Мем-сторії від Сергія Тримбача. Радіо мого дитинства
16.01.2017
Кінокритик Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мем-сторій (мемуарних історій), які публікує газета «День».
Незабутній спогад... 31 грудня 1957-го. Батько ставить ялинку. А з чорного радійного круга (таке ще «радіво» було) Людмила Гурченко виспівує пісеньку про «П’ять мінут». І такий емоційний захват, що я — трохи застуджений, здається, — підстрибую у такт на ліжку, яке м’яко й пружно підкидає мене догори. І підспівую. П’ять хвилин новорічного щастя. Усі ще живі й відтак ніщо не вмерло в мені. Хоча потім скільки згорить в душі, скільки перетліє. А ці осяйні щасливі п’ять хвилин живуть. І вони пов’язані з радіоприймачем, радіо...
ОПРОМІНЕННЯ «ПРАВДОЮ»
1950-ті, телевізорів ще практично немає, де-не-де тільки світиться «голубий вогник» (він і справді був голубим, оскільки телевізор дивилися тоді з вимкнутим світлом, за звичкою кінотеатрального показу). Зате у кожній хаті, в кожній квартирі був радіоприймач — ще той, круглий і чорний, як ворон, що «крякав» дикторським голосом. Поруч газет це був головний інформатор... У народі його називали «брехунцем».
Щовечора наша бабуся, Марія Семенівна, уже приготувавшись до сну, уважно слухала «послєдніє ізвєстія» з Москви: «Ану, шо вони ще збрешуть»? Перша частина новин здебільшого присвячувалася інформації про міжнародні та міжкордонні візити. Нікіта Сєргєєвіч Хрущов, тодішній радянський керівник, прийняв ефіопського лідера, того ж дня він вирушив до Польщі й т.ін. Бабуся слухала те уважно, а потім зневажливо махала рукою: «Одно стрічають та проводжають»...
Далі переходили до успіхів «соціалістичного будівництва». Ондечки фабрику здали в експлуатацію, а там врожай небачений виростили... «Ото брешуть», — коментувала бабуся. Її доволі традиційний висновок щодо новин був такий: «Щоб вони отам, — показувалось нагору, — усі виздихали...» І на бічок, у сні закріплювати і обробляти отриману інформацію. Що би сказала бабуся, послухавши сьогоднішні новини: убили, згвалтували, зарізали, пограбували (?). Мабуть, кляла б олігархів — яко верховную владу.
В самому кінці 1950-х чорну радіотарілку замінили на ошатну «коробочку». А головне — батько купив радіолу «Восток», електроламповий приймач (там був уже вибір програм на довгих, середніх і коротких хвилях!), доповнений ще й програвачем — можна було «крутити» платівки. Миттю з’явився набір тих платівок — і пісні воєнного часу, і романси, і народні пісні, навіть трохи справді так званої серйозної музики.
Із настанням радіольної ери (радіолою ще 1922 року в Америці було названо приймач нібито на честь рослини) батько, Василь Павлович, занурився в слухання «ворожих голосів», себто «Голосу Америки», «Радіо Свобода», Бі-Бі-Сі. Звісно, це виглядало революційно. Хоча й не дуже комфортно — доводилося весь час крутити ручки приймача, напружено вслухатися крізь шуми й просто виття: ворогів глушили щосили.
Батько помер рано, мені було лише одинадцять, братові — дев’ять. За кілька літ потому і ми почали слухати «голоси»: цікаво ж. Така собі опозиційна преса, яка подавала інформацію з іншого боку. Скажімо, про те, чому й як саме звільняли Хрущова, чиє ім’я після звільнення просто заборонили.
1990-го мені пощастило побувати в США, на радіо «Голос Америки». Мені хотілось ущипнути себе: в дитинстві уявити собі щось подібне я просто не міг.
ТІСНИЛИ — І ВІДТІСНИЛИ...
Пригадую, як пізно увечері слухали радіорепортаж про матч Кубку європейських чемпіонів: шотландський «Селтик» приймав київське «Динамо». Наші виграли, на чужому полі. Потім був знаменитий матч у Києві — «Динамо» пройшло далі... Загалом, у ті роки ще було звичним футбол не тільки дивитись, а й слухати. Найвідомішим коментатором був тоді Вадим Синявський, чий голос був справді неповторно-пізнаваним, з акторськими модуляціями. Далі був Ніколай Озеров — той і справді був актором МХАТу, одначе знаменитим став як коментатор — спершу радіо, потім і телебачення.
Дома у нас телевізор так і не завівся, слухали радіо. Дуже любили у нас в сім’ї слухати радіопостановки (чи радіовідтворення) театральних вистав. До речі, розвиває уяву. Ляжеш собі на кушетку, заплющиш очі — й ніби бачиш те все. Особливо пам’ятними є постановки Київського театру ім. І. Франка — «В степах України» (маскульт у нас таки був, і дуже якісний — популярність Часника та Галушки, себто Дмитра Мілютенка та Юрія Шумського, тоді зашкалювала) та «Фараони» (безхитрісна п’єса просто блискуче розігрувалася акторами, серед яких суперзіркою був легендарний Микола Яковченко, з його «кроїв-кроїв дівчаткам...»).
Серед естрадних артистів перед вели коміки — Аркадій Райкін і наші Юрій Тимошенко та Юхим Березін, себто Тарапунька і Штепсель. Їх фрази одразу розносилися всією країною-Україною, а незрідка і всім Радянським Союзом. Скажімо, така сценка. Тарапунька зустрічає Штепселя, який повідомляє, що чимчикує на базар, купити щось їстівне. Тарапунька у відповідь: ніц, туди він не ходить. Навіщо? Підставив кошика під радіоприймачик-«брехунець» — і звідти падає все, чого душа бажає: булки, ковбаса, масло, коньяк... Така сміливість їм дозволялася (далеко не завжди, звичайно) — блазні, хай собі трішки критики дозволять, хай народ потішать ілюзією матінки-правди.
І — співаки. Було багато народної музики (уже в 1970-ті, за часів Володимира Щербицького, український музичний фольклор рішуче потіснили з радіоолімпу), пісень шлягерного штибу. Щодо Всесоюзного радіо — там національна народна музика представлялась у чималій кількості, однак за вузького представництва. Пригадую, письменник Григір Тютюнник розповідав, як він зненавидів пісню «Із сиром пироги...». Він служив на флоті, на Далекому Сході, і в їхній військовій частині з гучномовця линули пісні — з українських тільки одна, оті «Пироги» із сиром. Як було її не зненавидіти?
1964-го на Всесоюзному радіо з’явилася програма «Маяк». Кожні півгодини — новинна програма. Тоді це виглядало дивиною — отака інформаційна щільність. Звісно, це було далеко від сучасних стандартів, а все ж, а все ж... Скажімо, приходячи зі школи, я вмикав — о 15.30 — «Маяк», аби послухати спортивні новини. Тоді в фаворі був не лише футбол (а ми не тільки слухали про нього, а й самі затято ганяли м’яча), а й така інтелектуальна гра, як шахи. Трохи пізніше мільйони людей стежили за перипетіями матчів гігантів (Спаський — Фішер, до прикладу) — нині про шахи практично не говорять. Мабуть, тому, що наша так звана еліта не грає в шахи — де вже їм, тривале інтелектуальне напруження їм не властиве.
Словом, радіо мого дитинства було чинником освітнього і культурного розвитку. Уже десь посеред 1970-х його відтіснили, «важнєйшим із іскусств» стало телебачення, а серед запитів на перші місця вийшли авто, телевізори, кришталь і повні та вибрані зібрання творів письменників: гарно вписувались у дизайн тодішніх дво- і трикімнатних осель. Радіо ж перекочувало на кухню, а далі «тєлік» відтіснив його і звідти. Власне, телевізори незрідка не стільки дивляться нині, скільки слухають, іноді поглядаючи на екран. Своєрідна помста радійників...
Усе ж радіо, попри всі наруги, не вмерло. Скажімо, я слухаю його в автомобілі чи на дачі, у хвилини дозвілля. А телевізор... А що телевізор? Його теж поменшало. Заледве не щомісяця з’являється щось нове. Коли порівнюєш наповнення речами, предметами світ мого дитинства і світ нинішній, 1950 — 1960-ті виглядають просто порожніми: стіл, стільці, ліжка, шафи для одягу — все. І в цій «порожнечі» (ми її такою не відчували і не сприймали, звичайно) звучить «брехунець» — розважає, інформує, смішить, доводить до сліз... Спасибі, приймачику, ти був, ти є і будеш завжди у моїй пам’яті.
Сергій Тримбач, «День», 13 січня 2017 року, №3—4
Читайте також:
1. Мем-сторії від Сергія Тримбача
2. Вожді та ми
3. «Так годі спать!», або РЕВОЛЮЦIЯ як натхнення
4. Як я не став (і став усе ж таки) письменником
5. Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)
6. Футбол часів романтики
7. Чорний гумор історії
8. Газета