f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

100 років української осені

01.12.2016

Екранізація роману Володимира Лиса «Століття Якова» стала подією в національному медіапросторі. Чому?

Сергій Тримбач, «День»

Відповідь на це питання дуже просте: бо це відбувається на тлі майже тотальної негації всього українського, з мовою включно, на вітчизняному телебаченні. Два з половиною років змін в Україні призвели до просто злочинного результату: українців просто стирають з телевізійних екранів. Причина на поверхні — для олігархату, який визначає тут все і вся, України, її історії, її культури просто не існує. Тому на словах все ОК, і гімну підспівують, і вишиванки вдягають, і руку на серце кладуть... На ділі ж ніц — не демонстративна, одначе ж зневага. Демонстративне ствердження того, що ніякої України в культурному сенсі не існує (крім окремих етнографічних заповідників), все це складова єдіного і нєдєлімого Русского міра. Дуля в кишені так і промальовується замало не в кожному «как бы укрАинском сериале».

І от рідкісний птах — екранізація, зусиллями «1+1 Продакшн», справді достойного, справді фахового роману «Століття Якова» волинянина Володимира Лиса. Чотирисерійний однойменний фільм. Щоправда, письменнику писати сценарій не довірили (а може, він і не хотів того), за це взявся інший літератор, Андрій Кокотюха, з досвідом роботи в кіно...

«БОЖЕ, ЯК ШВИДКО З НАМИ СЕ СТАЛОСЬ?..»

Найсумнівнішим кадровим рішенням виглядало запрошення режисера Бати Недича, серба, що осів в Україні і зробив уже чимало серіалів, такого собі середньостатистичного професійного рівня. А тут вимагалось не щось усереднене, не майстровите вкручування матеріалу в жанрову раму, ні, бажалось побачити на екрані саму фактуру українського життя, її кровеносні судини, саме тіло історії. Не буду гадати, чому, скажімо, не запросили Андрія Дончика, який десяток років тому саме на 1+1 здійснив успішну екранізацію Франкового «Украдене щастя», перенісши його події у наші дні. Вочевидь розрахунок був на «чуйку» Недича стосовно уподобань і можливих реакцій масової аудиторії.

Втім, кажучи одверто, навряд чи прізвище режисера мало приницпове значення. Хтось може назвати бодай два-три імені режисерів вітчизняних телесеріалів? Навряд чи. Це в 1970—1980-х на телебачення працювали наші кращі кінорежисери — Микола Мащенко, Микола Рашеєв, Григорій Кохан, В’ячеслав Криштофович... Та й серіали їхні (короткі, звісно) знімалися як звичайне кіно, тільки з меншим кошторисом і скромнішим постановочним розмахом.

Нині телебачення повернуло режисуру до тих часів, коли її як такої ще не було. Маються на увазі часи, коли роль постановника в театрі зводилася саме до контролю за розташуванням акторів, декорацій і реквізиту на сцені, без прагнення підкорити всі елементи вистави єдиному задуму і певному жанрово-стильовому концепту. Нині те саме. Та і як інакше, коли на зйомку однієї серії відводяться лічені дні? Яка там уже режисура? Тут не до жиру... У даному, скажімо, разі чотири серії знято за 22 дні. Відтак у натурних епізодах немає ні весни, ні зими, ні літа, а тільки якась середньо-осіння погода. Відтак селянські садиби, їх простір не має жодної індивідуальності, як, власне, і простір хатній тощо. Продюсери — от хто нині править бал, от в чиїх головах складаються задуми і хто контролює просування ідей до екрана. Якість фільму визначається якістю роботи продюсерської групи, ось що. Постановнику (саме так, без доданку слова «режисер») лишається виконувати функції обслуги.

