f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Страх і ніжність у Миколаївці

03.03.2017

Документальна драма «Школа №3» стала першим за 15 років українським фільмом-призером Берлінського МКФ.

Дмитро Десятерик, «День»

Берлінале серед інших кінофорумів класу «А» вважається найбільш глобалізованим. Організатори роблять наголос на участі кінематографій Східної Європи, Азії, Африки. Але навіть при такій сприятливій політиці наше кіно здобуває там нагороди далеко не так часто, як хотілося б.

Цього року єдиною українською стрічкою в конкурсах фестивалю була документальна драма «Школа №3» (спільне виробництво України та Німеччини), яка разом із 15-ма картинами різних країн взяла участь у програмі молодіжного кіна Generation 14plus — і перемогла, здобувши Гран-прі.

Журі у своєму рішенні зауважило: «Ми присуджуємо Гран-прі фільму, який розгортається... знаходячи вираження в широкому діапазоні ніжності, травми та навіть банальності й гумору. Картина має делікатний підхід і знята у формі, вільній від ідеології чи упереджених суджень. Ми захоплюємося співробітництвом між режисером, оператором і протагоністами й тим, як вони вибудували простір довіри. Цей фільм не дає сюжету війни взяти гору над емоційним світом своїх молодих героїв, які дозволили нам з’єднатися з найдорожчими та найінтимнішими подробицями їхніх життів».

Фільм знято за мотивами документальної вистави «Моя Миколаївка». В липні 2014-го за місто Миколаївку Слов’янського району Донецької області (16000 жителів) йшли бої української армії з бойовиками «ДНР». Городяни ховалися в підвалах, снаряди влучили й у школу №3. Волонтери разом із місцевими мешканцями відбудували школу, але цим не обмежилися, запустивши кілька культурних і соціальних проектів. У виставі, здійсненій спільно — німецьким режисером Георгієм Жено та київським драматургом Наталією Ворожбит — і показаній в Берліні і в Україні Театром переселенця, старшокласники розповідають про вплив на них подій 2014 року, про перші закоханості й про плани на майбутнє. Фільм у свою чергу є спільним проектом Георгія Жено та української режисерки Лізавети Сміт, яка раніше зняла кілька відеофрагментів для «Моєї Миколаївки».

За жанром «Школу №3» можна назвати приватними хроніками без головного героя. Відправна точка всіх монологів, знятих зазвичай найбільш інтимним, крупним фронтальним планом, — якийсь предмет, пов’язаний з особливими спогадами. Мотоциклетний шолом, брелок, тенісний м’яч, сувенір у формі Ейфелевої вежі — кожна така річ тягне за собою картину окремого життя, викликає обличчя дорогих і близьких людей, унаочнює цілі краєвиди досвіду. Хтось утратив коханого. Хтось ледь не розбився на мотоциклі. Хтось загубив, а потім знайшов свого собаку. Хтось фатально прив’язався до людини з жорстко проросійськими поглядами. Хтось, аби дати собі розраду від важкої особистої ситуації, показує мініатюру в театрі тіней, а хтось життєрадісно співає невибагливу пісеньку, вмикаючи собі фонограму з мобільного. Війна проходить другорядним мотивом, поступаючись камерним, але від того не менш драматичним ситуаціям. Підлітки говорять невміло, запинаючись, але рівень щирості тут такий, що будь-яке красномовство втрачає цінність (хоча й природжені артисти серед них є). Ці сповіді — інколи гомерично смішні, як у пацана, котрий регулярно впадає в пиятику через розбите серце, чи вражаюче дорослі, коли один хлопець розмірковує, чи міг би убити людину, якщо не може навіть убити жука, — переривають ритмічно точні й колоритні сценки-інтермедії, де молодь просто дурника клеїть чи з кумедним перебільшенням емоцій з’ясовує стосунки.

Перефразовуючи відомого американсько-ізраїльського відеоартиста Омера Фаста, чия виставка відбувалася паралельно з Берлінале в одній із фестивальних будівель, можна сказати, що режисерів «Школи №3» цікавлять шляхи, на яких досвід перетворюється в пам’ять, а пам’ять у свою чергу стає історіями. Тому надзвичайно великою помилкою було би вважати миколаївських школярів акторами. Навпаки, вони, через різноголосся своїх зізнань, виступають якраз медіаторами оповіді, створюють її на наших очах, відштовхуючись від часто геть недитячого досвіду, й у цьому сенсі є такими самими співавторами фільму, як Лізавета Сміт, Георгій Жено і Наталія Ворожбит. Підсумок цього великого спільного авторства — портрет цілого покоління, рівним чином пристрасний і зворушливий.

«Школа №3» — послання, звернене до будь-кого, незалежно від країни проживання. До будь-кого, хто бився за свою правду, хто переживав велику втрату, хто опинявся на межі смерті; до будь-кого, хто колись любив.

Бліц-інтерв’ю із Лізаветою Сміт:

«На екрані народився простір, де діти дозволили нам бути»

— Як з’явився ваш фільм?

— Усе почалося з того, що ми з волонтерами з проекту «Новий Донбас» поїхали відбудовувати школу №3 в місті Миколаївка. Хтось відбудовував фізично, а я працювала з дітьми — ставила з ними виставу до Дня святого Миколая. Святим Миколаєм був Георг Жено. Там же ми познайомились і з Наталією Ворожбит. Десь через місяць нас запросили допомогти зробити виставу; ми думали, що фільмуватимемо, як її готують. У підсумку відео, які ми знімали з дітьми під час прогулянок, стали фрагментами в спектаклі. Потім ми з Георгом вирішили, що треба братися за фільм, тож відзняли монологи всіх 13 підлітків і продовжили знімати їхнє повсякденне життя. Працювали півтора року. В «Школу №3» увійшли не всі монологи, що були в «Моїй Миколаївці». З другого боку, додалися сцени, які не вписувалися в концепцію вистави.

— Яке режисерське завдання ви ставили перед собою?

— Це було завдання скоріше не режисерське, а людське. Бо спілкування з цими підлітками обернулося терапією, котра допомогла і їм, і нам. Ми також зрозуміли, що коли стрибаємо разом із ними з мосту або гуляємо по пагорбах, то на екрані народжується простір, де діти дозволили нам бути, — й це щось дуже особисте й особливе. Тож, знов-таки, не можу сказати про режисерське завдання — але багато чого навчилася і зрозуміла.

— Вони охоче йшли на контакт?

— Так, дуже. Це — те, що створило фільм. Ще з першої нашої поїздки ми встановили близькі стосунки: ділилися улюбленими книжками, віршами Жадана, скидали один одному фільми й пісні. Вони дуже охоче розповідали свої історії, впустили нас у свій світ. Це було дуже приємно для обох сторін.

— Чим діти в зоні АТО відрізняються від дітей на мирних територіях?

— Вони набагато доросліші, бо живуть в обставинах, у яких багато хто з нас не був, і це підштовхує їх замислитися над питаннями, над якими ми в звичайному житті не замислюємося: чи міг би я вбити людину, наприклад. І їхнє ставлення до рідних, один до одного — дуже людське. Чимало з цих дітей дуже глибокі, при тому в них не так багато вибору. Підлітки з великих міст можуть піти в кіно, в клуб, а там — тільки в піцерію до 21.00, а потім — пиячити в парк. А наші школярі, отримавши інструмент для самовираження, одразу за нього вхопилися. Це почалося з театру тіней, вони його самі зробили в школі, він досі існує. Те ж саме з газетою «Голоса города», створеною там з допомогою волонтерів. Ось чим вони відрізняються — вони хочуть діяти.

— Спілкуєтеся з ними зараз?

— Здзвонюємося весь час, вони їздять до мене в гості й взимку, й влітку, це незакінчена історія. Ми — друзі.

— Як змінила робота над спектаклем і фільмом їх і вас?

— Їхнє життя сильно змінилося, обрії розширилися, безумовно. Мене ж, повторю, цей досвід багато чого навчив — і як людину, і як режисера. Передусім — терпимості. Дуже часто важко чути якісь факти, які ти вважаєш неправдивими, і важко сприймати людину серйозно, але якщо ти хочеш діалогу, хочеш людину почути, ти маєш розуміти, що вона думає. А ще я як режисерка тепер знаю, що шукаю. Я шукаю процесу. Не результату, не картинки, а процесу разом із героями. Це дуже цікаво. Мені здається, що навіть якщо я піду в ігрове кіно, то вже знатиму, що робитиму там після «Школи №3».

— Тож які ваші плани?

— Закінчую фільм «Петро Цимбаліст» — про героя, якого ми зустріли на Майдані і який їде в Слов’янськ у фіналі фільму. Там теж багато схожих мотивів, але форма інакша, ніж у «Школі №3». Я не шукаю спеціально теми АТО. Працюю так само над соціальними проектами — наприклад, ми здійснювали з Наталією Ворожбит акцію «Class act: Схід — Захід», спрямовану на встановлення зв’язків між підлітками різних частин України.

— Насамкінець — оскільки фільм показують тут, у Німеччині, людям, здебільшого незнайомим з нашими реаліями, якої реакції ви очікуєте від залу?

— Хочеться, щоб глядачі почули дітей, які пережили війну, але є так само живими, крутими й веселими, як їхні однолітки в Берліні, Нью-Йорку та Києві, — не має значення, де. Це дуже глибокий процес, зрозумілий не тільки українцям, а й усім людям.

Дмитро Десятерик, «День», Київ — Берлін, 22 лютого 2017 року, №31

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»