f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Сильні духом після війни

19.07.2016

Українська документалістика, вочевидь, відроджується й переходить на новий, якісний щабель. Яскравим підтвердженням цьому стала прем’єра документального фільму «Повернення», що пройшла з аншлагом у найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень».

Тарас Здоровило, «Україна молода»

«Повернення» — кіно про людей, які перемогли обставини й себе, стрічка з чотирьох документальних фільмів про реальні історії життя волонтерів та ветеранів АТО, які, отримавши важкі поранення та інвалідність, намагаються повернутися до мирного життя. Кожен сюжет розповідає про світоглядні та побутові проблеми, що постають перед кожним із героїв, котрі повернулися з війни з тяжкими пораненнями та психологічними стресами. На «мирній» території кожен із них зіштовхнувся з байдужiстю, безробіттям, а іноді й суцільним розчаруванням. Але завдяки небайдужим людям, волонтерам, таким як Оксана Воропай, котра очолює проект «Воїну — гідну працю»,  їх побут й адаптація до нових умов потроху налагоджуються. Усі чотири фільми містять інтерв’ю з посадовцями, волонтерами, психологами, роботодавцями ветеранів АТО й, звичайно, — спогади та роздуми героїв.

Про повернення до життя

Цикл створено за підтримки проекту USAID «У-Медіа», що його виконує МГО Internews. Її представник пан Вейн Шарп розповів, що громадська організація підтримує ЗМІ, коли ті розробляють контент, тренінги, моніторинг. Цього разу до них звернулася організація «Центр зайнятості вільних людей», чия ідея дуже сподобалася Internews. Центр працює з воїнами, які отримали важкі поранення під час бойових дій на сході, й допомагає відновитися та знайти своє місце в суспільстві. Цю організацію непокоїть те, що, як правило, люди забувають про тих солдатів, які отримали поранення — вони ніби зникають для оточуючих, особливо ті з них, хто має серйозні проблеми. Тоді вже є побоювання, що вони не зможуть продовжувати продуктивне життя в суспільстві. 

«Тому ми вирішили зробити, — розповідає пан Вейн, — серію фільмів: історію про чотирьох героїв, аби на їхньо­му досвіді дізнатися, як вони навчилися жити зі своєю інвалідністю й зберігати працездатність після війни. Ми показуємо, що всі прошарки українського суспільства зазнали впливу військового конфлікту, і спробували показати, як їм можна допомогти пройти реабілітацію».

Пан Вейн сподiвається, що фільм допоможе українському суспільству звернути увагу на проблему. Вiн сказав: «Так, ми маємо таку надію. Ці фільми будуть транслюватися національними телеканалами й багато людей зможуть їх побачити. Думаю, люди усвідомлять, на які жертви йдуть їхнi співвітчизники, коли вирушають захищати державу. Утім також важливо розуміти, які зміни відбуваються у їхньому житті й як об’єднується громада для того, щоб надавати їм підтримку».  

Режисер картини Станіслав Цехмістренко розповів, що не всі хотіли зніматися в цьому фільмі й було досить важко знайти героїв. Але сміливці, які наважилися з екрана розповісти широкому загалу про свої проблеми й переживання, таки знайшлися. 

Герої фільму

Три головні герої фільму були присутні на прем’єрному показі, лише 25-річний Максим Ільченко не зміг приїхати через зроблену напередодні чергову операцію. Він — герой першого фільму: невисокого зросту, виглядає як підліток, але дуже серйозний і розважливий. Хлопець родом із містечка Краматорськ, що на Донеччині. В АТО Максим був, як сказав з екрана його командир, душею батареї. Внаслідок кульового поранення в обличчя втратив око, а іншим бачить лише на 20%.

Бійцю було проведено шість операцій в Україні й ще три — у США. До війни хлопчина був програмістом, але після фронту через поганий зір не може працювати за комп’ютером. Завдяки волонтерам та громадським організаціям, що спеціалізуються на реабілітації ветеранів АТО, Максим зміг здобути нову професію. Тепер він масажист у реабілітаційному центрі.

Фільм розповідає про переживання та психологічний стан молодої людини, яка спочатку відчувала ейфорію від того, що залишилася живою, а згодом на деякий час впала у депресію, викликану інвалідністю. Але потроху життя налагоджується, Максим зустрічається з дівчиною...  

Інший герой — 27-річний Іван Кушнірієв, справжній оптиміст. Навіть перебуваючи у жахливому стані в перші дні після поранення — посміхався на госпітальному ліжку. Навчаючись на факультеті журналістики в Запоріжжі, добровольцем поїхав на фронт. Воював, та одного трагічного дня, внаслідок ви­буху гранати під час боїв у Іловайському котлі, отримав важкі поранення: втратив око та ліву руку, а на правій вціліло лише два пальці. Сьогодні він повертається до нормального життя, продовжує навчання, зустрічається з вродливою жіночкою, бажає створити сім’ю й мріє стати мером Запоріжжя. 

Третій герой стрічки — двометровий красень Микола Змієвський (позивний «Німець»), 36 років. Він нащадок німецьких поселенців — до війни був сталеваром у Кривому Розі, а на передовій служив снайпером у 95-й аеромобільній бригаді. Після «дембеля» та повернення додому його дружина відмовилася жити разом, адже, на її думку, чоловік «убивав людей». Тож Микола пішов із сім’ї. Пастор дозволив йому жити в німецькій лютеранській церкві та наглядати за будівлею, що була пограбована.

