«У похороні Олександра Довженка Україна відмовила…»
25.12.2016
25 листопада 1956 року в Москві пішов iз життя видатний український кінорежисер та письменник Олександр Довженко.
Сергій Тримбач, «День»
Той трагічний листопадовий день 1956-го дружина митця Юлія Солнцева згадувала так. Це була неділя, вони перебували на дачі, у підмосковному Передєлкіно. У Довженка боліло серце, він поривався їхати до Москви, адже наступного дня мали відбутись акторські проби до фільму «Поема про море» (його потім зніме сама Солнцева, а Микита Хрущов накаже присудити Довженковi посмертно найвищу тоді нагороду, Ленінську премію).
«Мы сели в машину. Молчали. Ему было нехорошо. Вошли в подъезд. «Сейчас будет лифт», – предложила лифтерша. «Не надо. Я не могу ждать». Сашко тяжело поднялся по лестнице. Войдя в дом, он сейчас же лег на кровать. Ему становилось все хуже и хуже. Я вызвала лечащего врача»…
ЛІКАРІ…
«…Я вызвала лечащего врача. Это был плохой врач, тридцатилетняя девица, ничего не видящая вокруг себя».
Уколи не допомогли. «Дівиця» заходилася викликати професора, однак той відмовив. Тоді Солнцева викликала іншого лікаря, який тривалий час у минулому лікував Довженка. Той приїхав. Лише тоді була викликана швидка допомога. Іван Андрійович, так звали лікаря, «пришел недовольный и раздраженный. Таким я его не видела давно. Спросил врача, что было сделано за это время, посмотрел лекарства и взял руку Сашко, чтобы найти пульс. Пульса не было... минута молчания, и он бросил эту руку на грудь бедного Довженко. Бросил, не положил. (...) Поняв, что Довженко уже не стало, он быстро вышел из нашей квартиры, не сказав никому ни слова».
У цій оповіді найдивніше те, що повязано з лікарями. Солнцева пише, що неодноразово виводила Довженка із ситуацій украй загрозливих для здоров'я, а тут ніяк не скажеш, що подібний досвід у неї був. Знала, що лікар iз «дівиці» слабенький, та однак покладалася на неї? У такій-от ситуації? Адже пише: лікарка телефоном говорила професорові, що той вмирає... Хоча правдою є й те, що серце Довженкове було зношене і змучене багатолітніми хворобами.
Все ж забагато дивних подробиць тих останніх годин страдницького Довженкового життя. Можна зрозуміти, що йдеться про жінку, в якої помирав чоловік. Та можна зрозуміти й сестру Довженка, Поліну Дудко та її родину, де усі були лікарями (окрім Поліни Петрівни та її чоловіка, Миколи Дудка, лікарями стали й обидва їхнi сини, Тарас та Олександр). Багато разів вислуховуючи розповідь про смерть Довженка, вони, у підсумку, не могли не запідозрити чогось лихого. Ну, надто вже плутано. Що само по собі не означає якогось злого умислу. Просто, якщо справді було все так, як описується, то слід визнати: кваліфікованої, дієвої допомоги хворий не отримав.
«А что было раньше? Он лежал с закрытыми глазами. Розовое пятно на левой щеке исчезло. Исчезла последняя надежда. Кровь перестала двигаться даже по этим сосудам. Довженко лежал с закрытыми глазами. Очевидно, это конец. Но неожиданно он заметался и открыл глаза. Остановил свой взгляд на мне. Он пытался что-то сказать, но не мог, и опять попытался, и наконец тихо произнес: «Юля, ты так много сделала мне в жизни». Это были его последние слова, и он сам уже понимал, что умирает. Поняла и я. Он опять заметался и закрыл навсегда свои добрые глаза».
Чи справді саме такими були останні Довженкові слова, хтозна? Усі ми грішні й усім хочеться історію, принаймні власну, бодай трохи прикрасити якимись красивими подробицями.
Пiсля цього було те, що буває у таких випадках. Почали сходитись люди... «Уже наша квартира заполнялась людьми: Борис Андреев, Каплуновский (художник та режисер – С.Т.), Авдеенко (pежисер-документаліст, працював iз Довженком та Солнцевою над документальними стрічками – С.Т.), Марьямов (кінодраматург і критик, близько знав Довженка ще замолоду – С.Т.). Я ничего не видела и не слышала, только потом, гораздо позднее, Борис Федорович Андреев рассказал мне, как мы готовили безудержного Сашко к вечному покою: сняли пижаму и одели его единственный костюм (другого не было), а потом уложили на стол. «Я держал его за голову, – говорил Андреев. – Голова у него была еще теплая. Я прижал его к себе, и мне показалось, что эта уходящая теплота Довженко идет по всему телу». Что было потом, мне трудно представить. «Сашко! Сашко! – кричало все во мне. – Я одна!»
НА РАХУНКУ В «ОЩАДБАНКУ» У ДОВЖЕНКА БУЛО 32 РУБЛІ
Коли наступного дня заступник міністра культури РРФСР В. Сурін запитав у Солнцевої про її побажання, вона, за її ж власним свідченням, сказала, що варто назвати Київську кіностудію Довженковим іменем. Й одразу «вспомнила, что у нас нет денег и на что же мы будем хоронить Сашко. На его сберегательной книжке за №... стояло 32 рубля. (...) Эту сберегательную книжку я оставила себе на память. В свое время я забыла о ней и только через 20 лет нашла ее в папках. Не много для великого художника».
