f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Предки забутих «Тіней»

26.03.2016

23 березня 2016 року у «Мистецькому Арсеналі» відбулося відкриття виставки, присвяченої легендарному фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Сергій Тримбач, «День»

А ви можете сказати, де там «Тіні» у фільмі, який з’явився понад 50 років тому? І де там, власне, предки забуті? Чому Коцюбинський назвав так повість?

Іван Миколайчук, виконавець головної ролі у фільмі, колись пояснив мені це приблизно так: письменник, а за ним і режисер оповіли про язичницькі вірування — ті самі, що збереглися і в часи християнські. У 1960-ті, коли знімалася картина, саме християнство не виглядало сучасною формою вірування. А що вже там язичництво? Воно давно сплило, разом із дерев’яним Перуном, якого скинули у Дніпро і за яким біг нажаханий гурт киян із криком «видибай, боже» (він і видибав — в акурат навпроти Видубицького монастиря, що постав, звісно, пізніше)...

«ВИДИБАЙ, БОЖЕ!»

...Сплило, так. А от у Карпатах збереглося — так мені пояснював Миколайчук. І кіногрупа «Тіней забутих предків» виявила те язичеське многобожіє, а власне культ не творця, а твореного, уявлення про взаємопов’язаність усього сущого, насиченість його духовним змістом і символами. Хоча навіть сто років тому, коли Коцюбинський писав свою повість, він фіксував пониження впливовості того всього. «Тепер чортів менш, — записував він народне висловлення, — бо вони мають роботу на фабриках, коло машин, у телефоні, у колії, велосипеді». От, їх уже тоді запрягали до роботи за машинами. Не те що до корів чи коней — до живого пускати їх було річчю небажаною А минулого року довелося почути від священика у Криворівні: у Карпатах вивелися мольфари, злії чарівники. Мовляв, простір очистився...

Мабуть, оті мольфари до Києва попрошкували. Бо що робить от ся виставка, повертаючи нас до джерел «Тіней...», до того космосу етнокультурного, який і спородив це явище? Вона організовує киян і гостей міста повторити той легендарний забіг Дніпровим берегом із криками «видибай, боже!!!». Колись московський критик Михаїл Блейман написав статтю, де йшлося і про Параджановський фільм. «Хто вони, ці всі люди, що роблять таке кіно», — запитував він, — архаїсти чи новатори?» Позірно ніби схоже на щось нове, а відтак новаторське. Одначе ж увесь фільмовий каркас вибудовано на безнадійно застарілому, давно зужитому — ритуальних танцях, шаманських згуках, ворожбі, обрядах, метою яких є заклясти життя, аби воно стало прихильнішим до людини. А навіщо, коли в Радянському Союзі ніяких шаманів більше немає і навіть християнську церкву попросили «на вихід»? Усіх замінила комуністична держава і її міфологія, чия прихильність до людини була (в той час) річчю аксіоматичною. Не назавжди, як з’ясувалося.

У цьому контексті виставка у Мистецькому Арсеналі, яка на своєму відкритті зібрала велику і вдячну аудиторію, повертає «Тіням забутих предків» (не тільки фільму, а й повісті Коцюбинського і великій кількості супутних текстів) їх справжній контекст. Архаїка? Гм, часи міняються, і нині архаїкою є шаманство більшовиків, вибудуване на комуністичному міфові про земний рай опісля відміни приватної власності й приватновласницьких інстинктів. А тут — язичництво, яке нерідко називають сьогодні «етнічною релігією», комплекс міфологем, який є доволі цілісною картиною світу. От сю картину й відтворює виставка, організаторами якої виступили Арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея», «Мистецький Арсенал», FILM.UA Group, за участю інших організацій, серед яких — Національний центр Олександра Довженка та Національна кіностудія імені того ж кінокласика.

КОМУ ПЛИСТИ ДАЛІ?

