть в покинутому приміщенні. 

Навесні я провела шість таких «кінокубних» подій, після чого зробила паузу, але тепер хочу це відновити. Нічого нового я не відкривала, просто знала, що є дистриб’ютори, є фільми, є проектор, є місця. Звела все в одне, як зазвичай роблять менеджери. Достатньо зареєструватися як ФОП (фізична особа-підприємець – прим.) і мати код КВЕД (класифікації видів економічної діяльності – прим.) на показ кінофільмів. ФОП підписує дуже простий договір з дистриб’юторами і має право демонструвати певну кількість сеансів у певний час за певну ціну. Для маленьких міст, де є один кінотеатр, а можливо й немає жодного, це дуже гарна можливість домовитися, наприклад, з «Артхаус трафіком», який є найбільшим дистриб’ютором фестивального кіно в Україні. 

В основному люди віддають перевагу якимось певним трендам, чомусь зрозумілому. Зрозумілим, наприклад, для львів’ян є формат фестивалю. Тому, якщо ми робимо фестиваль британського чи артхаусного кіно, а до цього ще робимо якісь додаткові атракції, то це надійний спосіб привернути увагу. Інший спосіб – збирати публіку на конкретну людину, ніж на назву, яку вони чують вперше. Тому, якщо в нас є спікер чи лектор, люди можуть прийти саме на нього.

Елемент легальності і взагалі авторські права – тема дуже велика і складна. Не можу сказати добре чи погано працює у цій сфері українське законодавство. За демонстрацію фільму, завантаженого з інтернету, наприклад, можуть оштрафувати на 50 тисяч гривень. Але, на мій погляд, якщо кіно не потрапило в Україну жодним шляхом, то показати його хоча б так – блага справа. 

Проблема українського піратства, та і російського також, бо ми користуємося їх плодами, у тому, що люди не уявляють і не бачать різниці між продуктом, який було зроблено у Голівуді, та фільмом, який створив один режисер, витративши на це п’ять років життя і долучивши до справи друзів. У споживача часто складається хибне уявлення, що різниці між ними немає – якщо створили щось, то нехай радіють, що це подивилися. Вони [автори фільмів] – таємне зло, яке загнало все у межі авторських прав і не хочуть ні з ким ділитися. Насправді частіше треба просто спитати і вам дадуть, якщо мова не йде про заробляння грошей. 

Якщо розвивати легальні кіноклуби, можна таким чином підтримати країну, бо ті ж самі українські фільми, яких у кращі роки виходило по десять на рік, не завжди є де показувати. От, наприклад, скандальний фільм «Плем’я» навіть у Львові пройшов непоміченим, тому що, знов-таки йшов тільки в одному з половиною кінотеатрі, лише один тиждень. Наразі комунальні кінотеатри та кіноклуби є платформою для того, щоб показувати у тому числі й українське кіно. 

Жити за рахунок такої діяльності ми почнемо тоді, коли навчимо людей платити за це. Але це дуже довгий процес. З огляду на мій досвід (я вже п’ять років працюю в кінотеатрах) наразі все тільки на стадії початку, попереду довгий шлях, щоб виживати завдяки культурі та на показах кіно. 

* Проект «Від руйнування до творення. Шляхи примирення в українському суспільстві» проходив за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини під патронатом Інституту з міжнародного співробітництва Німецької асоціації народних університетів (DVV International) та Громадської організації «Інформаційно-дослідний центр "Інтеграція та розвиток"».

Фото Петра Смірнова

Марія Педоренко, Zbruc.eu, 21 січня 2016 року

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