f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«86: Післямова»: місто нас

20.06.2016

«86: Післямова» – урбаністична програма для грамотної фестивальної аудиторії, якій трохи лінь їхати до Славутича.

Олена Коркодим, для «Детектора медіа»

10, 11 та 12 червня 2016 року у Києві пройшов показ вибраних фільмів третього міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86: Коло поколінь».

До програми «86: Післямова» увійшли фільми, що стосуються Києва, з альманаху «Місцеві» проекту MyStreetFilmsUkraine-2016 та роботи-учасники дебютного національного конкурсу «Пальма Півночі». Крім того, було показано фільм-відкриття цьогорічного «86» – «Чорнобильські бабусі» авторства американських кінорежисерок Голлі Морріс та Енн Боґарт і перлини «86» – музичну стрічку-переможця кінофестивалю «Санденс» «Від станції до станції» Даґа Ейткена та «фільм-симфонію» «Я – Белфаст» спеціального гостя фестивалю «86» Марка Казінса.

Для глядачів «Післямови», серед яких помітно переважала молодь, фестивальний вікенд став оповіддю про те, як місто віддзеркалює природу людей. Ці фільми поєднані маршрутом, рухом і циклічністю, на що, вочевидь, і натякає назва фестивалю «Коло поколінь».

MyStreetFilmsUkraine-2016: тур у Київ

Роботи українських авторів є свіжим поглядом на нас самих. Звичні домашні речі проступають на екрані в нових масштабах і відтінках. У сучасній львівській квартирі і в занедбаному Чорнобилі – наші звички, вчинки, подвиги.

Між Львовом і Прип’яттю – «Міст» Дмитра Бурка, Олени Москальчук і Оксани Носач. На початку міст сам оповідає, як дійшов такого життя. Зведений між Рибальським півостровом і Подолом ударниками радянської доби, зараз він слугує територією вечірок, фотосесій і романтиків, які часом тішать себе видами на важкі баржі. Це асфальтове поле неможливо перейти – міст, як і багато починань радянського Києва, веде в тупик. Це така лінія долі, яка заплітається в графічні анімовані епізоди. І яку вже можна роздивитися завдяки зйомкам з висоти пташиного польоту у поєднанні з кадрами хроніки.

Між Києвом і Луганськом ─ «Луганськ – Київ» Олени Панченко. Авторка спостерігає, як столиця змінює переселенок та ілюструє їхні думки вголос картинками з нового життя.

Під Києвом – герої роботи «Там внизу тихо» Ксенії Марченко, що знімалася в метрополітені. Режисерці пощастило побувати всередині засекреченого для ЗМІ об’єкту, і цю можливість вона використала для фільмування неформальних сцен із життя співробітників підприємства. У цій стрічці вони постають скромними трудівниками, що віддають свої сили великому проблемному механізму, яким є підземка.


Кадр із фільму «Там внизу тихо»

Втім, духів минулого стає і на землі. Як бачимо у відзнятій у Броварах арт-роботі «70 вулиць» Макса Лижова, комунізм, соціалізм і товариш Ленін досі гупають тротуарами і переходами. Автор міксує назви, написи й вітрини, які щодня людське око зчитує, не помічаючи, що має справу з пекельним, взагалі-то, для свідомості клубком із асоціацій, історичних фактів і кітчу рекламних вивісок.


Кадр із фільму «70 вулиць»

Робота «Ти ж Амелія» Дмитра Бурка та Олени Москальчук – навпаки, акварельно-прозоре дослідження характеру сучасних школярів. Пробиваючись крізь асфальт, їхні чисті душі сповідують рок-музику. Хто б у цьому сумнівався? Амелія, одна зі школярок, яка не хоче на сцену і, замість співати, дослухається до внутрішнього голосу. Найголовнішою в цій історії могла б бути колоритна кураторка рок-гурту і викладачка географії, яка замість кулінарних рецептів, як її ровесниці, знається на «м’ясі» у важкому металі. Саме завдяки таким людям кількість живих містян на противагу зомбі щорічно зростає. Адже такі педагоги навчають більшому, ніж хіти.


