f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Мій дєдік Амвросій Бучма

16.03.2016

Валентина Заболотна, «День»

Велетень українського театру і кіно, видатний діяч мистецтва... а для мене просто дідусь, дєдік, як я його називала по-западенському. Вже майже не лишилося людей, які пам’ятають його вдома, на вулиці, пам’ятають його середньо-чоловічий зріст, очі кольору світлого прозорого меду, уподобання, нарешті смертельну кількарічну хворобу. А я й досі відчуваю тепло його круглої спини, чую його опуклий голос, ранковий кашель, бачу хитрий прищур очей.

Амвросій Максиміліанович помер у Святвечір 6 січня 1957 року. Київ тоді заливав сніго-дощ, обливень. Мене відправили з пачкою солі (сипати під ноги) з вул. Володимирської, 14, де я бачила, як він, помираючи, тяжко сповзав з рук моєї мами, яка опікувалася ним, на вул. Лютеранську, до інших діда і бабусі, Зубових. На слизоті бились машини, тролейбуси, калічились люди — я пройшла як по твердій землі, наче проніс хто.

Зразу тоді прибігли до нас додому молоді артисти Театру ім. І. Франка — А. Гашинський, П. Пасєка, К. Кульчицький та інші. Споряджали в останню путь, чергували біля тіла. До речі, місяці за два до смерті, дєдік на одинці з телевізором «Рембрандт» почув звістку про те, що помер Остап Вишня, його друг, товариш по полюваннях і просто дорога людина. Амвросій Максиміліанович дуже плакав тоді і... запустив вуса. Сказав, що скоро і сам помре, тоді зубний протез виймуть (молодим переніс тяжку цингу), тоді рот провалиться і він лежатиме в труні некрасивим.

Наступного дня, 7 січня, повезли Бучму в театр відкритою вантажівкою. Мела страшенна хурделиця, машина рухалась майже наосліп, а в кузові на колінах, обіймаючи труну, щоб не хиталась, стояли хлопці-франківці. Та як доїхали до театру — вітер вщух, лапатий сніг падав повільно, наче у сні. Тиша...

Ховали Бучму 8 січня, в мій день народження, 17 років. Дєдік завжди дарував мені якісь пам’ятні подарунки — перші туфлі на підборах, перший годинник на руку. І свій похорон. День тоді був сонячний, красивий, сніг виблискував діамантами, людей було море. Ховали кінним катафалком, чи не востаннє в Києві. Рух по Хрещатику перекрили і довга процесія пройшла довгий шлях від Театру ім. І. Франка до центральної алеї Байкового кладовища. Де Бучма й спочиває поруч із друзями — Вишнею, Мілютенком та Нечуєм-Левицьким (особисто письменника не міг знати, але зіграв у кіно Миколу Джерю). А нині й вся старша частина сім’ї разом з ним...

Не маючи власних кровних дітей, Амвросій Максиміліанович був гарним батьком для Ігоря, всиновленого сина своєї дружини, Валентини Юхимівни Бжеської, дуже цінував родину в усіх її гілках і зв’язках. Сестер і батьків моєї мами, Ірини Зубової, своєї улюбленої невістки. На жаль, з дорослими дочками своєї рано померлої сестри Ольги Бучма познайомився лише у 1950 році на гастролях в Польщі. Не той час був, щоб підтримувати зв’язки з родичами за кордоном. Ще й до того ж небожі воювали в Армії Крайовій.

До власної родини Бучма долучав і своїх студентів, і молодих акторів Театру ім. І. Франка. Опікувався долею і здоров’ям Кості Степанкова, якого витяг із Умані до театрального інституту на свій курс. Водив у гуртожиток до нього, хворого на сухоти, найкращого лікаря Києва Василя Васильовича Гудим-Левковича, лишав гроші на харчування. Часто голодна театральна молодь приходила до нас обідати.

Бучма спостерігав і за їхньою творчою долею. У нього був власний ключ від лівої сторони глядацького балкону другого поверху. Часом він дивився звідти на гру когось з молодих, а потім той знаходив після відвідин Бучми на своєму гримувальному столику цукерку. Працював з ними і над ролями. Призвичаював до себе домашнім спілкуванням щойно випущеного зі сталінської тюрми переляканого Віктора Добровольського в репетиціях «Украденого щастя». Згодом віддав йому роль Вітрового в «Калиновому гаю». Як і свого Івана Барильченка з «Житейського моря» віддав Петру Сергієнкові. З Миколою Панасьєвим зробив його трагікомедійний образ Омелька в «Мартині Борулі». Розкрив акторський талант Аркадія Гашинського в партнерстві у «Макарі Діброві». Заміжнім жінкам, навіть своїм студенткам, цілував руку. З того і на скарлатину захворів у п’ятдесят років. Тож недарма молодь називала Амвросія Максиміліановича батьком.

Хрещений греко-католиком Бучма в церкву не ходив, молитов не читав і хреста не носив. Але Різдво, та ще Великдень і Трійцю, в родині святкували пишно, як могли. В полив’яних мисках вирощувалась пшениця, щоб у молоду зелень покласти фарбовані яйця. Фарбувались вони в цибульовому лушпинні і буряках. Посипалась підлога татарським зіллям (аїром), полином і м’ятою. Натиралась підлога мастикою, стелились білосніжні крохмальні скатертини, самотужки смажились ковбаси, пеклись паски, терся мак до куті — аромати, кількаденна праця, роботи вистачало всім, і мені, малій, теж.

У домі панували дві мови. В основному, звичайно, рідна українська, з примовками і жартами. Звучала і львівсько-польська. Але мама була білорускою і з її «гілкою» спілкувались російською. Хоча прекрасно одне одного розуміли. Дєдік непогано знав німецьку, зокрема читав готичний шрифт. Цікаво, що А. Бучма ніколи не лаявся, не вживав брудних слів. Відбувався висловом «най шляк трафить». Згодом я дізналася, що ніхто від нього не чув непристойних анекдотів чи приповідок. Але жартувати, розігрувати він дуже любив.

Багато читав — і книжок, і газет. Полюбляв «Перець» і «Крокодил». Дуже любив природу. Ми часто виїздили нашою «Побєдою» (придбати допоміг Рильський, водій Йосип Вільгельмович Цельмер) по гриби, або на Аскольдову могилу. Відпочивали в наметах біля Ходорова на Дніпрі, або на безлюдному тоді Трухановому острові, а з кіностудією якось виїхали на Десну, вище Вигурівщини. І завжди у нас були собаки і коти. Дєдік годував пташок на балконі.

Чи був він безгрішний? Звичайно, ні. Полюбляв смачно поїсти і хильнути чарчину в цікавій компанії. Але ніколи чарка не впливала на його сценічну роботу. Дуже любив преферанс, а коли захворів на паркінсонізм і руки йому тремтіли, я дєдіку асистувала, тримала карти, вела записи — так і собі навчилась. Уникав громадської роботи, не піднявся вище депутата Київської міськради (рятував Кирилівську церкву). Але інколи рішуче втручався в проблему, захищаючи справедливість. Багато палив, інколи сам набивав цигарки, курив «Біломорканал» і «Казбек», полюбляв «Герцеговину флор» (рідко траплялась). Часто пропадав вдома на кухні.

До нагород ставився спокійно. З першої сталінської премії, отриманої в Москві на гастролях Театру ім. І. Франка у червні 1941 р., купив тканину для вечірніх суконь і костюмів студентам свого курсу. Не встигли одержати — війна. Особливо Бучма цінував скромну медаль «За оборону Сталінграда» — був з акторською бригадою франківців на сталінградському фронті.

Хто ж він? Просто мій дєдік. Просто людина. Просто геній. Його давньогрецьке ім’я означає «безсмертний». 14 березня Амвросію Максиміліановичу виповнилось би 125!

Фото з сімейного архіву Валентини Заболотної

Валентина Заболотна, «День», 11 березня 2016 року, №42–43

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН

19 травня, неділя, Червоний зал РОДИННИЙ КІНОЗАЛ