f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Зелена кофта» в жанрі антитрилера

15.04.2014

Андрій Кокотюха для «Телекритики»
Свою історію Тихий будує таким чином, що герої чинять усупереч сталим жанровим канонам. Бо того вимагає не обраний жанр, а реальне життя. Котре ніколи не вкладається в прокрустове ложе жанрового кінематографа.

У прокаті з 3 квітня - «Зелена кофта» Володимира Тихого, фільм, яким сам режисер та сценарист лякав українців досить давно. Кіно про маніяка-педофіла, створене українцями на українському матеріалі й за фінансової підтримки Державного агентства з питань кіно та продюсерської участі компанії «Артхаус трафік», знімається в історії українського кіно всіх часів чи не вперше. А отже, тема й жанр, визначений як трилер, хай і психологічний, справді обіцяють моторошне видовище, яке лоскоче нерви й перехоплює подих у окремих, найбільш напружених епізодах.

Але вже під час перегляду, котрий завершився на фінальних титрах здивованою реплікою одного з глядачів: «І що це було?», у вашого автора склалося стійке переконання: друга після «Мийників автомобілів» повнометражна стрічка одного з лідерів «українських злих» Володимира Тихого репрезентує дещо інший жанр. Його досить умовно можна визначити як антитрилер. Тобто, історію, розказану не за сталими й давно сформованими жанровими законами, а всупереч їм.

Між іншим, у «Зеленої кофти» після цього відразу з'являється щонайменше один аналог. Згадую «Непрощенний» Клінта Іствуда. Зігравши станом на початок 1990-х років безліч мовчазних ковбоїв, від Людини без імені в фільмах Серджо Леоне до Брудного Гаррі Каллагана в серії стрічок, першу з яких зняв Дон Сігел, знавець вестернів як режисер зняв кіно, котре сам назвав «антивестерном». Розвінчання героїчної міфології титульного жанру американської культури принесло Іствуду в 1993 році одразу два «Оскари», хоч по факту «Непрощенний» балансував на межі авторського й жанрового кіно. Зате згодом, 2008 року, Іствуд досить радикально деромантизує американського ковбоя, знявши «Ґранд Торіно» - фільм, як на мене, відверто не орієнтований на прихильника міських вестернів, зате до краю соціально заточений.

В обох випадках усякий, хто знає спосіб, яким герої Іствуда звикли вирішувати свої та чужі проблеми, чекають і тут активних дій. Проте у «Непрощенному» колись крутий кілер спершу не здатен влучити в пляшку, потім - жорстоко побитий шерифом й вигнаний із ганьбою геть. Щоправда, під кінець він із останніх сил реабілітовується, та сутичка в барі між поганим та ще гіршим хлопцями виглядає побутовою, короткою та відверто брудною. У «Гранд Торіно» ж герой Іствуда спершу довго не втручається в дії молодих расистів, а в фіналі взагалі дозволяє їм себе вбити, аби лиш дати поліції привід пов'язати всю компанію.

Можливо, аналогія з українською «Зеленою кофтою» комусь здається не надто переконливою. Проте спільне в цих стрічок усе ж є. Зокрема, свою історію Тихий будує таким чином, що герої чинять усупереч сталим жанровим канонам. Бо того вимагає не обраний жанр, а реальне життя. Котре ніколи не вкладається в прокрустове ложе жанрового кінематографа.

Спальний район Києва. Дівчинка-підліток Оля йде гуляти з молодшим братиком Михайлом. На дитині зелена кофта. Згодом ми розуміємо: саме колір одягу завів маніяка, й педофіл викрадає дитину. На жаль, повідомленнями про подібні безслідні зникнення останнім часом наповнені стрічки новин. І дуже мало випадків, коли суспільству повідомляють про те, що зниклого знайшли, живого або мертвого. Полювання на дітей стає жахливою буденністю, й ключове слово тут - саме «буденність».

