Під зіркою Джима Джармуша
18.12.2016
Український кінорежисер Поліна Мошенська про враження від 57-го Міжнародного кінофестивалю TIFF, що відбувався в Салоніках, Греція з 3 по 13 листопада 2016 року.
Поліна Мошенська, Docudays UA
Усе почалося в четвер – у нетиповий для вiдкриття фестивалю день. У складi директорiв вiдбулися змiни. Генеральним директором вiдтепер є Еліз Жаладо. У насиченiй програмi вiдтак з’явилося чимало французької продукцiї та копродукцiї, аргентинська програма, а також збiльшилася кількість грецьких стрічок. Власне, вибiр фiльмiв для перегляду вийшов доволі iнтуїтивним, при цьому мав на метi чисту насолоду вiд кiно й виявився напрочуд успiшним.
Отже, один з найважливiших режисерiв – Джим Джармуш – записав лаконiчне та стильне аудiозвернення до гостей фестивалю та показав два фiльми: iгровий «Патерсон» та документальний «Gimmy Danger» (останнiй як виняток, оскiльки документальна частина фестивалю відбувається в березнi). До речi, я зустрiчала багато грекiв, які зiзнаються, що саме документальна частина – найцікавіша. Але до березня чекати було неможливо! «Патерсон» сильно вразив насамперед високим стилем майстерностi режисера та особливим вiдчуттям спокою, затишку, харизми, якi огортають пiд час перегляду й ще довго не вiдпускають пiсля. Патерсон своєю поведiнкою дуже сильно нагадував самого режисера, якщо ви його коли-небудь бачили.
Пiсля «Патерсона» був фiльм «Порто» Гейба Клiнгера, про який я майже нiчого не знала й не читала. Побачивши Антона Єльчина, подумала про «Виживуть лише коханці» й тiєї самої митi побачила титр «Excecutive Producer – Jim Jarmusch». Фiльми обирали мене. А цей виявився дуже атмосферним, із численними планами, знятими на рiзнi види плiвок.
Менi було також важливо подивитися документально-експериментальний фiльм режисера Фiлiпа Гранрiйо пiд назвою «It May Be that Beauty Ηas Strengthened Οur Resolve: Masao Adachi» про японського кiнорежисера та активiста. Це виконаний у доволі медитативнiй та iнтуїтивнiй манерi фільм, що вводить у специфiчний стан зануреностi. За Гранрiйо, кiно рухається вiд одного режисера до iншого, i немає жодних обмежень щодо формату чи жанру.
«Gimme Danger» – це ексклюзивнi архiвнi фото та вiдео, анiмацiя, iнтерв’ю та багато музики, зiбранi в iнтимну iсторiю про «найвидатнiшу групу всiх часів» the Stooges режисером/музикантом/шанувальником/і передусім другом, який також написав кiлька композицiй зi своїм супермаргинальним рок-гуртом SQÜRL.
Колись подруга Джармуша Тiльда дотепно зауважила: причиною того, щоб постiйно знiмати кiно про екстраординарних жінок, може бути той факт, що постiйно знiмати фiльми про екстраординарних чоловiкiв іще гiрше. Мене обрали одразу кiлька фiльмiв про екстраординарних жінок, але й водночас про їхнє доволі повсякденне та рутинне життя з роботою, кар'єрою, поезiєю, коханням, вбивствами, розпачем, вбранням, iронiєю/чорним гумором та свободою бути собою, чого б це не коштувало.
Сильне враження справив фiльм «Ледi Макбет» Вільяма Олдройда. Режисер побажав хоча б на 90 хвилин екранного часу забути про результати виборiв у США, якi оприлюднили саме того дня. Менi це вдалося, фiльм – дуже напружений та вiзуально чудовий i отримав нагороду FIPRESCI. Героїня носить сукню неймовiрного синього кольорy, а її прототипом є Леді Макбет Мценського повіту з повiстi Лєскова. Цiкаво, як багато хитросплетiнь може вмiстити кiно.
Ще один чуттєвий та iнтимний фiльм про Емілі Дікінсон («A Quiet Passion»): про родину, самотнiсть та сили відстоювати свої переконання. А стрiчка «Крiстiн», із сильною грою Ребекки Холл та стильно вiдтвореною атмосферою початку 1970-их, тонко показала особистiсну драму, що може пiдiрвати прямий ефiр. Останнім фiльмом, який так само обрав мене, хоча я трохи пручалася, став «Студент» Кирила Серебренникова – дуже важка стрiчка про радикальну релiгiйнiсть, кризу, хворобу соцiуму та, звісно, про щось набагато бiльше.
Поліна Мошенська, Docudays UA, 23 листопада 2016 року