f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

ОМКФ-2014: «Це не бенкет під час чуми»

25.07.2014

Віктор Глонь, НСКУ

Здається, найважливішою подією останніх днів Одеського МКФ-2014 став показ «Майдану» Сергія Лозниці, а не вручення нагород чи церемонія закриття – настрою і підстав для святкування, ясна річ, цими днями ні в кого немає.

Фільм Лозниці я свідомо проіґнорував – можна і Києві подивитися. Та й мови про «Майдан» стільки, що ніби вже і сам його бачив: загальні плани, відсутність героїв, герой – народ. Словом, «Майдан», у всіх на слуху, а від цього четверга – і в найближчому кінотеатрі. Також говорили, але менше, про ще один фільм на ту ж тему – «Чорний зошит Майдану». Документальний альманах студентів-режисерів Юрія Терещенка. Випуск фільму на широкий екран можна було б розглядати як кон’юнктурний хід, але те саме кажуть і про Лозницю, і скажуть, певне, ще не про один десяток фільмів. «Чорний зошит», менше з тим, залишає враження цілісного кіновисловлювання, нехай і надміру наближеного до свого предмету. Якщо в тому ж Вавилоні’13 манера репортажу/особистого відеощоденника сприймається органічно, бо фільми з’являлися в мережі «в режимі реального часу», то вже під час перегляду «Чорного зошита» усвідомлюєш – «це все вже було» у значенні «це все вчорашні новини». І поки вони лишатимуться вчорашніми, а не позавчорашніми новинами, альманах матиме глядацький потенціал.

Призери ОМКФ – теж вчорашні новини. От і поговоримо про них, поки ще є час. Найкращий фільм національного конкурсу – документальна стрічка Валентина Васяновича «Присмерк» про 82-річну Марію та її сліпого сина. Прем’єра фільму на 11-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA в березні цього року викликала досить обережну реакцію глядачів і критиків. Вочевидь, на фоні потужного міжнародного конкурсу Docudays UA «Присмерк» виглядав радше як ще один український фільм, який треба було показати за відсутности вибору (або він просто за інерцією так сприймався). В національному ж конкурсі ОМКФ фільм Васяновича вигідно вирізняється як правдивістю у відображенні дійсности, так і художністю зображальних засобів. Усі художні українські стрічки поряд із «Присмерком» не можуть встояти під натиском зайвої бутафорії, що затуляє собою будь-який натяк на реальне життя.

Не кажучи вже про порівняння зі, здавалося б, фаворитом конкурсних перегонів – «Поводирем» Олеся Саніна. На щастя, поетичний блокбастер цього разу задовольнився малим – нагорода за найкращу акторську роботу Станіславу Боклану та диплом Сергію Михальчуку. Цілком справедливо – окремі сторони фільму заслуговують на схвалення.

Грузинські «Побачення наосліп» Левана Коґуашвілі здобули звання найкращого фільму фестивалю. Ще деб’ютна художня стрічка Коґуашвілі «Вуличні дні», показана свого часу на «Молодості» засвідчила майстерність режисера у зображенні грузинських реалій, оперезаних радянським минулим. Якщо «Вуличні дні» запропонували широкий зріз суспільства, то «Побачення наосліп» – портрет певної категорії людей, затиснутих між радянським, традиційним і невизначаним сучасним. Головний герой навпомацки шукає вихід із пастки своєї самотности. Жінка, яка йому подобається одружена, ще й не просто так – її чоловік є злодієм, що саме виходить із тюрми. Але коли він вийде – злодій не буде поводитися, як звичайний злодій, і його дружина – не просто дружина, що шукає виходу зі складних стосунків, а головний герой – не просто інтеліґент, який воліє за всяку ціну врятувати жінку від небезпечного чоловіка. У цьому замкненому колі з чести і гідности героям, може, і вдається робити правильний вибір, але чи принесе він комусь із них щастя? Хіба що в компанії якихось инших людей.

Ще одна стрічка, яка спричинила неприхований захват частини авдиторії – Party Girl трійки французьких режисерів Марі Амашукелі, Клер Бюрґер та Самюеля Тейса – колеґ Мирослава Слабошпицького по участі в цьогорічному каннському «Особливому погляді». Йдеться про 60-річну пані легкої поведінки, яка попри все не зраджує своїм життєвим ідеалам. Ні кількість її дітей, ні новоявлений наречений не в змозі змусити її забути дорогу до барів та клієнтів. Ця реалістично зафільмована інтимна розповідь знайшла найщиріший відгук – за нерепрезентативними спостереженнями – у жіночої частини української авдиторії. Той факт, що ролі у фільмі виконали непрофесійні актори, які практично зіграли самих себе надає ще більшої ваги цьому фільму для тих, кого він зачепив. Для тих, кого не дуже – належність чи неналежність акторів до професії не змінює за великим рахунком нічого.

Якщо Party Girl видається типовим французьким фільмом, «Великі важливі речі» Брайяна Райзберґа – так само типовий, тільки американський. Ясна річ, ідеться про американське незалежне кіно, а не про те, що у наших супермаркетах із попкорном продається. Головний герой їздить по Америці, шукаючи за найбільші в світі діжки, стільці, пляшки та инший подібний непотріб, щоб сфотографуватися коло них і поїхати кудись далі. Куди завгодно, тільки не до свого буденного нормального нудного життя, сповненого дрібних важливих речей.

Останній день показу конкурсних фільмів не приніс нічого, крім іще двох яскравих кінорозчарувань. Перед показом українсько-російської «Моєї Русалки, моєї Лореляй», режисерка Нана Джорджадзе сказала, щось типу того, що її фільм не ставить ніяких запитань, і не намагається ні на які запитання відповідати, а просто покликаний принести хороший настрій. Не знаю, як там у всіх було з настроєм по перегляді, але на одне питання хотілося б почути відповідь – яка була мета створення цього відеоряду? Якби у фільмі було більше відомих облич, можна було б вставити десяток музичних номерів і крутити по телевізору як альтернативу якомусь-там блакитному вогнику. Хоча історія кохання(?) молодої рудоволосої повії та 14-річного хлопчика ніби не дуже підходить для прайм-тайму. Але з иншого боку, ніякої історії у фільмі немає; ніяких повій, ніяких закоханих хлопчиків, ніяких сутенерів і міліціянтів. Замість міліціянта – Олег Скрипка у ролі самого себе, тільки без баяна. Замість решти – абсурдистська фантазія, що могла народитися, мабуть, в голові інфантильного мораліста в той час, коли решта колеґ наприкінці 80-х вже почали знімати чорнуху, і мораліст теж мусив щось от-таке зняти. Тільки зі смаком і з хорошим настроєм.

Російська «Зірка» Анни Мелікян про кохання депресивного сина олігарха до початкуючої акторки, що хоче собі нові груди-ноги-губи якщо і починається в міру обнадійливо – ну щось типу ненав’язливої критики любительок пластичних операцій, які в гонитві за фізичною красою і богемними блискітками не помічають щирого кохання – до кінця першої з двох годин хронометражу невиправно напінюється до стандартів типового російського телемила, і крім рожевих бульбашок під пісню Крістіни Аґілери Beautiful нічого не лишається.

Був ще в Одесі національний короткометражний конкурс. Найприкметніший його учасник, звісно, «Листопад» Марії Кондакової за сценарієм Марисі Нікітюк (учасників Сценарної Майстерні - СМ). Крім перемоги в цьому ж таки конкурсі ОМКФ, стрічка втрапила до конкурсу МКФ у Локарні. Десь на цьому прикметність «Листопаду» і закінчується – поза тим короткометражку можна сприймати, як DVD-бонус до Мудаків чи України ґудбай.

Найзріліше з добірки наших короткометражок виглядає «Балажер. Кориґування дійсности» Лесі Кордонець. Але це вже не зовсім наша короткометражка – українсько-швейцарська копродукція. Про старий автобус десь там, де Україна межує з Угорщиною, і про людей, що на той автобус чекають, розмірковуючи про межу Радянського та Европейського союзів.

Незаслужено непомітно пройшла українська ретроспектива забутих шедеврів, що запропонувала нестандартний зріз вітчизняного кіна від 1920-х до перебудови. І нехай «Два дні» Георгія Стабового ми вже бачили на «Молодості» кілька років тому, такі роботи, як «Суворий юнак» Абрама Роома чи «З нудьги» Артура Войтецького варто не пропускати. Але судячи з того, що ОМКФ показував реставровані версії фільмів, є надія, що той же Центр Довженка ще влаштує покази цих фільмів у менш насичений сучасним кіном час.

Потім було урочисте закриття ОМКФ, яке намагалося бути не занадто урочистим – на знак скорботи за жертвами теракту. Не дуже вийшло, але Кіра Георгіївна, якій вручили нагороду за внесок у кіномистецтво, всіх заспокоїла: «Це не бенкет під час чуми. Це властивість людської природи – коли немає ліків від чуми, треба показати, що ми живі й можемо радіти». Може, тому потім таки відбулася вечірка-закриття, якої не повинно було бути – на знак скорботи за жертвами теракту. Але особисто я туди не ходив, тому стверджувати не буду. Раптом і не було там ніякої вечірки. 

Світлина: кадр з фільму «Побачення наосліп» 

Читайте також: 

ОМКФ-2014: арт і мейнстрім у міжнародному конкурсі

OMКФ-2014: Переможці

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.