Звісно, це можна засуджувати. Одначе ж згадаємо: на телебаченні склалась і діє своя економіка, тут немає дармових грошей, як це буває з фінансуванням за державний кошт. Піньонзи тут рахують, а тому найзатратніший період, знімальний, скорочують до мінімуму. Знімати у збиток ніхто не дозволить — отож крутись! Така ситуація може змінитися тільки за однієї умови — коли все це набуде справжнього індустріального розмаху, коли ринок наповниться тими самими грішми. Всі знають нині, що в США просто розквіт телесеріального кіно, яке — і за якістю, і за обсягами вкладень у виробництво — мало чим поступається великому кінотеатральному кіно. За правильної стратегії і тактики розвитку ми можемо так само розвинутись і дістатись принципово інших і кількісних, і якісних показників...

Ще один сумнів викликало запрошення на головні ролі у «Столітті Якова» майже виключно театральних акторів. Будуть несамовито акцентувати чуттєві моменти ролі, будуть награвати, як це й водиться в серіальних полотнах. Телевізійний театр називається. Втішала присутність в групі одного з кращих вітчизняних операторів Ігоря Іванова та висококласного художника, ветерана нашого кіно Сергія Бржестовського. Та й поява у картині Святослава Вакарчука (слова з його пісні «Не йди» й обрані мною для назви главок моєї статті), вкупі з Микитою Мойсеєвим, гарантувала неповторність музичної фактури.

«ТАК ПРОСТО СКЛАЛОСЬ, ЩО АНГЕЛАМ ВДАЛОСЬ НЕ ВСЕ...»

Перша серія («Уляна») почасти підтвердила мої побоювання. Про украдене щастя Якова Меха, його несамовито-пристрасну любов до сусідської дівчини Уляни, з неодмінним фіасковим трикутником, у якому хтось та програє... Мелодрама, де на першому плані світ почуттів, усе інше не так важливо. Враження театрального кону, з мінімумом декорацій. І з мінімумом політичних і власне історичних подробиць. Ба більше, забігаючи наперед скажу, що фільм зроблено в режимі максимальної толерантності. Тут панує і перемагає людське благородство. Дві жінки (Уляна і Зося) ділять одного чоловіка, одначе знаходять між собою спільну мову і якесь, сказати б, інтимно-родинне порозуміння. Так само чоловіки, Яків і Тимофій, що б’ються за Уляну, одначе ж втрапляють до того самого єдиного родинного кола.

Ба більше. Єврейська родина, Гершель і Голда, що тримають корчму (за радянських часів «Чайну») і ніби ж мали постати в традиційній ролі визискувачів, так само вписуються в патріархальне коло колективу, де править бал довіра й готовність підтримати ближнього. Поляки у фільмі так само свої, до українців ставляться замало не по-родинному. Навіть німці — й ті не бозна-які посіпаки. Логіка тут безсумнівно присутня — у мелодрамі (а тут торжествують її закони) мають сенс тільки людські почуття, максимально очищені від політичних і соціальних реалій. Людина тут є такою, якою вона є, тут вона сама себе робить, саму себе творить, а не якісь історичні колізії.

Тільки більшовицький режим випадає з цієї логіки. Численні імітаційні убивства (четверта серія, «Фінал»), коли енкаведисти нищать цілі селянські сім’ї під виглядом вояків УПА, не мають і не можуть мати жодного виправдання. Битися, боротися одне з одним — що ж, це природно, але тільки за умови, що це відкритий вияв людського єства, коли виходиш на герць з відкритим забралом. Одначе Совіти прибрали іншу стилістику — проголошувані гасла не мають жодного стосунку до реальних дій. «Советская власть защитит каждого» — насправді все з точністю до навпаки. Так є в романі Володимира Лиса, так є у фільмі «Століття Якова», і важко з цим не погодитись.

