f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Україна документальна: про що розповідає світу нове покоління вітчизняних режисерів

23.04.2016

Цього року Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA зробив неабиякий подарунок українському глядачеві – уперше за історію кінофоруму відбувся національний конкурс DOCU/Україна, в якому змагалися 12 короткометражних робіт молодих вітчизняних режисерів. І рекордна кількість заявок, поданих на конкурс, і аншлаги на кожному показі, і реакція аудиторії після переглядів засвідчили: українська документалістика виходить на новий рівень.

Лілія Зінченко, «Детектор медіа»

Якщо минулого року простежувалося певне перенасичення стрічками про Революцію гідності, то цьогоріч роботи були дуже різні за темами та жанрами – від серйозних соціальних проектів до відвертих особистісних драм. Хоча, звісно, організатори не обійшли увагою актуальні та болючі для сучасної України теми війни, переселенців, життя по той бік лінії вогню, тож до конкурсної програми були відібрані й такі фільми.

Варто додати, що серед суто українських документальних робіт були й ті, що створені в рамках міжнародних кіношкіл або майстер-класів, цим зумовлено різноманіття підходів і методів вираження сучасної української дійсності.

Відкривала національний конкурс ностальгічна історія Оксани Карпович – фільм «Втрата. Знахідка», більше схожий на художнє есе, ніж на документальну роботу. Режисерка, котра не так давно переїхала до Канади, показала рефлексію на тему прощання з рідним домом, власні дитячі спогади та нинішні переживання.

«Мені не було цікаво розвернути камеру на світ навколо, мені хотілося повернути її на себе. Я банально не знаходила тем, які би мене цікавили, але мене дуже турбував власний досвід імміграції, хотілося покопирсатися, розібратися в собі», – поділилася режисерка.

Та Карпович не стала знімати селфі-кіно – у кадр замість себе вона помістила маленьку дівчинку, оточену мозаїкою фрагментів із минулого. Схожа на авторку в дитинстві героїня фільму віднайшлася в українській школі Монреаля, де Оксана викладає українську літературу.

Ще одна інтимна історія – «Григорівський синдром. Частина третя» Дмитра Глухенького, який уже втретє знімає споглядальну документальну стрічку про друга дитинства Феніка (на X фестивалі Docudays UA був представлений фільм «Металобрухт»). Цього разу в кадрі – стосунки головного героя з його обраницею Аліною, їхнє життя в ненайкращих умовах українського села під Обуховом. Розмови про кохання на тлі злиднів і пияцтва, роздуми про майбутнє й несподівана зрада показані дуже чуттєво завдяки крупним планам і деколи сповільненням картинки.

Світлою й життєрадісною частиною фільму є та, де глядачі бачать маленьку дочку Феніка, до якої він приходить у гості після зради коханої. Режисер, за його словами, прагнув показати, що в житті кожної людини є дещо краще за неї саму, є надія на майбутнє. Він сподівається, що діти обох героїв матимуть здоровий імунітет від «григорівського синдрому» та стануть ліпшими за своїх батьків, бо так має бути.

А тому автора в усій цій історії найбільше хвилює майбутнє дівчинки: «Я багато років знімаю Феніка, маю купу матеріалу, відеозаписи навіть уже губляться, це перетворилося на хаос. Але колись виросте його дочка, а я сподіваюся, що вона виросте талановитою, відомою людиною, і я зроблю повнометражний фільм про неї, у якому використаю всі ці кадри. Те, що справді мене цікавить, – тема дітей і батьків у цілому, історія малої зокрема».

До конкурсної національної програми Docudays UA ввійшла стрічка «Інтерсекція» Дмитра Сухолиткого-Собчука, уже відомого своєю роботою над фільмами «Отроцтво», «Борода», «Красна маланка».

Інтерсекція – термін, що використовується в математиці та означає формулу перетину різних площин. Фільм розповідає про перехрестя провінційної дороги та міжнародної траси в маленькому румунському містечку, де від ранку до ночі вирує життя. Люди тут існують доволі примітивно – чоловіки рубають дерева в лісі, щовечора напиваються, жінки в тому ж лісі збирають гриби, продають їх на узбіччі. І щодня – по колу.

Це вже не перша стрічка про румунів у доробку Сухолиткого-Собчука. У 2013 році він представив фільм «Красна Маланка» про румуномовне село на території України. Програма Aristotles workshop, у рамках якої створено «Інтерсекцію», передбачала, що режисер має знімати про наших у Румунії, але він не знайшов цікавої теми: «Українці там живуть розміреним життям, у них усе чудово, і я зрозумів, що в мене немає тем, і впродовж дев’яти перших днів воркшопу я шукав щось, що мене привабило би. Це був челендж – прийти в чуже місце, чужу культуру та зафіксувати реальність, яка близька мені, зафіксувати щось живе».

