f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Доля кіно і кіно як доля («Таємна свобода» Сергія Лисенка і Людмили Лємєшевої)

11.06.2016

Подаємо статтю молодої дослідниці Інни Млік про документальний фільм «Таємна свобода», створений режисером Сергієм Лисенком за сценарієм Людмили Лємєшевої.

25 травня 2016 року на засіданні Секретаріату Правління НСКУ було затверджено рішення Рейтингової комісії Спілки про висунення кінокритика, кіносценариста Людмили Лємєшевої на здобуття Державної премії України імені Олександра Довженка за її видатний внесок у галузі вітчизняного кіномистецтва.

Доля кіно і кіно як доля

Інна Млік

Документальний фільм «Таємна свобода» було створено в 2011 році на кіностудії «Контакт» сценаристом Людмилою Лємєшевою та режисером Сергієм Лисенком. Вперше я подивилась цю стрічку, присвячену українському авторському кінематографу 1960–1990-х років, в 2013 році, коли готувалась до зовнішнього незалежного оцінювання з історії і літератури. Вчителька порадила подивитись, щоб краще розуміти 1960–1990-ті роки. Я сиділа в кінотеатрі з батьками, і вони коментували мені хто є хто.

Нещодавно я ще раз продивилась цей фільм, причому один раз без звуку (дивилась наче альбом з фотокартками, пригадуючи дійових осіб). І ось втретє, і вчетверте, і вп’яте дивлюся. Уривки з фільмів, старі фотокартки, щирі спогади. Я побачила фільм в різних ракурсах: інформативному, ігровому і естетично-музичному.

Щоб докладніше зрозуміти стрічку, я прочитала доповідь Людмили Лємєшевої про плани щодо зйомок фільму. Цікаво було дивитися… Про героїв фільму, про епоху в якій я ніколи не жила, яку знаю за книжками і за фільмами, один з яких і є – «Таємна свобода», розповідь-роздум про український кінематограф.

Автор планувала «створити колективний автопортрет українських режисерів одного кінематографічного покоління. Але так, щоб в ньому, як у матрьошці, виявився прихований портрет більш-менш загального для них типу героя, в чиїй долі вгадується духовний досвід унікальних часів, які закінчилися на наших очах». І назвала цей досвід «досвідом індивідуальної свободи в невільному суспільстві».

Це так звана драма покоління, яке отримало в ті часи ковток свободи і наступні надії на неї.

Українське ж кіно розділило цю драму з усім суспільством [1].

Людмила Лємєшева пише: «Ніде так не любили свободу, як у нашій невільній країні. Ніхто не пов’язував уже з нею стількох сподівань і надій, як ми. Свобода була надзвичайною цінністю, пристрастю, наркотиком. За неї платили, не торгуючись, стільки, скільки просили. Її крали, пили уривано, крадькома, ковтками й за одним духом, давлячись і захлинаючись, зі страхом, що зараз відберуть. І ось вона прийшла нарешті – вся відразу, цілковито приступна, і сказала: бери мене». Одинаки зважувалися на боротьбу з владою. І майже всі вони загинули, або відклали кар’єру до кращих часів.

Ця частина фільму трохи сумна і гірка, тому що вона – про довгоочікувану зустріч зі свободою і про всі розчарування, пов’язані з нею.

Потім в країні почалася епоха «застою». Вона була блаженним перепочинком для всього нашого суспільства. У в’язниці мільйонами і тисячами вже не саджали; з другого боку, не все ще було з’їдено й випито з того, що накопичили наші батьки й діди ціною тяжкої праці і жертв, не всі труби поржавіли. Найбільшим смертним гріхом вважалося бути серйозним. Сміялися над усім на світі і навіть злегка над собою, таємно смакуючи власну перевагу. Вийшли красиві, інтелектуально й сексуально розкуті, легкі люди. Назву найгучніші імена: Іван Дзюба, Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Тетяна Яблонська, Іван Драч, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Віталій Коротич, Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук, Анатолій Солов’яненко, Михайло Жванецький, Роман Віктюк, Богдан Ступка [1].

Різні масштаби обдаровання цих людей, різне місце в історії та в культурі, але всі разом вони принесли з собою інші ритми та думки, іншу манеру жартувати, інші ступені свободи.

На початку 1990-х, в роки по Перебудові, режисери постраждали найбільше: з найбільш успішної кіноіндустрія стала найубогішою.

