f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Як українці кіно знімають

28.02.2016

…або Smoke on the Water.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc

Кумедність сучасного українського кіно полягає в тому, що воно твориться, як Всесвіт – з первісного хаосу, незбагненно, нелогічно, парадоксально… Одним словом, не так, як це робиться в усьому решта світі професійного кіно. І поодинокі, «правильно» вживані схеми лише підтверджують химерність нашого кіно-творення.

Мене часом питають – ну, як там українське кіно, панібратські плескаючи по плечу, ніби я сімейний лікар, що тримає руку на пульсі важко хворого. Переважно у питанні звучить неприхована іронія – з натяком на летальний випадок. А реакцією на позитивну відповідь переважно є щирий подив і сумнів – чи я таки дійсно сімейний лікар, і чи лікар взагалі? Я не лікар, але наразі «лікарями» українського кіно є все ті, хто його робить. Тобто, порятунок тих, хто тоне, залишається турботою тих, хто тоне! І це суто радянська ситуація, ми від неї не можемо втекти, так само, як досі залишаються актуальними крилаті фрази Ільфа і Петрова.

Українське кіно сьогодні – це радше скупчення островів (продюсери, продюсерські та продакшн-компанії, Держкіно), ніж цілісний материк. Причому острови ці можуть то занурюватися під воду, то вигулькувати на поверхню, фонтануючи лавою, димом і всім решта продуктом бурхливої і спорадичної діяльності внутрішньої, прихованої енергії творення. Державне агентство України з питань кіно – теж один з таких островів, хоч і найбільший. Його рух з води і під воду чітко регламентується рухом бюджетних коштів: немає фінансування – Держкіно стрімко зникає з людських очей, фінансування з’явилося – Держкіно виринає і розпочинає гатити у небо всіма жерлами «вулканів», тобто, усіма кіноутворюючими матеріалами. І Треба сказати, за останні два місяці цей вулкан породив досить матеріалу для появи цілого архіпелагу з нових островів.

Майже 50 короткометражних і повнометражних, анімаційних, документальних і художніх фільмів було запущено з допомогою Державного агентства з питано кіно. І ледве чи не кожний проект був оприлюднений через прес-конференцію в приміщенні столичного «УкрІнформу». А це – вірите – не абищо.

Раніше однією з головних проблем і Держкіно, і загалом українського кіно було повне нерозуміння специфіки поширення інформації. Якщо ти мовчиш, окрім тих, хто поруч з тобою, тебе ніхто не чує і не бачать. А вітчизняні кіновиробники у більшості випадків обмежувалися винятково відстанню до власного носа; тож, якщо проходили зйомки, то про це знали тільки ті, хто знімав і знімався, максимум з додатком кількох довірених журналістів. Назагал, журналістам доводиться ледве чи не вимолювати дозвіл побувати на знімальному майданчику, що є відвертим дикунством. Так, на майданчик нового багатосерійного телесеріалу «1+1» «Центральна лікарня», зйомки якого проходили посеред 2015 року, пускали тільки «своїх», а іншим відповідали, що, мовляв, пошукають сприятливих умов для створення загального прес-туру, аби одним пострілом повбивати всіх зайців. Жоден «заєць» не постраждав. З повнометражним фільмом «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка вийшло ще «краще». Один з українських телеканалів вже домовився з продюсерами компанії «Інсайтмедіа» Володимиром Філіпповим та Андрієм Суярком про інформаційне партнерство, до того ж на безоплатній основі. Потрібно було лише надання інформації про перебіг зйомок та разова присутність на знімальному майданчику в Італії та Карпатах. Та творці фільму вирішили забути про домовленість, з виглядом, що нічого не було.

І так відбувається доволі часто. Про піар-кампанію згадують тільки безпосередньо перед виходом фільму до прокату, як це сталося, скажімо, з фільмом «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана. Періодичні статті та телерепортажі про створення стрічки, як епізодичне пробудження серцебиття, не може бути життям – для життя серце має битися постійно. Тож про фільм Ширмана мало хто чув. Хоча в комерційному плані основа у нього була добра: це мелодраматична комедія про любов, вихід в переддень Нового року, продюсером виступала Олена Фетісова, знана за режисурою доволі помітного українського фільму «Параджанов», а головні ролі виконували чудові актори Богдан Бенюк та Ольга Сумська… За перший вік-енд фільм на 56 копіях зміг зібрати 542 тисячі гривень. Ясно, що це китайська грамота для більшості. Я розшифрую – це круто! З мінімальною рекламною компанією фільм увійшов у десятку найбільших хітів того тижня. І як стверджує практика реклами, він неодмінно потрапив би до п’ятірки касових хітів, якби реклами було більше. Що переконливо доводять, до прикладу, збори останніх «Зоряних війн».