Наразі Сухолиткий-Собчук знімає ігрове кіно. А нещодавно на восьмому пітчингу Держкіно він представив проект короткометражної стрічки «Штангіст».

Ще одна режисерка, що не вперше представляє свою роботу на Docudays UA,Світлана Шимко подала цього року до національної програми фільм «Загублені», знятий у рамках навчання у французькій кіно школі La Femis. Стрічка показує, як у паризькому бюро знахідок ретельно відсортовують і зберігають на довжелезних полицях загублені речі. У кадрі – калейдоскоп із документів, грошових купюр, іграшок, одягу тощо.

Бюро працює вже понад 200 років. Загублені речі тут класифікують за двома категоріями: цінні – ті, орієнтовна вартість яких більша за 100 євро, та нецінні. Перші зберігають протягом 1,5 року. А далі, якщо це речі, які можуть знадобитись іншим (наприклад, інвалідний візок), їх передають туди, де вони потрібні.

Загублені гроші відходять у фонд Франції, паспорти – у посольства.

Дуже атмосферна стрічка, навіть трохи гіпнотична, бо завдяки довгим кадрам і крупним планам ненароком уявляєш, чим були ці речі для їхніх власників, де зараз ці люди та як вони реагували, коли зрозуміли, що загубили паспорт / парасолю / мотоциклетний шолом тощо.

Попередній фільм Світлани Шимко «Медик іде останньою» (про будні Майдану) демонструвався в позаконкурсній програмі Docudays UA минулого року. По завершенні цьогорічного фестивалю режисерка стала одним із переможців усеукраїнського пітчингу «The Guardian прямує в Україну», Британська Рада вручила грант (3000 фунтів) її проекту «Ленінопад».

Стрічка «Колишні» Олени Москальчук і Дмитра Бурка є їхньою дебютною роботою. Фільм-репортаж розповідає про книжковий ринок «Петрівка» в Києві, зокрема про ту його частину, де продаються вживані екземпляри. Тут не лише в старих книжок, але й у кожного продавця є своя цікава історія життя.

Ще один дебютний фільм – «Все йде за планом» – соціальний репортаж про незаконну забудову в Києві на проспекті Перемоги. Кияни намагаються протистояти нахабним озброєним охоронцям загородженої території: влаштовують акції, щодня викликають міліцію, місцевих чиновників, проводять штурми – та все дарма. Режисер Микола Дондюк зізнався, що планував знімати цю історію відсторонено, але, сам того не помітивши, став учасником акції, приєднався до активістів та із задоволенням, вимикаючи камеру, брав участь у штурмах.

«Мені було важливо показати проблему незаконних забудов і весь цей абсурд, коли кожного разу приходить міліція й нічого не може зробити. Це безкінечне розведення руками та биття головою об стіну. Я планую показати цей фільм скрізь – не лише у великих містах, але й у провінції. Бо з цим явищем треба боротися», – зазначив Микола. І додав, що історія з незаконним будівництвом на проспекті Перемоги й досі триває.

Фільм було створено в рамках лабораторії кіновиробництва молодих митців ІНДІ ЛАБ.

Ще однієї роботою-результатом воркшопу ІНДІ ЛАБ є «Пісня бійця» Христини Люльченко. Це лірична оповідь про те, як під час бойових дій на сході України солдат Іван написав вірш про війну та попросив молоду режисерку, котра знімала події в АТО, знайти композитора, аби покласти рядки на музику. Урешті-решт Христина звернулася за допомогою до свого тата, що проживав у Росії на Камчатці. Кадри, де батько повертається в Україну, цілує рідну землю, співає пісню на слова солдата на власній кухні під гітару – дуже зворушливі. Але більш зворушливим є фінал, коли глядач дізнається, що зовсім скоро після цього тато пішов із життя. А пісня бійця залишилася.

«Перший варіант фільму був зовсім інший, більш кумедний, бо ми взагалі планували зняти щось на кшталт кліпу. Але, коли тата не стало, я вирішила зробити історію, присвячену і йому теж», – розповіла режисерка.

Черговий фільм про конфлікт на сході – «Люди, які прийшли до влади» Олексія Радинського та Томаша Рафа – розповідає про те, як у березні-квітні 2014 року розвивалися події на іншому боці лінії вогню, у так званій «ДНР». Стрічка-репортаж, у якій немає конкретних героїв, дуже важка для сприйняття, бо показує світ, де будь-який здоровий глузд відсутній, де натовп говорить завченими фразами з ефірів російського телебачення.

«Коли ми робили цей фільм, уже виглядало так, що реальності як такої немає – лише маніпуляція, особливо в тому місці, де ми знаходилися. Здавалося, що маніпуляція замінила собою реальність», – розповів Олексій Радинський.

Створити цей фільм режисеру допоміг оператор зі Словакії Томаш Рафа.

Стрічка стала переможцем національної програми Docudays UA.

Проблема переселенців висвітлена в документальній короткометражці «Дім» Анни Корж, яка розповіла історію своєї тітки, змушеної виїхати з Луганської області, де прожила все життя, задля безпеки свого сина. Майже рік Тетяна мешкала в Києві, але хвилювання за маму, що залишилася в рідному краї, та сум за минулим повернули її додому.

Фільм насичений пейзажами Луганщини та довгими монологами-роздумами про війну, сім’ю, рідний дім, щастя та спокій.

Анна Корж була однією з молодих українських режисерів, чия документальна робота про події в країні ввійшла до альманаху «Чорний зошит Майдану» в 2014 році.

Споглядальне есе на дві одвічні теми – релігії та стосунків між батьками й дітьми – показала Світлана Григоренко, учениця кіномайстерні Сергія Буковського. «На Великдень» – це перша стрічка молодої режисерки. Зафільмована 14-хвилинна розмова студентки Ані з мамою по телефону про те, що дочка не приїде додому на Великдень, є напруженою й драматичною для обох. Матері не подобається, що Аня не хоче йти до церкви, а та, в свою чергу, нарікає на те, що мама зовсім не розуміє її.

Головна героїня – сусідка режисерки по квартирі. Перед розмовою, що стала цілим фільмом, Світлана знімала Аню всього день, аби та звикла до камери. Телефонна розмова проходила у квартирі, де мешкають дівчата.

«Я була в контексті Аніних подій близько року, я теж переживала певний конфлікт зі своєю мамою, і тому зрозуміла, що не треба шукати сюжет поза межами себе – потрібно показати, що тебе хвилює найбільше», – зізналася авторка фільму.

Несхожою на всі вищезазначені фільми є стрічка-портрет «Панорама» Юрія Шилова, яка, до речі, стала першою в українській програмі та четвертою з усіх представлених на фестивалі фільмів за результатами голосування глядачів.

Дуже жвава та іронічна розповідь про 58-річного кіномеханіка київського кінотеатру «Кінопанорама» (в якому, за іронією долі, й проходив показ) та його оточення. Режисер знімав Валентина, котрий 44 роки свого життя віддав роботі в улюбленому кінотеатрі, протягом двох років. Ніхто з них не здогадувався, що фіналом стрічки стане вихід головного героя на пенсію.

Юрій Шилов розповів: «Я, інтроверт, побачив у ньому, екстраверті, частину себе, дзеркальне своє відображення – ніби це 58-річний я. І хотів розібратися в ньому, планував закінчити зйомки, лише коли розберуся. Я передбачав якийсь розвиток подій. Але для мене весь процес був таким задоволенням, що я би знімав його ще довго, роздумуючи, як закінчити. Життя пішло отак (головний герой вийшов на пенсію – «ДМ») і допомогло мені».

Зйомки проходили в кіноапаратній «Кінопанорами» від початку осені 2013 року до річниці Майдану. Режисер зумів тонко та ненав’язливо вплести в сюжет і події, що відбувалися в той час у країні.

Після показу до глядачів вийшов головний герой стрічки Валентин, якого зустріли бурхливими оплесками.

Ще одна іронічна стрічка-портрет – «Reve ta stohne on tour» Наді Парфан (на фото кадр із фільму). Це історія про двох хлопців, які захоплюються горловим співом, і аби заробити грошей на новий музичний альбом для свого гурту «Реве та стогне», їдуть до Польщі. Молоді українці мріють давати концерти, стати відомими та успішними – справжніми рок-зірками. Під час подорожі (частину з якої, до речі, фінансово забезпечила сама режисерка) вони потрапляють у різні кумедні ситуації, зустрічають цікавих людей, обговорюють філософські теми з життя тощо. У Польщі їм доводиться жити в ненайкращих умовах, мити посуд у ресторанах, намагатися зрозуміти одне одного.

«Це історія про мене, про нас усіх, хто хоче знімати кіно, займатися мистецтвом, і це не просто. Це історія про злети й падіння, що є частиною успіху», – прокоментувала Надя Парфан, додавши, що кілька разів перемонтовувала стрічку та змінювала фінал.

Фільм, частково створений в рамках польської кіношколи, вирізняється гарним почуттям гумору, але враження про нього розмиває досить обірвана кінцівка.

«Сам факт наявності української програми – це дуже важливо та дуже приємно. Для багатьох режисерів це було вперше, але таке випробування великим екраном є необхідним для того, аби рости. Ми з колегами затято сперечалися щодо деяких фільмів, – поділилася своїми враженнями про національну програму членкиня журі DOCU/Україна Ольга Райтер. – Кілька авторів представили стрічки, що були створені в рамках іноземних шкіл або програм, у підходах помітна відмінність від суто українських, так само, як помітна різниця з тими фільмами, що зроблені людьми, які прийшли з культурології або інших сфер. Але всі вони цікаві».

Про сучасну українську документалістику та важливе рішення запровадити національний конкурс на фестивалі «Детектор медіа» поговорив із продюсером, програмним директором Docudays UA Геннадієм Кофманом:

– Як прийшла ідея вперше виокремити українські стрічки в конкурсну програму?

– У цьому році, як ніколи в попередні роки, до оргкомітету прийшла дуже велика кількість заявок від українських авторів – ми отримали 97 робіт, які були створені або в Україні, або за участю українців. І оскільки національний конкурс – це наша давня мрія, ми зрозуміло, що час настав.

Ми трохи хвилювалися, бо рішення було прийнято ще до того, як почалися перегляди робіт, і ми не були впевнені, чи знайдемо достойні. Але, як правило, на будь-якому поважному фестивалі інтерес іноземних гостей пов'язаний із національним кінематографам, і якщо ми не робимо власну програму, то не можемо позиціонувати наше кіно десь у світі. Це була наша амбіція. Здається, все склалося.

– Які відгуки від іноземних гостей фестивалю ви вже отримали?

– Однозначно, гарні. І глядацьке голосування показало, що українське кіно не відстає від іноземного, а інколи навіть лідирує. Я встигав потрапити на зустріч глядачівіз режисерами після показів, за їхньою реакцією зрозумів, що українське документальне кіно є.

– Чи існує певна тенденція, яка поєднує роботи українських режисерів?

– Про тенденцію говорити ще дуже рано, бо сплеск нашої документалістики відбувається лише останні 2-3 роки. Мене раніше дуже хвилювало, що є неабияка прірва між старшим поколінням і молоддю, наразі є впевнений рух уперед у цьому плані. Спілкуючись із молодими, я бачу, що в них є заряд і запал, аби плідно працювати найближчим часом.

І методи, і почерк лише вимальовуються. Можна, звісно, говорити про те, що в їх визначенні сьогодні допомагає навчання в міжнародних школах – це і Польща, і Румунія, і Канада, і це наближає українських режисерів до сучасної мови, сучасного бачення, бо наша школа, на жаль, залишилася класичною, законсервованою.

Українська документалістика сьогодні вже не відірвана від глядача. Тепер схоже на те, що глядач і режисер розмовляють однією мовою.

– Закономірно, що багато робіт сьогодні – про війну та складну ситуацію в країні. Чи вважаєте ви, що такі стрічки апріорі є виграшними для режисерів, бо дуже просто завоювати симпатію глядача через висвітлення такої болісної теми?

– Був період, коли Україна знаходилася в тренді – знімали просто всі, це були переважно репортажі, приїжджали іноземці, Україна не сходила з перших шпальт. Наразі глядач втомився, Європа переключилася на інші проблеми, і сьогодні сказати щось чесно про ту ситуацію, яка є, – це надто відповідально, бо наш глядач живе в цьому контексті, обманути його не вийде. Будь-яка нещира робота може не тільки погіршити ставлення глядача до фільму, але й позбавити довіри до режисера.

Ми отримували багато заявок на цю тему – різні за якістю та творчим рівнем, але ті, де є щирість і художність, пройшли в конкурс. Мені здається, треба бути дуже сміливим, аби взятися за цю тему, відчувати те, про що говориш. Крім того, це певна планка, на якій потім дуже важко втриматися.

Можу додати лише одне: і Майдан, і війна повністю змінили покоління українських документалістів, і ті, хто прийшли в індустрію, – це особистості, незалежно від того, чи вони були там, у них уже інший голос й інший рівень стосунків із глядачем.

– Як ви можете охарактеризувати сучасну українську документалістику одним словом?

– Класна. Україна заявила про себе на міжнародних фестивалях, нас нарешті перестають плутати з сусідами.

А ще – сьогодні режисери перестали скиглити, що немає грошей і підтримки. Вони почали використовувати будь-яку можливість знайти кошти, залучити власні, і документалістика в Україні стала тим, чим вона має бути, – громадянським актом, бо ніде у світі вона не є бізнесом.

Нагадаємо, найкращою в Національному конкурсі фестивалю Docudays UA визнано стрічку Олексія Радинського і Томаша Рафа «Люди, які прийшли до влади». Спеціальну відзнаку журі призначило іронічному роад-муві Наді Парфан «Reve ta stohne on tour». А стрічка про київського кіномеханіка Валентина «Панорама» Юрія Шилова отримала відразу дві премії – від студентського журі конкурсу (1000 доларів США) та від фестивального дистриб’ютора – компанії Lettertofest (подання фільму на 50 міжнародних фестивалів).

Лілія Зінченко, «Детектор медіа», 11 квітня 2016 року

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН