f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Забуте ім’я – Євген Черняк

03.03.2017

Про діяча «золотого віку» українського кіно, знищеного сталінською каральною машиною.

Лариса Брюховецька, «День»

Ті, хто займається дослідженням українського кіно 1920-х, знає ім’я Євгена Черняка. Зринуло воно недавно й у газеті «День» №230-231 (16 грудня 2016 року) у статті Сергія Тримбача «Соромно було думати...» у цитаті зі Щоденників Володимира Винниченка, де той з висоти свого іміджу і з погано прихованим роздратуванням оцінює Довженкову «Звенигору», показану в Парижі, згадавши побіжно «парубчака Черняка». А хто це такий? Євген Черняк — публіцист, перекладач, у 1927—1928 роках заступник голови Правління ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) з художніх питань. Діяльна людина, він був одним із численної когорти українського Відродження, його тексти, опубліковані у тогочасних журналах «Кіно» та «Життя й революція», цілком вписуються в парадигму тих років, свідчать про світлий розум і стратегічне мислення. На арену української культури його висунув час українізації. Він активно впроваджував її у царині кіно — галузі, що була чи не найбільш русифікованою серед усіх інших видів культури. За що й був знищений сталінською каральною машиною.

На час роботи у ВУФКУ і припадають його виступи на сторінках журналу «Кіно», які засвідчують його освіченість і стратегічне мислення.

Він, як і Олександр Довженко, Микола Хвильовий і Микола Куліш, сповідував нову Україну, яка будує світле майбутнє. Саме тому гаряче сприймає фільм Довженка «Арсенал», друкує рецензію з акцентом на соціально-політичній концепції та авангардній формі твору. Фактично це чи не єдиний виступ Черняка в цьому жанрі. Ще цікавішою є його стаття в журналі «Кіно» — про японське кіно з наголосом на аспекті його національної своєрідності. Серед потоку й калейдоскопа текстів, присвячених кіно, зокрема зарубіжному, це єдиний — із антиколоніальним змістом. Тоді українська інтелігенція вірила, що Російська імперія — це минуле, яке ніколи більше не повернеться. Але тягар минулого ще залишався у свідомості, й багато надбань зарубіжної літератури і молодого мистецтва кіно українці сприймали з російської подачі. Так от, аналізуючи японські фільми, Черняк пише про те, що Україна повинна показувати їх, перекладаючи титри безпосередньо з японської, і російська мова не має виступати посередником. Це стосується, ясна річ, фільмів будь-якої зарубіжної країни.

Знання іноземних мов дозволило йому легко входити в контакт із зарубіжною аудиторією, коли він був у складі делегації ВУФКУ за кордоном на початку 1928 року. Крім Парижа, де він потрапив на очі Винниченкові, побував у Празі, про що залишилась інформація в журналі «Кіно»: «До січня 1928 року в Чехословаччині нічого не знали про українську кінематографію. Щойно перед приїздом т. Черняка, а потім працею сталого кореспондента в Празі чеська преса починає писати про ВУФКУ» [1]. Можна припустити, що саме наслідком цієї поїздки й стала книжка, про яку згадав Віктор Петров у своїй брошурі «Українські письменники — жертви большевицького терору». Скоріш за все, стаття «Кіно в нас і за кордоном. Америка проти всього світу», надрукована у місячнику «Життя й революція», є фрагментом цієї книжки (а можливо, Віктор Петров і мав на увазі цю статтю).

«Кіноіндустрія (читай — мистецтво) є своєю природою найбільш інтернаціональний товар — жоден продукт сучасної індустрії не може йому дорівнюватись. Той факт, що один фільм можна демонструвати в Пекіні, Москві, Вашингтоні (змінивши тільки написи), робить з фільму продукт світового споживання. Краща американська картина, що потрапляє на екрани Німеччини, витягає з кишені німецького глядача півмільйона карбованців, не кажучи вже про те, що вона в себе в Америці збирає в своїх громадян мільйон, а часом і більше. Щоб потвердити це, досить сказати, що картина «Акули Нью-Йорка» по одній тільки Україні з 125 комерційними театрами дала прибутку 175 тис. карб. — скільки ж ця картина могла дати в Німеччині, де 4 тис. театрів, або в Америці, де 20 тис?..» [2].