Темп фільму неспішний. Єдине, що в «Зеленій кофті» відбувається швидко - примирення більшості дорослих персонажів із ситуацією. Михайликова мати п'є заспокійливе, їсть традиційні макарони й традиційно звинувачує в усьому, що сталося, хлопчикового тата, в котрого тепер інша родина. Сам тато замість виявляти активність намагається, як модно казати зараз, інтегрувати Олю в свою нову сім'ю, а мачуха, ніби нічого не сталося, пропонує дівчинці вчитися кататися на гірських лижах. Дідусь привозить кілограми цукру та самогон, надовго влаштовується на диванчику, де спав зниклий без вісті онук, і не від того, аби онучкою всерйоз зайнялися психологи.

Словом, довкола Олі триває повільне, сіре, буденне життя, в якому зникнення дитини - повсякдення. Звісно, можна списати все на формулу: «Хай там як, аби мене все це не торкнулося». Проте фокус «Зеленої кофти» не в тому, що від трагедій ніхто не застрахований, а злочини нема кому розкривати, не кажучи вже про справедливе покарання. Тихий-сценарист ближче до середини стрічки підводить глядача до висновку: навіть якщо біда, не дай Бог, прийде і в ваш дім, переважна більшість громадян за короткий час усе це проковтне. Навіть почне відмежовуватися від свого ж горя, будувати берлінську стіну нерозуміння між собою та соціумом. Якщо раніше ще можна було подавати себе як жертву, нині вже реальних жертв їхні близькі, не кажучи про суспільство, почали виставляти винуватцями.

Спілкування героїв, навіть близьких людей, між собою дуже вбоге. Власне, хлопчик зник, бо сестра випустила його з поля своєї уваги, бо раптом випала мінімальна можливість комунікації з ровесником. Вона звелася до мовчазного кидання м'яча один одному та байдужої фрази: «Ти целка, малая?» - й навіть ця брутальність не напружує Олю. Звикла чути й бачити таке довкола від народження, дівчинка просто знизує плечима.

Але все це - фон. Пряме порушення жанрових канонів починається, коли Оля вираховує маніяка. Звісно ж, це цілком респектабельний сім'янин, котрий платить хабарі міліцейським операм, напевне - з ВБЕЗу. Щойно дівчинка розуміє - на міліцію надії нема, сама виходить на стежку війни. Отут уже напружено чекаєш двобою, бодай інтелектуального, як, наприклад, у «Психо» чи «Мовчанні ягнят». Проте все йде шкереберть, жодне сподівання не виправдовується, жоден штамп не втілений.

Ось Оля стежить за маніяком, він зникає за гаражами, дівчинка біжить слідом - і раптом падає, збита з ніг ударом. Напав нелюд, зараз почнеться? Аж ніяк, вона просто стукнулася лобом об парканну дошку. Згодом захоплює заручницею доньку ворога - але, всупереч сподіванням, її та глядацьким, обміняти полонянку на Михайлика, живого чи мертвого, не виходить. Коли ж Оля обливає маніяка чимось горючим та пробує підпалити, сірник не запалюється, ефектного акту помсти не виходить. Сам же лиходій, засунувши непритомну дівчинку в багажник, не розуміє, що робитиме з нею далі, тому йде витягати назад.

Словом, намагаючись діяти, як у кіно, й уважаючи, що вигадані історії дають рецепти ефективної діяльності та навіть ніби вчать, як треба боротися зі злом, дівчинка Оля щоразу зазнає поразки. Адже саме наше життя конфліктує з вигаданими сюжетами та категорично заперечує відповідність будь-яким жанровим канонам. Ось чому «Зелена кофта» - радше антитрилер, аніж трилер. А безглузда й безрезультатна одержимість дівчинки помстою маніяку насправді може означати підсвідомий бунт не стільки проти байдужого повсякдення, скільки проти корисного насправді твердження: «Все буде добре для кожного з нас».

Взагалі-то буде - але лише тоді, коли одержима справедливістю буде не лише одна дівчинка-підліток. Цього повинні вимагати всі й завжди. Поки ж Володимир Тихий пропонує кіно, в якому байдужий, замкнений у собі соціум не хоче помічати серед себе небайдужих.

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.