«Таємна свобода» – це кіно про творчість видатних українських кінематографістів – Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Кіри Муратової, Леоніда Осики, Івана Миколайчука, Романа Балаяна та інших, яких Людмила Лємєшева називає «останніми романтиками українського кіно».

Це покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшло в культуру та політику СРСР у другій половині 1950-х – у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» – і найповніше творчо виявило себе на початку та в середині 1960-х років.

Вони виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Герої «Таємної свободи» сповідували свободу творчого самовираження, вели активну культурницьку діяльність. Українські режисери-шістдесятники своїми роботами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури. У своїх фільмах намагалися говорити про реальні проблеми життя, які хвилювали тогочасне українське суспільство, та висвітлювали болючі питання, замовчувані у часи сталінізму.

Основне місце у стрічці приділено творчості Сергія Параджанова.

Параджанов – людина-легенда. Він був центром київського мистецького життя 1960-х років. Створив кінематографічну течію, яку згодом назвали Українським поетичним кінематографом.

Сергій Параджанов належить до повоєнного покоління радянських кінорежисерів, які почали свій творчий шлях в умовах відносної свободи та лібералізації мистецького життя. Ця відносна свобода та послаблення державного ідеологічного контролю призвели до створення низки фільмів, які демонстрували радянське життя з «людським обличчям».

У таких кінокартинах знаходилося місце не тільки трудовим чи воєнним подвигам, а й ліричним переживанням та приватному життю. В ті роки відбулася трансформація професії кінорежисера. З вірних підданих партії, бійців ідеологічного фронту режисери один за одним перетворювалися на самостійних художників, що здатні втілювати на екрані власну мистецьку волю. Саме таким був Сергій Параджанов, у чиїй творчості та приватному житті втілилася свобода у найширшому розумінні цього слова.

І ця свобода була не так зовнішньою, показною, як сягала корінням у саму індивідуальність митця, у його природу. Він був яскравою особистістю. Як згадував Роман Балаян, Параджанов усіх обеззброював своїми фантастичними імпровізаціями. Те, що інші мали б готувати кілька днів, аби вразити, для Параджанова було справою миті.

Сергій Параджанов задав тон і стиль поведінки цілому кінематографічному поколінню. А його «Тіні забутих предків» поклали початок українській поетичній школі.

Сергій Параджанов перед зйомкою «Тіней…» вивчав гуцульську культуру. Художник картини Георгій Якутович знав і обожнював Карпати. Зйомки фільму тривали цілодобово. У вільні від зйомок дні Параджанов ходив на справжні весілля чи похорони в околицях, вивчав побут гуцулів.

Прем’єру фільму всі чекали. Ще перед показом ходили чутки, що новий фільм Параджанова – шедевр і приклад відродження українського кіно.

Тоді вже почалися політичні арешти по всій Україні, але влада це ретельно замовчувала. Українські діячі культури шукали майданчик, де збереться якомога більше інтелігенції, щоб зробити заяву про радянські політичні репресії. Іван Дзюба, вітаючи на сцені кінотеатру «Україна» знімальну команду, несподівано заговорив про масові арешти і закликав людей до протесту. Тут же в залі заревіла сирена. У залі в цей час Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх незгодних з політичним режимом піднятися зі своїх місць. Кілька людей встали.

Як розповіла Лариса Кадочникова пізніше, додому після сеансу всі йшли, знаючи, що тепер їх не залишать у спокої. Через кілька днів почалися масові обшуки квартир і арешти всіх тих, хто був присутній на прем’єрі «Тіней забутих предків» [3].

Картина отримала значно більше визнання закордоном ніж у себе вдома. «Тіні…» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса. Жодну з цих нагород Сергій Параджанов не зміг отримати особисто.

У фільмі «Таємна свобода» розповідається про «погром» українського кінематографу навесні 1974-го року. Події супроводжують офіційна кінохроніка, особисті спогади героїв і короткі кадри з їхніх фільмів.

«Стосунки між владою і митцем були сповнені палкої взаємної зацікавленості, – як у полонених, скутих одним ланцюгом» [2]. Для більшості завойована свобода виявилася пустоцвітом, а то й особистою катастрофою. «Швидко спивалися, рано вмирали, божеволіли, в ліпшому випадку чесали за кордон або ставали маленькими хатніми тиранами. І поголовно – невротиками. Дітьми, котрим пообіцяли тістечка – і не дали» [1].

У 1970-ті роки Сергій Параджанов витримав в’язницю і зробив з неї довготривалу підготовку для своїх нових фільмів. Заготовляв там колажі, малюнки, робив ляльки. А коли вийшов на волю, зміг повернутися на знімальний майданчик і продовжувати – створювати красу, всупереч пережитим образам і приниженням. Визнаний на Заході, він пішов з цього життя під гучні оплески. Ось така доля генія.

Другий герой картини – Іван Миколайчук. В його долі було все, щоб стати легендою: дитинство в маленькому гуцульському селі в багатодітній селянській сім’ї, рання любов, рання слава і рання смерть. А ще – унікальної краси лице, рідкісна чоловіча статура, майже жіночна пластичність – і при цьому напружений внутрішній світ, душа, що вона з дитячою серйозністю і наївністю філософа мучилася вічними питаннями буття [1].

Багато уваги приділено у «Таємній свободі» Роману Балаяну. «Спить, уві сні літає, скарби знаходить і чомусь не здає їх державі, а влаштовує розкішний бенкет для друзів. Людина жива й пристрасна, яка кіно знімає з насолодою і азартом» [1].

Роман Балаян раніше за багатьох здогадався, що «для того, щоб стати насправді вільним, треба бути дуже земним», припинив видивлятися далекі, майже невидимі цілі, з висоти пташиного лету уважно обдивився найближчі околиці і плавно приземлився [1]. Людмила Лємєшева зазначає, що, можливо, злощасна доля, марення уві сні і наяву, сумнівні польоти й безперечні падіння – може, це і є той самий «шлях», внесок до світової культури.

У фільмі йдеться про життєвий шлях Юрія Іллєнка – досвід виживання, самозбереження сильного характеру в умовах, коли загинути завжди було легше, ніж уціліти. Особливо, якщо це була боротьба не за побутове виживання, а за буття. За повноцінну присутність у мистецтві і в історії. За право бути собою [2].

Драматичний і шлях Леоніда Осики, що створив «Камінного хреста», – не впізнаний світом кіношедевр. Якби з’явився він не в закритому суспільстві – відкрив би шлях до світової слави митця. У нас – до саморуйнування [1].

Наприкінці 1960-х років Микола Мащенко зняв два фільми, що випередили на декілька кроків свій історичний час: короткометражну стрічку «Дитина» і фільм «Комісари», які, після кількох зупинок, зазнавши відчутних втрат у нерівній боротьбі з «інстанціями», були доведені до кінця, але практично теж не побачили екрана. Режисер ризикнув заговорити про те, як завойована влада спотворює колишніх ідеалістів [1]. Ідеї фільмів виникали з ідеї свободи. Герої були одночасно і невільні – й вільні, йшли на компроміс, зраджували інших і себе – і залишалися собі вірними, страждали, вмирали – і були щасливими. 

На початку «Таємної свободи» ми бачимо два столи: в садибі Миколайчуків та на Київській кіностудії художніх фільмів імені О.П. Довженка. Застілля у картині – це художній образ. Бо спілкування під час застілля – улюблене заняття людей покоління 1960-х.

Стіл, як художній образ, протягом фільму весь час змінюється. За столом ми чуємо цікаві бесіди, спогади, які супроводжують кадри зі стрічок. Окрім художніх були використані й документальні фільми, кінохроніка, старі аматорські зйомки. Завдяки використаним кадрам – новим, маловідомим і вже не раз баченим – «Таємну свободу» можна дивитися як фотоальбом.

Хронологічний принцип у фільмі підтримано назвами актів: «Пролог», «Початок», «Вітер свободи», «Як з ними боролися», «Свято з нічого», «Зміна долі або досвід хаосу», «Самопізнання», «Антологія художника», «Епілог». У фільмі лунає лаконічна, легка і емоційна розповідь, зрозуміла навіть недосвідченому глядачеві, який нічого не знає про кіно тих часів.

В погляді авторки «Таємної свободи» Людмили Лємєшевої є багато свого, власного, жіночого. Це й емоційність, і захоплення талантом акторів, і дитячі спогади. Висловлюються у фільмі, насамперед, головні герої-режисери. Ми відчуваємо непідробну імпровізацію, насолоджуємося їх чуттєвими сповідями. Запитання, які ставлять в інтерв’ю, провокують співрозмовників на щирість і відвертість.