Утім, мандрівка дев’ятьма залами виставки починається із цитати з листа Параджанова одному із секретарів ЦК Компартії. Він дивується: от же, поруч із його домівкою спорудили універмаг «Україна». Хоча за такої назви краще вибудувати музей, у який би люди ходили не штани купувати, а знайомитись із здобутками національної культури... Що ж, мрії збуваються. Однією з перших на виставці я побачив дружину Параджанова Світлану Іванівну Щербатюк. Вона була дуже задоволена усім побаченим і радісно сказала мені: «От це і є основою музею Параджанова, про який ми стільки років говоримо». І справді так! Хоча у планах організаторів показати виставку і в інших містах України, і далі Франція, США, Канада...

За п’ять хвилин потому я зустрів збудженого Завена Саркісяна, легендарного директора єреванського музею Параджанова (як відомо, музей функціонує з 1989 року). Він дуже тішився побаченим: здорово! І тут-таки уважно вислухав київського критика Людмилу Лемешеву, яка розповіла кілька цікавих і маловідомих, навіть для Завена вони були відкриттям, історій із Параджановського життя. Враження, що життя і творчість митця безмежні й до кінця ніколи не будуть пізнані. Міфологічний чоловік, що там казати?

Виставку «розіп’ято» на ряді ключових понять і символів. Уже біля входу надибуємо слово «Реінкарнація». Антон Логов пропонує текст і свою інсталяцію у вигляді гуцульської хати — розібраної і зібраної заново у новому, сказати б, соціокультурному форматі. Знак такий, наскільки я зрозумів: сам Параджанов так і вчинив — розібрав конструкцію гуцульської картини світу і сам же й зібрав. Вийшло схоже і не дуже, вийшло по-своєму. Авторське кіно, знов-таки, вибудуване на материку масової колективної культури.

Відомий приклад із «Тіней...» — одруження Івана та Палагни, коли на них надівають ярмо. Не було такого моменту-елементу у весільному обряді, це вигадка, авторське доповнення самого Параджанова. Кільком сучасним режисерам було запропоновано (роботи двох, Ігоря Подольчака і Кіріла Серебрянікова, представлено) зняти свою версію епізоду, і, як запевнив мене один із кураторів виставки Андрій Алфьоров, далі буде — ще кілька режисерів відтермінували таку роботу, яку обов’язково зроблять.

На фініші виставкової мандрівки ви опиняєтесь у лісі, ще одному міфологічному персонажі фільму, а заразом і виставки. Тільки ліс той так само персоналізовано — кожне дерево має свою душу і своє одкровення. У цьому теж своєрідність простору: міфологія твориться особистостями. Кожен із творців і співтворців фільму має тут, в Арсеналі, свій іконостас і свою втілену і візуалізовану легенду. Закарпатський художник Федір Мануйло, до прикладу. Відомо ж бо, саме після ознайомлення з його виставкою в Києві Параджанов побажав робити фільм на подібному матеріалі...

Може, й після цієї виставки в душі когось із молодих (а вони переважали серед гостей арсенальських) зародиться бажання витворити свій світ. Не одриваючись від світу, який постав до нього. Не кидаймо богів ні в річки, ні в історичні безодні й прірви — надто великий ризик поламати органіку життя. І такий потім труд його відживлювати!

Знімаю капелюха перед усіма, хто вигадав і спорудив цю виставку. Відчуття таке — щось у тих залах народжується нове. От тільки вже біля виходу почув тривожну інформацію: ніби Наталію Заболотну, керівника суперуспішного «Мистецького Арсеналу», господарі нашого життя хочуть посунути кудись убік. Надто велика площа, надто великі гроші. Для бариг тут «непонятка», у них свої резони і плани. Хочеться сподіватися, ми їх гуртом поламаємо. Хай собі пливуть — як завжди, зверху. Тільки мимо, під глухе мовчання народу. І не видибають більше. Такі тіні хай ідуть в забуття.

Фото Артема Сліпачука, Михайла Палінчака

Сергій Тримбач, «День», 24 березня 2016 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда