Оптична омана «зради»: про ситуацію довкола серіалу «Не зарікайся»
20.04.2016
Серіал «Не зарікайся» виробництва Front Cinema, знятий на замовлення телеканалу «Україна», спричинив бурхливу дискусію в соцмережах та вже став предметом розгляду Експертної комісії Держкіно.
«Детектор медіа» публікує думку одного з членів Експертної комісії, кінознавця, кандидата мистецтвознавства, наукового співробітника ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України Георгія Черкова.
Одразу зазначу: це не розгорнутий аналіз, це скоріше репліка.
Які звинувачення висувають до серіалу «Не зарікайся»? По-перше – помилки в зображенні представників ворожої сторони. А саме:
1. Представники ворожої сторони промовляють гасла та ідеї ворожої сторони: про «хунту», «укрів» і т. ін. Якщо назвати це формально – вийде: негативні персонажі говорять і роблять погані речі. У формальному вираженні, як бачимо, цілком проявляється абсурд. Людина, що воює проти української армії, лайливо висловлюється в бік української армії, називає «хунтою», «украми»... Ніби збройні конфлікти мають виникати в руслі пояснень д'Артаньяна щодо своєї дуелі з Арамісом: «Одне місце з блаженного Августина, щодо якого ми не зійшлися думками».
Дивно, чому в радянські часи, скажімо, не заборонили серіал «Місце зустрічі змінити не можна»: там бандити казали про «подходцы ваши ментовские» – і це на адресу радянської міліції, у всесоюзному вечірньому телеефірі.
2. Друге звинувачення щодо зображення представників ворожої сторони: негативні персонажі мають позитивні риси. Дещо суперечливо щодо першого, втім... Про які ж позитивні риси йдеться? Батько любить свого малолітнього сина, переживає, коли дізнається що його дитину викрали. Однак це не «позитивні» риси. Це «природні» риси. І якщо йдеться про сюжетний мелодраматичний фільм, а не про фільм у жанрі зомбі-апокаліпсису, де негативні персонажі – істоти із зеленими обличчями і нерозбірливим буркотанням замість мови, то такі риси є невід'ємними для елементарного функціонування сюжету. Персонажі мають якось (взаємо)діяти, має бути певна драматургія розвитку дії, зіткнення характерів... Такі звинувачення просто свідчать про абсолютне нерозуміння того, як, з чого і за якими законами будується художній твір.
Можна, мабуть, припустити, що тут є підступний намір: зробити ворогів привабливими і вкласти їм в уста крамольні гасла – ось і пропаганда. Але ж за сюжетом це різні люди: погані речі кажуть одні бойовики, дитину намагається врятувати інший, про поганих політиків каже третя...
3. Звинувачення у «неправильному» зображенні представників державної влади. Йдеться зокрема про українського військового прокурора, якого зобразили відвертим мерзотником. Тут ситуація ще цікавіша. По-перше – негативні риси цього персонажа авторами так і кваліфікуються, як негативні: аморальний тип, залякує та вибиває свідчення, вважає війну найкращим часом побудувати кар'єру. Тобто тут немає пропагування таких дій як позитивних. За задумом сценаристів його врешті-решт люструють. Отже, тоді звинувачення полягає в тому, що не можна українського прокурора змальовувати негативним? Якщо не можна, тому що такого явища (адже герой у художньому творі – це завжди не буквальний, а збірний образ) не існує – то це на фоні нескінченних корупційних та люстраційних скандалів виглядає просто смішно. Якщо не можна, тому ще не можна зображати – то це пряма ідеологічна цензура.
Коли зауваження «не так зняли», «не так змалювали», «неправильні риси» тощо є вираженням особистих думок глядачів з приводу того чи іншого мистецького продукту – це дискусивність, хоч би й запальна, але думки людей треба поважати. Якщо ж ті самі зауваження стають (або висуваються) підставою для заборони та звинувачення в антидержавній діяльності – то це цензура, прагнення диктату(ри). І, між іншим, у такому випадку виникає підозра, що «пошук ворога» та «боротьба із шкідниками» – це певний соціальний синдром певних періодів суспільств (будь-яких – звернімось до всесвітньої історії). Адже поле цих вправ стає іноді просто абсурдним. І що важливо – абсолютно безпечним: заклики покарати ворогів держави – в таких умовах фактично є грою в одні ворота: з одного боку – люди, яких звинувачують у найтяжчих злочинах (державна зрада, антидержавна діяльність, пропаганда сепаратизму), з іншого – абсолютна безкарність обвинувачів, навіть етична: як то кажуть, «сказав – і сказав».
І ще. Людська система зорового сприйняття так влаштована, що мозок може за візуальним фрагментом добудовувати в ментальному образі цілий об'єкт. Це прискорює сприйняття знайомих об'єктів. Також на цьому будуються різні оптичні ілюзії та омани зору. Якщо людина побачила на екрані в 100-серійному серіалі якійсь фрагмент, логічним кроком є подивитися ще для з'ясування, звідки він виник та «що там далі». Коли ж, побачивши фрагмент дій якогось персонажа, не дивлячись, звідки все почалося і чим продовжиться, робиться висновок про антидержавну діяльність та зраду – чи не є це симптомом «оптичної омани», коли мозок «добудовує» те, що хочеться бачити, «впізнає» зраду? Подібно до цього діяв герой прекрасного фільму «Служили два товарища», в одну мить звинувативши свого напарника у зраді: «Некрасов вел злые разговоры против революции, и эту пленку он нарочно загубил!» Мерзотник-прокурор в одній серії, якого згодом покарають у наступних – за аналогію з відомим анекдотом про пропалі ложечки та специфічно-вразливих хазяїв: «Ложечки знайшлись, але осад лишився...»
Георгій Черков, «Детектор медіа», 19 квітня 2016 року