Завдання фільму: створити портрет героя свого часу, типового інтелігента-аутсайдера, що пережив досвід свободи в невільному суспільстві.

Одночасно – це сповідь про українське авторське кіно, яке позиціонує себе як мистецтво самовираження, неповторне, особисте. А досягнення митця полягає в тому, що він вміє побачити і почути світ і людину в цьому світі й розповісти цікаво про це глядачу.

Ось тому один із засобів, які застосували у фільмі, – використання спогадів. Пам’ять обирає найкраще. І спогади – це дуже щирий і відвертий прийом. Влучно дібрані кадри, підсилені чудовими мелодіями, виглядають не цитатами, а окремими героями і неймовірно красивими образами.

Багатоголосся за кадром – один з прийомів, якій підкреслює колективний портрет.

Композиція задумана як інтелектуальна драма – із зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, точніше, з відкритим фіналом. Кіно і життя, закадрові коментарі та дійство у кадрі, діалоги між вигаданими і реальними героями, добір влучних реплік – все це робить фільм драматичним і живим.

Режисер іноді ніби з’являється у власному фільмі та вступає в суперечку з героями. Іноді у чорно-білому кадрі показані персонажі з кольорового кіно. Спільне емоційне поле фільму створено за допомогою музики, перехресних поглядів, обміну жестами, посмішками. Глядач немов би заглянув, зайшов у ту епоху і на мить залишився, щоб відчути той час, те життя.

Часто супроводжують оповідь чудові колажі й малюнки Параджанова, Іллєнка, Кадочникової на теми спільних фільмів, фотографії, живопис і графіка тих часів, пісні й вірші, колекція ляльок… Ляльки-маріонетки – ляльки-двійники режисерів яскраво підкреслюють, що режисери самі тримають за ниточки своє життя. Це додає драматизму. Завдяки таким засобам фільм вийшов чуттєвим, образним, імпровізаційним.

І звісно він був би недовершеним без чудових кадрів: над землею летить Лариса Кадочникова (колажі з «Мріяти і жити» Ю. Іллєнка), танцюють Орест з Даною («Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка), два Івани («Анничка» Б. Івченка), молоді люди радіють з нагоди польоту людини в космос («Які ж були ми молоді» М. Бєлікова), летить, осідлавши соняшник, хлопчик («Солом’яні дзвони» Ю. Іллєнка), два комісари (І. Миколайчук і К. Степанков) сперечаються про істину і віру («Комісари» М. Мащенка), старий несе через піски яблуню, вирвану з коренем («Криниця для спраглих» Ю. Іллєнка), герой, що тяжко оре землю («Камінний хрест» Л. Осика), персонажі фільмів Кіри Муратової з «Коротких зустрічей», уривки з фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу», «Вечір на Івана Купала» Ю. Іллєнка, кінохроніка: встановлення прапора над зруйнованим 4-м блоком Чорнобильської АЕС («Розпад» М. Бєлікова), кадри Помаранчевої революції та багато інших.

У фільмі «Таємна свобода» авторами зроблена цікава спроба зображення українського кіномитця. Блискуча генерація шістдесятників – покоління щасливих людей, тому що їхній талант був потрібний часові, і одночасно – покоління недореалізованих і ображених владою, але безперечно – неймовірно талановитих. Їхня епоха закінчилась, але головні герої, які ще живі, продовжують творити. А головне, що в них з’явилися чудові спадкоємці.

Одним із побічних завдань фільму «Таємна свобода» було представити українське кіно в його найкращих зразках. І я думаю, авторам це вдалося. 

Література:

1. Лємєшева Людмила. Таємна свобода // KINO-KOЛО. – 2004. – №21–22. – http://screenplay.com.ua/history/?id=783
2. Лємєшева Людмила. Таємна свобода // Кіно-Театр. – 2004. – №5. – http://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=254
3. Дацюк Анна. «Тіні забутих предків» Параджанова: 10 фактів про фільм, що змушують полюбити його ще більше // Аfisha.tochka.net. – 9 січня 2016 року

Інна Млік

25-26 травня, субота-неділя, Синій зал ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ «ЗОЛОТЕ КУРЧА»

24 травня, п’ятниця, Синій зал НОСТАЛЬГІЧНІ ПОРТРЕТИ НЕЗАБУТНІХ

23 травня, четвер, Синій зал Прем’єрний показ короткометражного фільму "КОЛІР ФАСАДУ: СИНІЙ"