Написане наче сьогодні, а не 1928 року, — нічого не змінилось. Але хочеться звернути увагу на інше — як легко орієнтується автор в економіці, в дистрибуції, прокаті, без яких економіка кіно немислима. Він ретельно, з цифрами і фактами простежує ситуацію в прокаті європейських країн і США, розглядає динаміку росту показників завоювання Америкою європейських ринків з 1924 по 1927 роки. Він пише про заходи Великобританії щодо захисту від експансії американських фільмів. Про Голлівуд, який скуповує європейських режисерів і акторів. Він пише про кінопродукцію СРСР, яка, порівняно з продукцією США, ще невелика — 151 фільм 1927 року. Черняк констатує, що радянські фільми поступово виходять в прокат Німеччини, Франції та інших країн. «Але чим може справді пишатися радянська кінематографія, — підкреслює він, — це тим, що вона покликала до мистецького життя низку інших націй Радянського Союзу». І далі він говорить про поширення продукції ВУФКУ за кордоном, особливо радіючи за стрічку «Звенигора», «в якій українське кіномистецтво переростає національні рямці й дає на національному матеріялі твір, рівний «Потьомкіну», «Матері», «Нібелунгам», «Наполеону» Отже, дарма, що економічно наше кіно слабіше за американське, наша конкуренція Америці — це не порожні слова. В кіно велику роль відіграє те, як його сприймає глядач, а в наших картинах є свіжий сюжет, революційна романтика з глибоким соціяльним змістом, з разючою соціяльною правдою, і вони, хоч іноді й поступаються закордонним технічним оформленням, проте глибоко хвилюють закордонного глядача». У небайдужості глядача Черняк міг переконатися на власні очі у Франції та інших країнах. Він робить висновок, що Європа, щоб вижити Америку зі свого ринку, терпітиме «наші фільми». Тверезо оцінюючи шанси України посісти на тому ринку належне місце, він говорить про необхідність капіталовкладень держави у кіногалузь.

Думки «парубчака Черняка» не втратили актуальності й сьогодні. Як адміністратору ВУФКУ, йому випало чимало внутрішніх клопотів. Тоді як злива сценаріїв, які надсилали графомани, буквально заливала редакторат, сценарна проблема залишалась дуже гострою і вимагала вирішення. Було запропоновано на обговорення громадськості тематичний план (1928 року він друкується в журналі «Кіно» вперше), який вирішили запровадити, щоб подолати хаотичність і стихію й надати кіновиробництву раціонального характеру. Наміри були хороші, однак тематичне планування у творчості — не найкращий вихід. Євген Черняк виступив коментатором темплану. Він гостро засуджує графоманію і дивується, чому письменники для кіно пишуть гірше, ніж для друку, адже мало б бути навпаки, бо фільм має значно ширшу аудиторію, ніж книжка. Черняк усвідомлює, як складно втілити намічені плани, бо «виготовлення сценарія не піддається будь-якому твердому плануванню, бо тут завжди реалізація плану стикається з творчістю літератора-сценариста» [3]. Була ще одна проблема: «ВУФКУ часто обвинувачують, ніби писання сценаріїв стає монополією невеличкої кучки. Це не вірно. ВУФКУ не хоче і не може обмежувати кола сценаристів. (...) Треба остаточно покінчити з думкою, ніби кіно — це другорядне мистецтво, ніби кіносценарій — це не художній твір. Треба повести боротьбу з кіноманією, коли кожна, часто буквально неписьменна людина береться за писання сценаріїв» [4]. Євген Черняк прагнув порозуміння з українськими письменниками, які не сприймали тематичного плану. Вони мали рацію, але, захищаючи плановість у кіноіндустрії, він опонував Валер’яну Підмогильному: «Ми не обмежуємо творчої волі письменника, але жадаємо, щоб він працював на тому матеріалі, що нам потрібний. Ділову критику треба переключити на ділову роботу».

«Року 1932 за свою книгу з враженням од подорожі за кордон (Євген Черняк) виключений був з партії й незабаром репресований», — писав Віктор Петров. Нині жодної світлини не збереглося...

Більшовики все робили для того, щоб українське кіно 1920-х і його творців стерти з памяті. Але, як відомо, «рукописи не горять», і тексти в журналах 1920-х років є неоціненними для пізнання одного з найцікавіших періодів в історії українського кіно. А ім’я Євгена Черняка, діяча того періоду, «золотого віку» українського кіно, заслуговує на пошанування.

[1] Костюк Ю. Українські фільми в Празі // Кіно — 1928. — №9. — С.2.
[2] Черняк Є. Кіно в нас і за кордоном. Америка проти всього світу // Життя й революція. — 1928, червень. — С.171—73.
[3] Є. Ч. На критику мас. — Кіно, 1928, №9.
[4] Там само.

Лариса Брюховецька, «День», 10 лютого 2017 року, №23—24

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