В такій ситуації цілком відповідні скромні фінансові очікування з боку дистриб’юторів від прокату українських фільмів – голлівудські фільми значно привабливіші, з чим не посперечаєшся. Одначе, тут важливим є загалом наявність такого очікування, тому що раніше його не спостерігалося. Вітчизняні прокатники тепер катають будь-яку українську картину, яка б не з’являлася. Причому виробники вже мають вибір. Якщо крутить носом дистриб’юторська компанія B&H, яка є представником голлівудських мейджерів «Волта Діснея», «Юніверсал», «Парамаунт» і «Соні», виробник іде до іншого, меншого, але теж поважного дистриб’ютора, наприклад UFD, представника компанії «ХХ століття Фокс». Так сталося у випадку з режисером Любомиром Левицьким, чиї «Тіні незабутих предків» два роки тому прокатувала B&H, а тепер новий фільм «Селфіпаті» береться прокатувати саме UFD. І це дуже добре. Минулого року UFD прокатувало «Незламну» Сергія Мокрицького, і фільм став національним хітом. Більше того: цього року UFD випустить до прокату 3 українські стрічки: крім «Селфіпаті» 31 березня, трохи раніше, 25 лютого – «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина, а під кінець року – повнометражний мультфільм «Микита Кожум’яка» Манука Депояна.

І схоже, це стає практикою. Ще два українські фільми випустить прокатник «ММД»: 10 березня вийде «Ніч Святого Валентина» таємничого режисера Карпа Якіна, а навесні – «Давай танцюй» Олександра Березаня… Зазначимо – усі вищезгадані дистриб’ютори раніше спеціалізувалися на американських і російських стрічках. Але не так давно щиро повірили у перспективи нашого кінематографу. Дивовижно!

Позитивну прокатну тенденцію підкріплює і добра копродукційна складова. Якщо рік тому фільми, створені спільно з міжнародними партнерами, можна було перелічити на пальцях однієї руки, тепер не вистачить пальців і обидвох рук. «Збруч» раніше вже писав про фільми «Урсус» Отара Шаматави, «Ізі» Андреа Маньяні та «До дідька!» Юрія Речинського, що створюються у співпраці з різними європейськими компаніями, від німецьких та болгарських, до італійських та австрійських. Наразі, першим у списку найгучніших копродукційних українських фільмів стоїть «Поліна». Зйомки стрічки завершилися на початку грудня. Знімав її бельгійський режисер Оліас Барко, відомий за хітом Одеського кінофестивалю 2011 року «Вбий мене, будь-ласка». Оператором був француз Тьеррі Арбогаст, який постійно працює з Люком Бессоном і Жан-Полем Раппно. У головних ролях задіяні французькі, німецькі, бельгійські, литовські та українські актори. І всі зйомки відбувалися в Україні – на території компанії FilmUa! Це унікальний проект, оскільки його поставила на рейки лише одна людина – директор української дистриб’юторської компанії «Артхаус трафік» Денис Іванов. Захопив ідеєю знімати в Україні свого приятеля, режисера Оліаса Барко, який багато років не знав, де прилаштувати свій сценарій, підключив продюсерів з FilmUa Єгора Олесова та Юрія Прилипка, які зробили фільм «Незламна» – і потяг почав набирати швидкість!

Подібних прикладів, коли фільм роблять без допомоги коштів держави, чимало. Як от драма «Полон» Анатолія Матешка, що була знята минулого лютого і мала прем’єрний показ на 6-му Одеському кінофестивалі. Або містична стрічка «По той бік» Олександра Литвиненка, яку з 3 грудня прокатала створена минулого року компанія Big Hand Films. Чи документальний повнометражний фільм «Бранці» Володимира Тихого: 25 лютого вже цього року його випустить в прокат ще один молодий дистриб’ютор, «86 прокат», що прокатував славнозвісних «Братів» Вікторії Трофіменко.

Проте процес, наразі, є безсистемним. Бо яка може бути система, якщо середній бізнес, головний інвестор кіно, ледь животіє. Якщо держава йому ніяким чином – ні законодавчо, ні матеріально, ні за ручку – не допомагає пройти цю дорогу ідеалістично-бізнесових уявлень. Якщо і самі виробники, на кшталт Віктора Франкенштейна з твору Мері Шеллі, – знаходяться у полоні уявного, а не практичного, прагнучи творити без думки про подальше існування свого творіння. І тут не треба вигадувати велосипеда, кіно вже 100 років на ньому їздить! Тож поки в українському кіновиробництві не буде розуміння механізму правильного втілення всіх ланок процесу, з промоушном і прокатом включно, ніц доброго в кіно в Україні не буде. Схема проста: придумав проект – віднайди продюсера, зацікав майбутнього дистриб’ютора, залучи телеканали для можливих пре-сейлів чи фінансування створення міні-серіалу, придумай промо-кампанію або знайди професійних рекламістів…

Резюме. Хаос виробництва українського кіно – це мікст звичних економічних негараздів та незнищенного українського прагнення творити. Хворий слабкий, але дух має потужний. Принаймні, пульс у нього є, серце час від часу ритмічно вистукує, і над водою стелиться дим.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc, 11 січня 2016 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН