f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кінофестиваль замість свободи: українські фільми у Москві зустріли аншлагом

06.02.2017

З 1 по 9 грудня 2016 року у Москві проходив Міжнародний фестиваль документального кіно «Артдокфест», у головній програмі якого були п'ять стрічок, присвячених Україні. Крім того, про події, що відбуваються в Україні, розповідали вісім фільмів окремої програми «Війна і мир».

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, «Укрінформ»

«АРТДОКФЕСТ» ЗАМІСТЬ СВОБОДИ

Режисер-документаліст Віталій Манський, керівник «Артдокфесту», і у попередні (воєнні) роки включав до програми фестивалю фільми про Україну. З найбільш яскравих прикладів – «Майдан» Сергія Лозниці, «Сильніше, ніж зброя» групи Babylon'13, «Аліса в країні війни» Аліси Коваленко та Любові Дуракової.

Це, звичайно ж, не простий фестиваль, не звичайний. На звичайному – зараз у Москві – правдивих фільмів про Україну бути не могло. Фестиваль Манського стоїть осібно. Природно, ніякої держпідтримки. Більш того, «Артдокфест» проходить в умовах жорсткого протистояння з міністром культури РФ Володимиром Мединським, який заявив: «Поки я міністр, жоден проект Манського підтриманий не буде!» Така плата за сміливі висловлювання Віталія Манського на підтримку України. Щоб нормально працювати, у 2014 році режисерові довелося переїхати до Латвії, і з того часу, з 2014-го, перша частина фестивалю незмінно проходить у Ризі, друга, основна, як і раніше – у Росії, паралельно в декількох містах: Москві, Санкт-Петербурзі та Єкатеринбурзі.

Нинішній рік для фестивалю ювілейний – «Артдокфесту» виповнилося 10 років. Мабуть, як подарунок Мединський позбавив фестиваль звичного московського майданчика – кінотеатру «Горизонт». Однак Манський знайшов місце ще більш престижне, зручне, можна сказати, культове: кіноцентр «Жовтень» на Новому Арбаті, недалеко від Кремля! Як вдалося? На це питання у Віталія Всеволодовича одна відповідь: «Заплатили гроші та орендували». Ясно, що «прийняти» гроші від опального Манського могли тільки структури, абсолютно незалежні від держави, – значить, саме такі розпоряджаються «Жовтнем».

Однак статус «Жовтня» – не захист від хуліганів. Не вірилося, що фестиваль обійдеться без провокацій, вже дуже полюбили останнім часом «нодовці» і «нашисти» бешкетувати у публічних місцях – бруднити пристойних людей всякою грязюкою, обливати зеленкою... На диво, і подібних витівок не сталося. «Мабуть, боротьба буде іншою – швидше за все, після фестивалю Мінкульт знову задавить нас судами, – припустив у розмові з кореспондентом «Укрінформу» Віталій Манський. – Я бачу на обговореннях після показу фільмів людей, які, безсумнівно, намагаються зібрати компромат. Вони записують все, що говориться під час обговорень. Будуть шукати найменші зачіпки. Поки що навіть важко припустити, до чого причепляться».

Нагадаю, після попереднього фестивалю проти Манського було порушено сім справ, які, незважаючи на всю їхню надуманість і недоладність, виграти не вдалося, зараз на режисері «висить» штраф у 500 тисяч рублів.

Але Манський не здається. І не збирається. А гасло для нинішнього фестивалю обрав більш ніж красномовне: «"Артдокфест" замість свободи». 156 фільмів – на найактуальніші теми сьогодення. У тому числі, природно, картини про російсько-українську війну.

МОЛОДЦІ УКРАЇНЦІ, САМООРГАНІЗАЦІЯ У НИХ КРАЩЕ, НІЖ У РОСІЯН

Ніхто з українських режисерів на фестиваль до Москви не приїхав. По-перше, через солідарність із Олегом Сенцовим, який сидить за сфабрикованим звинуваченням у російській в'язниці, по-друге, зрозуміло, побоюючись повторити долю Сенцова. Тим не менш, фільми – з поваги до керівника фестивалю – українська сторона надала.

Ось вони, п'ять стрічок про Україну з головного конкурсу: «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Десять секунд» Юлії Гонтарук, «Маріуполіс» литовця Мантаса Кведаравічюса, «Близький далекий схід» чеського режисера Філіпа Ремунди та «Ладан-навігатор» російського документаліста Олександра Купріна.

Про останню стрічку скажу окремо, а перші чотири присвячені різним аспектам нашого сьогоднішнього життя. Якщо міркувати про достоїнства чисто художні, образотворчі – чудовий «Маріуполіс». Якщо оцінювати сюжет, ідею, цілісність фільму – пальма першості у «Шерифів». Якщо ж визнати за найважливіше актуальність – тут лідирує Юлія Гонтарук – герої її картини, мирні люди, які волею долі опинилися на передовій, між Україною та окупованою територією, благають закінчити війну. Десять секунд – всього лиш десять – тривав обстріл Маріуполя, влаштований окупантами 24 лютого 2015 року. Цього часу вистачило, щоб перевернути життя багатьох сімей: одні позбулися житла, інші – рідних, треті – усього одразу. У картині Гонтарук сім глав, сім ситуацій. Різні люди, але один лейтмотив: «Все витримаємо, з усім впораємося, все подолаємо, відновимо, тільки б перестали стріляти!» Що може бути актуальніше?

Було цікаво, чи багато москвичів захочуть подивитися українські стрічки. Засвідчую як очевидець – вільних місць у залах не було. На показі «Шерифів» глядачі сиділи навіть в проходах, стояли за останнім рядом уздовж стіни.

Взагалі, аншлаги для «Артдокфесту» – явище звичне. Але одна справа картини, які встигли прозвучати на міжнародних форумах, зробити собі ім'я, – такі, як фільми самого Манського «У променях сонця» (щодо Північної Кореї), «Рідні» (про Україну – фільм українському глядачеві відомий). Сюди ж можна віднести роботу німецького режисера Ірене Лангеман «Павленський: людина та влада», російську стрічку Віри Кричевської та Михайла Фішмана про Бориса Нємцова «Занадто вільна людина», фільм французького режисера Кирила Туши «Нова свобода Ходорковського». Як і слід було очікувати, на цих показах великий зал «Жовтня» на півтори тисячі місць був заповнений, був присутній весь «московський демократичний бомонд», деякі прийшли, щоб побачити на екрані самих себе... Але це, повторю, фільми – локомотиви. А що ж інші?

Так от, з рештою, в тому числі українськими, було все те саме! Нехай не у головному залі – однак, повні, абсолютні аншлаги. Виявилося, москвичам дуже навіть хочеться подивитися про Україну не «вести-первоканальную», але іншу, зафіксовану без фанатизму та ненависті.

Після показу «Шерифів» вирішила поговорити з групою молодих людей.

– Чи сподобався фільм?

– Так! Молодці українці, самоорганізація у них краще, ніж у росіян. А взагалі, життя схоже на наше, у російських селах так само живуть.

– Так само? Але до російських сіл не підбирається війна. А Стара Збур'ївка, де живуть «шерифи», опинилася недалеко від лінії фронту. Ще трохи – їм довелося б воювати. Вони це розуміли і були до цього готові.

– Ви звідки знаєте?

– Дивилася цей фільм на «Артдокфесті» у Ризі, туди і герої фільму приїжджали, і режисер. Можна було поговорити.

– Ану, ану, розкажіть тоді – як склалася доля Колі, чи дочекалася його Тетяна, а що це за вишки стоять поруч з селом, а довго знімали фільм, а чому обрали саме Стару Збур'ївку, а правда, що тепер «шерифи» стали в Україні телезірками?..

З Романа Бондарчука належить. Розповіла присутнім все, що знаю про картину. Намагалася бути цікавою та змістовною.

КУДИ ПРИВОДИТЬ «ЛАДАН-НАВІГАТОР»?

Пам'ятаю вигук подиву, що пронісся залом під час однієї з дискусій у рамках ризького «Артдокфесту», – тоді Манський повідомив, що хоче включити в московську програму фестивалю фільми про російсько-український конфлікт, які були зняті прихильниками так званих «ДНР», «ЛНР».

Той же Роман Бондарчук, керівник Міжнародного фестивалю правозахисного документального кіно Docudays UA заявив, що вважає це неприйнятним. Колегу гаряче підтримала режисер Аліса Коваленко. Але Манський наполягав: фільми, про які він говорить, фактично викривають своїх героїв! Тоді не повірилося. І даремно.

Програму «Війна і мир» склали саме «ті» картини, принаймні, п'ять стрічок з восьми були зняті режисерами явно антиукраїнських поглядів, але вони дійсно викликають реакцію, протилежну задумові авторів. З цієї ж серії – конкурсний «Ладан-навігатор» Купріна.

Ось кадровий офіцер російської армії зізнається у тому, як не хотілося їхати в Україну, та ще й з пониженням у посаді (був капітаном – зробили лейтенантом), та ще й з «виводом у запас» (квиток з відповідним записом видають кожному, хто вирушає в Україну). Росіян багато, підготовлені добре, проте втрати все одно великі. Перемир'я? Яке перемир'я? Немає його, і не було ніколи... Це фільм «Вітер Донбасу». Хлопець з Воронежу, який загрузнув у проблемах, який втратив, за його власними словами, «в мирному житті абсолютно все», їде на Донбас найманцем. Думає, що війна може стати дном, відштовхнувшись від якого, він випливе в іншу, більш успішну реальність, а у підсумку втрачає здатність жити нормальним мирним життям – без крові, зброї, наркотиків, без постійного екстриму...