Солнцева зателефонувала до Києва, вона хотіла виконати волю свого Сашка бути похованим в Україні. Миколи Бажана, тоді голови Спілки письменників, не було вдома, вона передала своє прохання і моління зателефонувати їй. Не зателефонував ніхто… Солнцева потiм перекладала провину за невиконання заповіту на Бажана й Корнійчука. Хоча навряд чи вони могли піти проти Москви – саме остання не бажала бачити «націоналіста» у Києві. Втім, і керівництву України такий головний «біль» не був потрібен так само.
Поховальний обряд відбувався у Домі літераторів по вулиці Воровського, 50 27–28 листопада. Продовжився на Новодівичому… З України приїхала невелика делегація на чолі з письменником Василем Минком. Із великих діячів культури не приїхав ніхто! Це правда, на жаль. Якою бути панахиді вирішував, головним чином, великий співак і Довженків друг Іван Козловський. Він заспівав улюблене, на Шевченковi віршi, «Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні...» та «Чуєш, брате мій...». На скрипці грав уже знаменитий тоді Леонід Коган...
Українські письменники привезли сніп жита, вузлик рідної землі та яблука; все це вони поклали в ноги небіжчику. На цвинтарі І. Козловський висипав ту жменьку землі в могилу, на домовину, і мовив: «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». Від українців говорив Василь Минко. У спогадах він напише потім, що промову склали утрьох: він, Василь Козаченко та Олександр Підсуха. «Ми, – промовляв Минко над розритою могилою, – твої близькі друзі й земляки, привезли тобі найсердечніші почуття любові та великого смутку. Сьогодні, разом з усім радянським народом над твоєю могилою сумують мати-Україна, твоя улюблена Десна, де ти народився, уперше побачив світ сонця, тужать Славута-Дніпро, Київ та Харків, Запоріжжя й Каховка. (...) Земно кланяючись, ми привезли тобі найщирішу подяку за все, що зробив ти для великого українського народу, для його культури й мистецтва. Наш народ безмежно любить, шанує й цінує тебе як художника-живописця, зачинателя українського кіна, визначного письменника-новатора. Наш народ пишається тобою за те, що ти уславив Україну на весь Радянський Союз, на весь світ. (...) Прощай, соколе ясний, товаришу вірний». Знайшли потрібні слова...
«Довженко, – зацитую ще раз спогади Солнцевої, – хоронили за государственный счет из-за отсутствия денег в нашем доме. Было именно такое постановление, а также постановление о памятнике, который должен был быть поставлен на Новодевичьем кладбище и который стоит там сейчас. Делала этот памятник большой друг Сашко Bера Игнатьевна Мухина (один із найвідоміших радянських скульпторів, автор знаменитої скульптурної групи «Робітник і колгоспниця» – С.Т.). Я как-то сначала не могла привыкнуть к этому памятнику, мне всегда казалось, что у Довженко другой и лоб, и глаза, а главное выражение. Но впоследствии я свыклась. Делала Вера Игнатьевна бюст Довженко еще при жизни Александра Петровича, но умерла она раньше Довженко (1953 року – С.Т.). (...) Теперь мне кажется, что Довженко был именно таким, каким его видела В. Мухина. Рабочая гипсовая скульптура стоит сейчас в комнате Сашко в нашей квартире. Она уже потемнела от времени, на ней остались следы моих слез и тихих поцелуев. А иногда я вижу следы губной помады, которые стараюсь поскорее стереть, чтобы никто не заметил».
«Я СЬОГОДНІ РАНКОМ ПОЛЕТІВ НА УКРАЇНУ…»
Довженко вмирав довго ще від кінця 1943-го, як тільки стало зрозуміло, що за кіноповість «Україна в огні» його просто розіпнуть на більшовицько-сталінському хресті. «16. 12. 43. Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, пережив усі свої радощі й виплакав усі сльози. (…) О боже мій, боже мій, боже мій! Отак зітхаючи весь день, мов схоплений за горло залізною мертвою рукою, хожу як неприкаяний. Що мені робити, куди подітись? Умерти мені, та як же вмерти. (…)
Хочеться плакати, кричати, жалітися. Кому? І куди не повернуся, і до чого не прислухаюся, скрізь: не їдь на Вкраїну, загинеш. Там тебе ненавидять, там тебе не хотять, там плямують твоє ім'я, щоб потім знищити тебе. Там ти помреш. Там не хотять, щоб ти бачив свій народ. Твій талант і твоє серце там не потрібні. Дай простор Микиті (Хрущову), геть з України».
І так до самої смерті усе видавалося, що смерть поруч, що осьдечки ж вона, стоїть, лагідно посміхаючись, зі своєю правічною косою.
І запис 1945-го: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обломалися крила і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи, і од жалібного голосу свого знову заплакав.
Учора було два приступи стенокардії.
Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати». Проте на надгробку Довженковому на Новодівичому кладовищі у Москві напис: «Умер в воскресенье»…
Сергій Тримбач, «День», 25 листопада 2016 року