Фізично Микола на війні не постраждав, проте морально... Він часто згадує полеглих товаришів, але продовжує боротися з депресією: хоче змінити своє життя й відкрити власну кав’ярню. Герой прагне допомогти ветеранам подолати той самий психологічний стан, який довелося пройти самому.  

Оксана Нежальська — також героїня фільму: невисока, симпатична рудоволоса 43-річна жінка до трагедії була волонтеркою. На запитання: «Чому наважилася на нелегкий крок i відверто розповіла з екрана свою історію?» — посміхнувшись, дала розлогу відповідь.  

«Особисто для мене — сумнівів не було. На пропозицію нашого «ангела-спасителя» волонтерки Оксани Воропай узяти участь у зйомках одразу погодилася. Хотілося донести до людей свою долю-історію та аби хлопці, які повертаються поранені з фронту й яким зараз психологічно важко перебудуватися після жахіть війни, побачивши мої «потуги», — не втрачали віри в себе й не падали духом».  

Свою історію розповідала спокійно, без пафосу. «23 серпня 2014 року в Луганській області ми везли продукти на дальні селища, поблизу яких ішли бойо­ві дії. З тими нещасними жителями не було ніякого зв’язку, вони були без світла й газу. Переїжджаючи через залізничний переїзд, підірвалися на міні. Зятя, котрий був за кермом, викинуло з машини й він постраждав найменше, навіть не втратив свідомості. (Це нас і врятувало, адже люди, які були неподалік у лiсосмузi, на Сашкове прохання надали нам допомогу). Я була посередині, а місце біля дверей на якому завжди сиділа, того разу зайняла моя подруга. Олена загинула миттєво, адже саме переднім правим колесом ми й наїхали на міну...  

До тями прийшла лише на п’яту добу в реанімації! Гемоглобін упав до 30 одиниць, адже втратила багато крові. Лікарі, як згодом розповідали, давали лише 1%, що виживу. Тільки на сьому добу дізналася, що одну ногу мені відірвало ще у машині, а друга була страшенно роздроблена. Згодом її ще чотири місяці намагалися врятувати, але безуспішно... Такі «дрібниці», як втрата барабанної перетинки, третя ступінь контузії та численні забиття, я взагалі до уваги не беру.   

Після сильних болів, двох операцій напередодні Нового року вже у Харкові, Оксана сказала лікарям: «Відрізайте ногу — це моє рішення. Навіщо ще невідомо скільки мучити і вас, і себе!? Нехай роблять протези й я «на ноги» нарешті стану!»

А потім почалося нове життя.... 

«Як ви дивитеся у майбутнє, що будете робити надалі?» — запитую. «Завдяки реабілітаційним центрам я побачила, що дуже багато людей таких, як я. Але, на жаль, вони не дуже активні й «закриті». Аби допомогти їм «відкритися» й побачити світ по-іншому я би хотіла зайнятися туризмом для людей з обмеженими можливостями».  

До війни Оксана була вчителькою початкових класів. Коли почалися бойові­ дії — переїхала з окупованої частини Луганської області, де в неї залишилася рідня: мати, дочка й трирічний онук. Вона стала волонтеркою. Після біди, яку довелося пережити, отримала допомогу з-за кордону — сучасні протези. Нові ноги вже освоїла й досить вправно на них пересувається. Наразі мужня жінка перебуває на реабілітації у Львові.

Оксана вирішила змінити професію й завдяки волонтерській допомозі стала менеджером із туризму. Спеціалізується на туристичних послугах для інвалідів та ветеранів АТО. Зараз жінка вивчає англійську мову, відвідує комп’ютерні курси, навчилася керувати автомобілем.   

«Песимізму й так достатньо на телебаченні» 

Головний режисер та продюсер «Повернення» — Станіслав Цехмістренко, а автор сценарію — Сергій Бібик.  

«Зйомки тривали чотири місяці. А працювати було дуже легко, бо всі були однодумцями, — усміхаючись, розповідає Сергій. — Ми всі хотіли допомогти людям, які повертаються, а не матеріально збагатитися. І герої, і люди, які оточують героїв, були відкритими. Кожен із них вносив свою лепту у фільм. І я не сценарист, а технічний складальник усього процесу.

Один із героїв стрічки, у якого немає ніг, сказав: «Ви знаєте, хто заздрить мені й таким, як я? Людина, яка втратила руки!..» Головне, що коли людина опиняється у якійсь трагічній ситуації, то кожен наш герой шукає якісь аргументи для того, аби продовжувати життя. І ось, коли ти фізично здоровий, стикаєшся з такими людьми, які намагаються бути повноцінними, ти відкриваєш для себе інший світ і починаєш по-іншому дивишся на цих людей. Адже вони є прикладом для тих, хто хоч і фізично здоровий, але психологічно — надломлений. Тож назва фільму говорить про повернення до життя, до повноцінного життя!» 

«Незважаючи на долю цих людей, ми хотіли показати: за будь-яких обставин — люди хочуть жити. Адже світ різнобарвний i не хотілося б, щоб переважали темні фарби, — каже Сергiй Бiбик. — Я хочу, щоб вони були більш світлими й несли оптимізм. Адже песимізму й так достатньо, тим паче на нашому телебаченні».

Тарас Здоровило, «Україна молода», 6 липня 2016 року, №84

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