Фільм «Мене вкусила акула». Набір депресивних замальовок про будні Донецька – картина з прямо-таки самопародійною назвою «ДНР: все тільки починається». Конфронтація, що стрясає російське суспільство, два непримиренні табори, «за Україну» і «проти», суперечка щодо Україну, а насправді, щодо самих себе та досить туманне майбутнє Росії – фільм «Krisis». Страждання мирних жителів, розсотаних війною, які до того ж знаходяться по обидві сторони передової: і на окупованій території, і на українській, – стрічка «Хата з краю».

Нарешті, «Ладан-навігатор» – на вигляд милостива, місцями кумедна розповідь про клопоти ченця Закхея, який спочатку робить ладан, а потім відвозить його на Донбас разом з півтора тисячами натільних хрестів для воюючих, і настільки ж милостиво окроплює російську зброю. По суті – свідоцтво про діяльну участь РПЦ у конфлікті на стороні, яка воює з Україною.

До чого призвели ці перегляди? До зухвалої і, можливо, наївної думки, якою я все ж поділюся. Цілком очевидно, що прості люди з Донецької, Луганської областей жадають миру. Практично у всіх фільмах звучать одні й ті ж слова: «Ми нікому не потрібні – ні Росії, ні Києву, ні місцевим феодалам, ні від кого не бачимо жалю, турботи». Саме час сказати: ви нам потрібні! І у Донецьку, і у Луганську зараз були б дуже корисними банальні листівки. Що доставляються різними шляхами. Обіцяють громадянам усілякі блага, якщо будуть сприяти припиненню війни. Ось так – елементарно, в лоб – люди, як не дивно, слухають. Амністію тим, хто не особливо заплямований. Іншим – школи, лікарні, продукти, пенсії... мирне життя. Люди так настраждалися, що відгук неминучий. Телепропагандою ситий не будеш – у зоні військових дій її сприймають набагато більш скептично, ніж у мирних містах. Жінки знайдуть спосіб повернути чоловіків, чоловіки знайдуть можливість залишити окупантів в ізоляції... Тільки без обману. Якщо закрадется обман – всьому кінець. Донецьк і Луганськ – частина України. Були нею. І будуть. З людьми, які живуть на цій території, ще належить працювати. Не треба думати, що про них все відомо і все на сто відсотків однозначно. Чим і як живуть вони зараз, який їхній настрій, потрібно розуміти. Щоб прийняти і полюбити згодом. Іншого шляху, незважаючи ні на що, немає!

Я не військовий аналітик. Але побачені фільми дали інформацію до роздумів. Саме тому, як справедливо говорить Віталій Манський, їх треба дивитися. Мінімум – для розуміння нюансів. Якщо не широкій публіці, то хоча б тим, хто створює стратегію подальшої поведінки у конфлікті.

ЇДЬТЕ-НО ДО ЛЬВОВА!

Трохи – про загальну атмосферу фестивалю. Думаю, треба сказати. Воно того варте.

У залах «Артдокфесту» багато сміялися. Ач дивина? Для тих, хто живе в Росії та перебуває в опозиції до влади, вже дивина. А ще – часто аплодували, точніше, вибухали дружними оплесками там, де хотілося. Наприклад, довго, захоплено аплодували після слів Манського: «Росія – це ми! Ми маємо право на нормальну цивілізовану державу. Але ми повинні змінити тих, хто нами керує. Нами керують злочинці!.. Росія буде вільною, я вас запевняю!»

Що стосується приводів для сміху, розповім лише про один. На обговоренні фільму «Рідні» хлопець років 25-ти повідомив, що народився та виріс у Донецьку, щойно отримав російське громадянство, чому дуже радий, і задав Віталію Манському питання: «У вас у картині є епізод – ваша мама у Львові дивиться телевізор, а там йде рекламна кампанія депутатів, і вони говорять російською. Хіба українським депутатам дозволено говорити російською?..» Зал охнув. Крізь сміх пробився крик: «Молодий чоловіче, ну не дивіться ви вже російські телеканали!» Втім, Віталій Всеволодович відповів цілком серйозно: «Я більше скажу – серед тих, хто зараз бореться за свободу України, багато хто говорить російською. А вам ось що раджу – їдьте-но до Львова! Поїдьте, подивіться на все на власні очі, і, я вас запевняю, потім скажете мені дякую!..»

Звичайно, «Артдокфест» – всього лише один зі зрізів російського життя. І, на жаль, нетиповий. Однак вони були – ці дев'ять днів на острівці свободи посеред Москви. Там збиралися люди, що не приймають політику путінської влади, щиро переживають за нашу країну, бажають Україні благополуччя. Варто пам'ятати, що такі люди в Росії є. Ми на сусідство приречені – значить, знати, чим «дихають» сусіди, завжди важливо.

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, «Укрінформ», 12 грудня 2016 року

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