«Дебальцеве»: мотивація проти забезпечення
29.02.2016
«Дебальцеве» («UA: Перший», 17 лютого о 19:30, повтор 20 лютого о 21:40) — це третя стрічка про україно-російську війну, створена, як зазначено в титрах, за ініціативи Адміністрації Президента України.
Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»
Тож, припускаю, в частини глядачів могла виникнути й напевне виникла думка, мовляв, знову пропаганда, знову ця влада видає бажане за дійсне. Нас укотре вважають ідіотами. Та ще й канал-виробник — теж державна установа. Тож, мовляв, зобов'язаний транслювати смисли, які створюють і поширюють пропагандисти з Банкової.
Приблизно так у Facebook оцінювали попередні проекти Міноборони й АП, показані наприкінці минулого року — «Аеропорт» і «Рейд». «Дебальцеве» — повноцінна третя частина, чи радше третя серія, бо навряд чи на цьому кінець. Як, на жаль, не завтра скінчиться й війна. Тих, хто захоче гнівно розвінчати брехню військового відомства і відомства Порошенка, не зупинить і той факт, що режисер фільму — що також зазначено в титрах — не просто воїн АТО, а й офіцер, безпосередній учасник боїв під Дебальцевим. Мовляв, у бариг немає совісті, вони ветерана використали для своїх пропагандистських потреб.
Словом, факт очевидний: цілком зрозуміла недовіра до влади змушує громадян сумніватися в усьому, що транслюється з її боку. Але, гострячи ножі на політиків, котрі зраджують українські національні інтереси навіть уві сні, не варто забувати: українська нація має в своєму генетичному коді негативне ставлення до будь-яких владних інститутів.
А фільм «Дебальцеве» насправді не так про черговий подвиг українських воїнів, як про важливість довіри та заклик до критичного мислення. Адже будь-яка недовіра позбавляє того, хто нікому не вірить, необхідності мислити критично й оцінювати кожну ситуацію адекватно. Без «якбитології», улюбленої української дисципліни, коли розмова ведеться в координатах: «От якби ж у нас був кращий Президент, кращі генерали, і до всього якби всі вони говорили українською, американці дали б нам “Джавеліни”, і ми з тих “Джавелінів” — по Кремлю просто з Києва». Реальне життя свідчить: людина діє за обставинами тут і тепер. Завтра буде новий день — будуть інші обставини. Та якщо чекати завтра, воно може й не настати.
Очевидець та учасник дебальцевської операції Євген Степаненко думав і діяв саме так. Про що розказав не лише своїм фільмом, а й в інтерв’ю, представляючи стрічку. Найважливіше зі сказаного: «Ми не звикли до перемог. Ми ображаємо самі себе, коли кажемо: Крим здали. Крим не здали — його захопили окупаційні війська. Ми змушені були піти звідти, бо не були готові до повноцінної війни. Те ж саме з Дебальцевим. Коли Петро Порошенко розповідав, що відхід українських військових із Дебальцевого — це перемога, ми кидали чашки в телевізор».
Тут зробимо паузу і згадаємо річної давнини шквал люті з Facebook після завершення дебальцевської операції. В ті рідкісні дні слово «#зрада» було найлагіднішим зі сказаного й написаного на адресу всіх, починаючи з Головнокомандувача. Суспільству звітують про успішний вихід із котла, який, до всього, й «котлом» не став — суспільство у відповідь обіцяє Майдан-3, бо воїнів змусили ганебно тікати, здавши позиції.
І знову слово режисерові: «Вже після особистого спілкування з Президентом та зустрічей із офіцерами, які брали в цьому безпосередню участь, стало зрозуміло: це справді була скоріше перемога, ніж поразка. Бо українські війська зуміли вийти без великих втрат, зберегти людський потенціал і отримали час, щоб накопичити сили». Переглянувши «Дебальцеве» навіть двічі, зловив себе на думці: як тоді, так і тепер не піддавався паніці. Вважав: усе відбувається не так, як хочеться нам усім — тобто армія не пішла в контратаку й не відкинула російської армії від Дебальцевого до Ростова. Але не так уже й погано, як описують десятки експертів із соціальних мереж.
