f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Вся Росія в одній купі гною

23.04.2016

Що справді вражає у фільмі «Донецьк, GoodBye» Богдана Кутепова — це знайдена автором парочка росіян, назвімо їх Він та Вона, що спілкується з українським журналістом, не боячись камери.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»

У Донецьку, що в Ростовській області, журналіст Богдан Кутепов зняв відео. Змонтував його, вийшло майже 20 хвилин. Назвав «Донецьк, GoodBye», і «Громадське ТБ» в анонсі охрестило його атмосферним репортажем. Згодом це назвали не просто документальним фільмом, а, цитата, «розгромним документальним фільмом». Хоча чогось більш розгромного за цикл сюжетів «ТСН» дворічної давнини про сучасну Росію знайти вже навряд чи можливо.

Це якщо говорити про українські ресурси, наміри, час і бажання. Бо в той самий час російський документаліст Андрій Лошак створив документальний цикл «Подорож із Петербурга в Москву», чим повторив громадянський подвиг Олександра Радищева. Хто вчився в радянській школі, чудово знає програмний твір 1790 року, назву якого пан Лошак узяв за основу своєї стрічки. Між іншим, Радищев, критик сучасної йому Російської імперії, потім покаявся, але то окрема історія.

Отже, нічого розгромного в «Донецьку, GoodBye» немає. Звичайні невеселі картинки російської сірої буденності. Можна порадити будь кому з нас поїхати за аналогічними чи дуже близькими враженнями хоча би за сто кілометрів від Києва, не кажучи вже про будь-який пересічний український райцентр чи взагалі село. Але там же не судять Надію Савченко, чого туди їхати.

Попередній абзац зовсім не означає, що робота була марною. Навпаки, правдивим буде як визначення «атмосферний репортаж», так і «документальний фільм». Інша річ, що російська депресивна реальність мала би цікавити наших співгромадян менше, ніж аналогічна реальність українська. Показуючи Леніна, вулицю Леніна, триколори на будинках і сателітних антенах, ментів, що ручкаються з військовими й підкреслюють цим, хто в Росії хазяїн, слухаючи ватного таксиста з «колорадкою» в машині тощо, навряд чи нас наштовхнуть на потрібний висновок. Він категоричний: «Так жити не можна!» Але ж нам дуже мало показують і прикладів успіху в окремо взятих українських населених пунктах. Хіба десь у новинах пройде сюжет, як селяни за іноземний грант почали прибрати сміття довкола себе — а без гранту, до речі, далі б гидили.

Що справді вражає у «Донецьку, GoodBye» — це знайдена автором парочка росіян, назвімо їх Він та Вона, що спілкується з українським журналістом, не боячись камери. До речі, з моєї сумної практики більшість українських «аналогів» у подібних випадках тікають, лаються матом, погрожують спустити собаку — і послідовно втілюють погрозу. Тому Він та Вона виглядають комунікабельними й красномовними на тлі купи власного гною.

За хвилину екранного часу нам являють жінку — я сказав би даму — в шапці з балабоном і старій шубі та її чоловіка в яскравій безрукавці. Вона під час зйомки вантажить у тачку гній совковою лопатою. Він стоїть і дивиться, втручається лише тоді, коли треба з гною витягнути якусь часточку зайвого там сміття. У гною не потрібні чужорідні елементи.

Тим часом саме Він є в цій парі не лише альфа-догом — чоловік у куплених на місцевому базарі фіолетових камуфляжних штанях ідеолог парочки й ретранслятор ідеології держави Росія. По-перше, він політично підкований, бо дивиться програму «Право голосу» — коли закінчує з купою гною. По-друге, він впевнений у тому, що Росія захищає свої інтереси і в неї довгі руки. Коли Вона, перед тим давши зайву волю язику, раптом стрепенулася й висловила побоювання: «Ось покажуть потім по телевізору, як у Росії голод і ми лайно на хліб намазуємо», Він спокійно, тоном народного прокурора заспокоїв: «Нічого. Покаже не те — його знайдуть. Хай знімає».

Найнікчемніші росіяни не бояться постати в невигідному для себе й країни світлі. Бо переконані: хто образить Росію — того буде покарано, де б він не заховався. І щиро вірять у правильний курс своєї влади. Тому їх дратує гармидер довкола Надії Савченко: «Нікому вона не потрібна. Дали термін — хай сидить. А то перекривають через неї дороги, стабільності нема».

Усе інше в творчому звіті Богдана Кутепова — нудне, від того втомлюєшся в режимі реального часу, радієш будь-якому пожвавленню. Не дарма автор накладає на найнудніші моменти мелодію «Эй, ухнем!» або «Валенки, валенки». А от фінал красномовний: рядові російські силовики люб'язно дозволяють чужим попрощатися з собою, мимоволі підкресливши: у Росії все ж таки є демократія, раз нікого не забрали й знімати дозволяють. Цим самим дають зрозуміти: оті самі Він і Вона біля купи гною не в тюрмі лише тому, що стосовно них не ухвалено відповідного рішення. Їм пробачили авансом. Що саме пробачили? Так у Росії для людини знайдуть порушення, було б бажання.

Хоча для того, щоби показати, як об закон витирають ноги і що ватникам їхню угноєну стабільність можуть перекреслити будь-коли, далеко від Києва справді не треба їхати. На жаль.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 13 квітня 2016 року

28 травня, вівторок, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

27 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН Цикл «Наші співвітчизники у світовому кіно»

26 травня, неділя, Червоний за ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