Природність почуттів — на цьому стоїть картина і в цьому я знаходжу примирення моє з її авторами. Тим більше, що ця природність виявляє себе у послідовності стильових установок — пейзажні плани природи, що завмирає у плавбі від літа до осені, від збурення почуттів до їх гармонізації на диво точно виражають основну концепцію фільмового тексту. Бо історія — у цій логіці — складається із сегментів, в кожній з яких є збурення, емоційний драйв, який вивершується балансуванням емоцій, їх підкоренням основній меті людського життя: його стабілізації й наповненні духовними імпульсами. Наповненні зусиллями самих людей, і саме тому, як співає Вакарчук, тут навіть ангелам «вдалось не все». Людині вдалося більше!

В отакій рамі постає ціле століття історії волинського села Загоряни. Благородство почуттів обрамлено духовними імпульсами, які перемагають... Операторові Ігорю Іванову респект — от сю візуальну обмеженість (сто років у фільмі одна й та ж осінь) він зумів обернути на мистецьку парадигму, за якою образ осені як пори історії. Мимохіть згадалася легендарна книга Йохна Хейзинги «Осінь Середньовіччя», з її, до речі, акцентом на лицарстві та лицарській ідеї.

«ПОБУДЬ ЗІ МНОЮ, І НАЙ ЗНИКНЕ ВСЕ...»

Серед очевидних для мене достоїнств фільму є рівень акторських робіт. Так, актори здебільшого театральні, одначе кожен з досвідом роботи у телевізійному кіно. А Станіслав Боклан з досвідом роботи у фільмах для великого кінотеатрального екрану — досить пригадати тільки «Поводир» Леся Саніна та його роль кобзаря Івана Кочерги. Тут так само роль з доволі складним гримом. Зіграти столітнього чоловіка — досі подібне вдавалося тільки легендарному акторові Миколі Надемському, який замолоду зіграв Вічного діда у Довженковій «Звенигорі». На столітнього Боклан усе ж не виглядає, зате дуже точно відіграє всі нюанси людини, чий життєвий досвід слугує моральним компасом за будь-яких життєвих обставин.

Дві центральні жіночі ролі — Уляни і Зосі — зіграні актрисами Ганною Топчій (Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра) і Людмилою Загорською (Київський театр на Липках), зіграні по-різному. У Топчій перепад бурхливих емоцій та їх упокорення, у Загорської (передусім у другій серії, яка так і зветься — «Зося») — шляхетність польської жінки, дивовижне часом благородство (особливо в епізоді, коли вона кидається рятувати своїх односельців, яких вояки Армії Крайової вже приготувалися спалити на помсту). Загорська виглядає ефектніше, одначе й Топчій довела свою перспективність — гадаю, за сприяння театральних і кінематографічних муз вона може вирости у справді помітну постать.

Роман Луцький (Івано-Франківський театр) у ролі молодого Якова і Олександр Печериця (Національний театр ім. І. Франка) цілком достойно упоралися з доволі непростими ролями, за якими традиція п’єс і вистав ще театру корифеїв кінця ХІХ століття (себто якраз театральна традиція). Мелодраматичні колізії грати нібито й не так уже складно — треба лишень не передати куті меду у самовияві емоцій. Одначе ж це кіно, і обидва актори пам’ятають про це, практично ніде не впадаючи в театральність пластики. Віриш у благородну огранку їх емоційних збурень, віриш в людей, які справді перетворюють себе і саме життя. Хоча воно якось не дуже-то й змінюється — ось же правнука Яковиного забирають на війну, сьогочасну вже, на Донбасі...

Усе ж враження, що — попри всі недоліки — авторам фільму вдалося максимально пом’яшити постановочний мінімалізм і створити доволі виразну і доволі стильну версію сімейної саги. Це давно вже просилося на екран. І ось, нарешті. Тому й не дивною є та хвиля глядацької вдячності, яка вихлюпнулася на інтернетівські, скажімо, сторінки, де є і нарікання, одначе вони у меншості. Хочеться сподіватися, що за цим кроком послідують й інші. Ну, скільки ж можна робити вигляд, що ми живемо в тому самому Русском мірє?

Сергій Тримбач, «День», 5 жовтня 2016 року, №179

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