Чомусь напросилася аналогія з боєм під Крутами, річницю якого традиційно відзначали в Україні наприкінці минулого місяця; теж, до речі, різними фільмами на різних каналах, старими й свіжими. Як автор одного з них, котрий спілкувався з військовими істориками, саме від них почув уперше: зимою 1918 року п'ятигодинний бій кількох сотень молодих українців із кількома тисячами ворогів від самого початку був приречений на поразку. Та сучасні трактування закликають оцінювати Крути з іншого, як на мене — правильнішого для нас погляду. Не було поразки — був організований відступ. Так, були жертви — але це війна (в «Дебальцевому» один із військових говорить буквально те саме про нинішній стан речей). Найважливіше: під Крутами ворога затримали на тиждень. За цей час влада УНР, якою б вона не була з нашого нинішнього погляду, змогла заручитися міжнародною підтримкою.
Станом на зиму 1918 року західні партнери були для України не менш важливими, ніж станом на зиму 2015-го. Сценарій фільму «Дебальцеве» виписаний, мов політичний детектив: Росія використовує наступ як силовий аргумент на переговорах у Мінську, вимагаючи від України здатися, а від Заходу — змиритися. Тим часом військо, не знаючи про свою роль у політичних розкладах, героїчно тримає оборону, стримуючи значно більші ворожі сили. Причому — ця фраза звучить у фільмі не раз, — із російського боку було безперебійне забезпечення живою силою, технікою та боєприпасами, а українці могли протиставити чужій військовій моці лише потужну мотивацію. Мотивований воїн виявився сильнішим за добре озброєного: втрати з російського боку під час боїв у Дебальцевому і Вуглегірську в кілька разів перевищили наші. Що, між іншим, визнавали й самі росіяни, як засвідчено в стрічці. Щойно Петро Порошенко отримав докази того, що військо тримається, а отже й перевагу в переговорах, Мінськ-2 вдалося підписати.
Оцінювати домовленості, які не виконуються, автори фільму не беруться. Ваш автор так само не бачить смислу давати оцінку угодам, яких ніколи не виконує контрагент — маю на увазі Російську Федерацію. Інакше, критикуючи Мінськ-2, ми повинні визнавати: якісь інші угоди Путін усе ж виконує. І не лише Путін, а всі його попередники, аж до Івана Грозного. Важливо інше: українська армія справді не зазнала поразки під Дебальцевим. Вона відійшла на інші позиції й закріпилася там. Мотивація допомагає вижити, втриматися, вистояти у складних умовах — але жодна мотивація не допоможе перемогти воякові, котрий мчить верхи з шаблюкою на танк.
Адміністрація Президента — поганий пропагандист. Як і Міністерство інформаційної політики. Бо всі наші потуги вкласти в голови сотень тисяч «ватників» українські смисли скидаються на отого вершника, котрий мчить на танкову армаду — потужну, відточену за багато років російську пропагандистську машину.
У фільмі «Дебальцеве» задіяні, крім інших, відомий своєю критикою дій Генштабу Дмитро Тимчук, нинішній заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич, ще один учасник подій — письменник і журналіст Павло Солодько, теж не симпатик «бариг при владі». Або активісти Facebook вірять — цих людей, яким дотепер довіряли, цинічно використовують пропагандисти — або визнають: вихід із кожної гострої ситуації треба розглядати не як беззаперечну поразку, а як один із можливих варіантів переграти ворога тут і тепер.
Хоча є питання, залишене в «Дебальцевому» без відповіді. За кілька годин до початку організованого відходу Семен Семенченко виклав цей план на своїй сторінці в Facebook. По суті, це розкриття військової таємниці. Зрада не віртуальна, а реальна. Оцінки вчинку немає, покарання так само немає. Що ж, мабуть, не на все час відповідати сьогодні.
Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 23 лютого 2016 року