Документалістика: підйом і виклик
29.04.2016
Результати фестивалю неігрового кіно DocuDays UA тішать і кількісно, і якісно.
Дмитро Десятерик, «День»
Українці брали участь у всіх конкурсах, самих лише повнометражних робіт — три; вперше започатковано національне змагання (короткометражки).
Документальна драматургія є доволі пластичною; відмова від лінійного сюжету й головного героя тут набагато вірогідніша, ніж у ігровому кіно. Саме так побудовано, наприклад, «Інтерсекцію» (Україна — Румунія, 20 хв., на фото — кадр із фільму) Дмитра Сухолиткого-Собчука — багата на яскраві характери замальовка одного дня в маленькому румунському містечку. У 17-хвилинних «Людях, які прийшли до влади» (спільна робота українця Олексія Радинського й поляка Томаша Рафи, головний приз національного конкурсу) автори показують, як масовий сепаратистський рух у Слов’янську й Краматорську деградує до рівня бандитської диктатури. Плин візуальної поезії поступається гостроті репортажу, забезпеченій, зокрема, й хоробрістю співрежисерів.
На жаль, жодної відзнаки не здобув дебют «Колишні». Лише за 11 хвилин дует Олени Москальчук та Дмитра Бурка не тільки змалював об’ємну картину життя книжкового ринку «Петрівка», а й сповнив цей простір колоритних та кіногенічних образів книготорговців.
«Панорама» нещодавнього випускника Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого Юрія Шилова заслужено отримала два призи — студентського журі та компанії-дистриб’ютора Letter To Fest. Тут структура цілком традиційна. Шилов знаходить кіномеханіка, який уже понад 40 років працює у столичній «Кінопанорамі», і фільмує, що в того відбувається на робочому місці. Кіноапаратна виявляється прецікавим місцем: тут випивають, стрижуть волосся, готуються до вистав і навіть танцюють. І все це — на тлі найрізноманітніших стрічок, від шедеврів Біла Вайлдера до свіжої хроніки Майдану. Головний герой, природжений артист — не просто свідок епохи, а сам по собі — епоха. Точно знайдена оптика оповіді дозволяє несуперечливо зв’язати приватне та історичне.
Низку перемог української документалістики продовжила 27-річна учасниця групи «Вавилон'13» Юлія Гонтарук, чий повнометражний дебют «Десять секунд» у конкурсі Docudays/Право нагороджено Призом імені Андрія Матросова. Режисер вибудовує цілісний твір із розрізнених епізодів-розмов з маріупольцями, розгортаючи фатальні десять секунд обстрілу 24 січня 2015 року у повноцінну метафору буття прифронтового міста. Юлія не стає ні на чий бік, але точно й делікатно добирає спільну рамку для всіх цих різних, часом до сліз пронизливих портретів.
Інша дебютантка, Аліса Коваленко, виконала «Алісу в Країні війни» (конкурс Docu/Життя) у формі інтимного відеощоденника. На перший погляд хаотичні, її нотатки поступово складаються в історію, а розв’язка настає в оманливому м’якому фіналі, коли немилосердний вибір між війною та коханням, який робить героїня, стає до жаху зрозумілим.
Найкращою хочеться назвати феноменальну за формою стрічку «Varta 1, Львів, Україна» 29-річного Юрія Грицини (особлива відзнака в Docu/Життя).
Драматургічну напругу зосереджено на звуковій доріжці — це радіопереговори волонтерів-автомобілістів, що взяли на себе патрулювання Львова у лютому 2014 р., коли міліція самоусунулася від виконання своїх обов’язків. Нейтральні пейзажі — засніжені дороги, пустирі, гаражі, новобудови — усереднений простір, спільний для всіх українських міст — є ідеальним тлом для цієї напіввіртуальної війни з реальними і надуманими небезпеками. Поступово, з уривчастих реплік і гарячкових суперечок, вимальовується ключовий сюжет — становлення громадянської правосвідомості. Ми бачимо, як через начебто другорядний, але принциповий прецедент (причому режисер це чудово передає розривами ефіру) руйнується єдність «Варти», і біль цієї втрати є майже фізично відчутним.
Отже, маємо декілька нових імен із неабияким режисерським потенціалом. Вже з огляду на це 13-й DocuDays можна вважати чи не найбільш плідним за всі роки його проведення.
Однак є й проблема, яку фестиваль також проявив. Так, наші повнометражні фільми гідні похвали. Та майже всі вони стосуються революції чи війни. Нашим режисерам треба навчитися знімати кіно про мирне життя, не впадаючи при цьому ані в публіцистику, ані в надмірну соціальність. Так, це складне завдання. До революції мало кому вдавалося з цим упоратись.
Але ж зараз усе інакше. Нові імена, нові герої, нові технічні можливості та головне, загальний підйом у суспільстві. Невже не подужаємо?
Дмитро Десятерик, «День», 5 квітня 2016 року, №59