Кадр із фільму «Ти ж Амелія»

Нарешті, Прип’ять і села довкола «Чортового колеса»… «Чорнобильські бабусі» американських авторинь є збалансованим, однак ірраціонально поетичним нарисом про старожилів зони відчуження. Вивчаючи різні точки зору, Голлі Морріс та Енн Боґарт намагаються збагнути, що тримає цих людей на їхній землі, яка є небезпечною. По перегляду фільму за його фактажем усе ясно як Божий день. Чому ж тоді, всупереч застереженням медиків, рішенню держави, ці люди воліють доживати віку на самоті? Чому українським бабусям могили їхніх рідних ближчі за нових знайомих, а до рідної хати замість нового життя вони готові йти пішки довгі кілометри?

«Пальма Півночі» та інші дивокраї

«Раніше для комунікації людей слугувала залізниця, сьогодні – всесвітня інтернет-мережа», – розмірковує автор стрічки «Від станції до станції» Даґ Ейткен. Із ним глядачі мандрують на потязі, пасажирами якого є митці. За концепцією, частина дії відбувається «за вікном», а частина – в голові пасажира. В наш час ці процеси можна розводити по різних «каналах» оповіді, міксувати їх, візуалізувати і навіть порівнювати. Чим герої фільму й займаються, оповідаючи про себе і своє мистецтво. Хвилинних історій 62, хоча раніше в годині було 60 хвилин. Але життя стрімко змінюється, потяг набирає швидкість. І, поправляючи подушки, пасажири інших потягів часом засинають, а часом читають книжки чи спілкуються. Усе залежить від багажу досвіду, історій і, зрештою, ваги міста чи рідної землі, які здатні вмістити наші валізи.

«Дивокрай» Наталії Машарової та Анатолія Ульянова якраз про це: про порядну львівську пані, яка переїздить до США і з жахом усвідомлює, що там усе інакше, і аж два геї у фірмі, де вона працює – це too much. Тонке психологічне спостереження для відомих українських арт-авторів – привід для розмови про кітч і реальне життя, які ведуть свою битву на полі діаспори. За темою «Дивокрай перегукується з фільмом «Луганськ – Київ», за способом фільмування – з експериментами в лабораторії. Зрештою, львівянка рушає на гей-прайд і, як підсумовують автори у відеозверненні до аудиторії, може невпізнанно змінитися.

«Котики» Жанни Озірної, навпаки, про Європу у львівській квартирі. Пара дівчат ставить уголос інтимне питання про спільну дитину, кішка замість якої видається вже нецікавою. Їхні інтонації римуються з лінями меблів і води у ванній, линуть над штучним хутром «ягуарової» шуби та проходять випробування інформаційним повідомленням на тему НАТО. Звичайна львівська квартира, звичайні шкарпетки на мотузці. У чомусь мінімалістична: у діалозі, як і в квартирі, такі поняття, як «мотлох», виключені. У Львові ще знаються на такому порядку речей.


Кадр із фільму «Котики»

Чи виросте самодостатньою особистістю герой стрічки «В школу» Наталії Шевченко – хлопчина з Тернопільщини? Як видно з його реакції на клас, їдальню та інших учнів, він волів би лишитися вдома і бажано під ковдрою. Шкільні лінійки й коридори для нього – як для художника плац. «Навіщо так тримаєш руки? Ти ж справжній чоловік», – повчають його дорослі. Одяг для школи видається затісним, як некомфортна сама застаріла система освіти…

Чому занедбаний міст чи старий будинок, у якому діти грають у піжмурки («Схованки»), можуть виступати важливим об’єктом фільмування? Здається, відповідь на це запитання знає кінокритик Марк Казінс. У його фільмі «Я – Белфаст» головною героїнею виступає пані, яка столицею Північної Ірландії вважає себе. Вона озвучує історію міста, що пережило голод, війну, єднання. Киянам вона видається знайомою. І навіть спонукає на поетичні порівняння: якщо «Белфаст» випустив славнозвісний «Титанік», то політичний Київ, наприклад, – президента, який кинув країну в пащу війни.

Олена Коркодим, «Детектор медіа», 18 червня 2016 року

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