Долі, розщеплені на атоми
11.05.2016
Тележурналістка з вулиці Чорнобильської Світлана Усенко презентувала третій документальний фільм про трагедію на атомній станції.
Тетяна Олійник, «Україна молода»
Світлана Усенко, телеведуча та автор сценарію нового фільму «Розщеплені на атоми» (режисер Сергій Сотниченко), знімаючи стрічку, прагнула одного: аби наш соціум став уважнішим до тих, кого безпосередньо торкнулася ця біда. Цього разу авторка не запрошувала в кадр ні політиків, ні вчених — надала слово тим, хто найбільше постраждав від катастрофи.
Свій фільм вона починає так: йде своєю Чорнобильською вулицею, де розташовано меморіал героїв-чорнобильців, і вголос роздумує, чому про це місце в Києві згадують лише один раз на рік — 26 квітня. Це третій фільм Світлани Усенко, присвячений чорнобильській темі. Перший мав назву «Кипучий реактор», другий — «Загублений світ». У першому, який знімала до 10-річчя трагедії, тележурналістка прагнула дослідити причини аварії. Вивчала всі можливі й неможливі версії цієї катастрофи. У тому числі й версію про те, що причиною аварії могли бути диверсія чи землетрус.
«Цього разу на мене дуже вплинула книжка Світлани Алексiєвич про Чорнобиль, — розповідає Світлана. — Я проплакала, читаючи її, і зрозуміла, що потрібно робити фільм зовсім про інше: не версії катастрофи шукати, не винних у тому, що сталося, називати, не про дурість українських політиків говорити, які мільярди народних грошей поховали в саркофагах... Я зрозуміла, що потрібно зробити фільм про людей, які найбільше постраждали від цієї трагедії. Усіх їх об’єднує те, що за одну ніч їхнє життя зламалося, а долі неначе розщепилися на атоми. Тож в основу фільму покладено реальні історії, які ми реконструювали з допомогою акторів».
Зйомки нового телефільму тривали з кінця листопада минулого року. Тож так вийшло, що «чорнобильські» місяці — квітень і травень — не потрапили в кадр, і знімальній групі довелося перенести акцент на інтер’єрну зйомку. Як розповідає Світлана Усенко, першу героїню майбутнього фільму їй підказала своєю книжкою про Чорнобиль письменниця Світлана Алексiєвич. Це — Людмила Ігнатенко, дружина пожежного, який загинув у перші дні після аварії. Дуже непросто було вмовити її на дуже болючі спогади тридцятирічної давнини.
Такі ж складнощі були і з директором ЧАЕС Віктором Брюхановим. Світлана впевнена, що історія цієї людини також вразить глядача. «Брюханов — людина совісті: до свого арешту він не залишив станції, бо вважав, що тонучий корабель покидають лише щури, — розповідає Світлана Усенко. — Його дружина розповіла подробиці про те, як він сидів у колонії, як над ним знущалися інші засуджені, як вони тицяли пальцем і казали: «Це той, хто підірвав Чорнобиль». У фільмі ми реконструювали всі ці подробиці з допомогою акторів. Зараз Віктор Петрович уникає спілкування з журналістами, бо дуже погано себе почуває. У фільмі ми показали, в яких умовах він тепер живе. Той, кому перед аварією збиралися вручити зірку Героя соціалістичної праці, хто мав прекрасну чотирикімнатну квартиру у Прип’яті, тепер живе на мізерну пенсію у скромній квартирі».
Глядач познайомиться і з долею вертолітника, який у перші дні після вибуху зі свого гелікоптера закидав реактор піском, і з долею шахтаря, який у полотняній робі разом зі своїми побратимами-шахтарями копав траншею під реактором...
Телефільм покажуть у день 30-річчя аварії на ЧАЕС на каналі «1+1». Найвищою оцінкою своєї роботи Світлана Усенко хотіла б бачити одне: аби в соціумі почали звертати щиру, непідробну увагу на чорнобильців. «Я була б дуже рада, — каже тележурналістка, — аби після перегляду мого фільму до чорнобильців підходили і запитували: «Чим я можу вам допомогти?». Це для мене — програма-мінімум. А програма-максимум полягала б у тому, щоб висновки робили і політики, і уряд. Тоді вони допустили багато помилок. Та й тепер допускають не менше...»
Тетяна Олійник, «Україна молода», 22 квітня 2016 року, №50