f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Сміливість, свобода, краса. Про програму Docudays UA «Три речі, які я не знаю про неї»

10.03.2017

Спеціальна програма 14-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Три речі, які я не знаю про неї» – спроба уважно подивитися на світ очима трьох режисерок через дзеркала досвідів їх героїнь. Про свободу й сміливість спеціальної програми цьогорічного Docudays UA розповідає Надія Чушак, координаторка правозахисних програм фестивалю.

40 років тому метр інтелектуального кіно Жан-Люк Ґодар зняв фільм «2 чи 3 речі, які я знаю про неї», назва якої буцімто натякає на те, що авторові відомо щось про жінок. І така непевність (так дві чи три?) у самій стрічці проступає на перший план. Слід віддати належне режисерові: він замість спроби створити цілісну розповідь про те, якою є чи повинна бути жінка, говорить про неможливість пізнання світу, у якому ми живемо. Та визнання цієї неможливості лише спонукає Ґодара закликати нас дивитися навколо себе уважніше, ніж коли-небудь до того.

Програма «Три речі, які я не знаю про неї» – наша спроба уважно подивитися на світ очима трьох режисерок. Світ являється нам відображенням досвідіву героїнь цих стрічок. Сміливість, свобода, краса – три основні мотиви цієї програми. Ніби й нічого нового, та все-таки ці речі часто вислизають із нашої уваги через засилля стереотипів та упереджень щодо ролі та місця жінки.

Після так званої сексуальної революції та трьох (чи й більше) хвиль фемінізму, здавалося б, що ще лишається несказаного про жінок. Проте дві молоді скандинавські режисерки Леа Ґлоб та Метте Карла Альбертхсен розмірковують над запитанням: «Чи існує в нас мова, завдяки якій ми можемо зрозуміти нашу сексуальність та прагнення?» Жіноча сексуальність у сучасному світі залишається в полоні патріархального ладу. У країнах Субсахарської Африки її контролюють практиками жорстокого та смертельно небезпечного жіночого обрізання. Але й на заході жіноча тілесність та сексуальність регламентується очікуваннями щодо зовнішнього вигляду й поведінки. Щоби вирватися із цієї клітки потрібна сміливість, зокрема й сміливість говорити про свою сексуальність, розуміти її не лише як явище особисте, а й політичне. Режисерки стрічки «Венери» розпочали проект як дослідження власних переживань, але для кращого їх розуміння вислухали багатьох інших молодих мешканок Копенгагена. Героїні фільму прекрасні у своїй відвертості, вразливості та прагненні зрозуміти власну сексуальність та відвоювати контроль за нею.

Приводом для зйомок фільму «Ґулістан – країна троянд» теж був (само)пошук. Зайне Акйол, молода канадська режисерка курдського походження, мандрує до Курдистану в пошуках подруги та менторки свого дитинства Ґулістан. Однак та покинула Канаду у 2010 році, щоби приєднатися до боротьби Робітничої партії Курдистану. Зайне так і не вдалося знайти посестру свого дитинства – Ґулістан загинула. Але натомість режисерка зустріла інших сильних, мудрих та красивих жінок, які не бояться смерті всупереч наступам Даеш (як вони називають так звану Ісламську Державу). Курдські повстанки вправно розбирають та чистять зброю, влучно стріляють у ворога, невтомно тренуються. Проте головне в їхній подорожі до свободи це те, як вони її мислять, а отже й творять. А заразом – і шанс на існування світу, де ми всі зможемо жити та творити вільно.

На відміну від багатьох інших мандрівників із заходу на «дивовижний» схід, авторка «Ґулістан» не екзотизує своїх героїнь, а, навпаки, уважно їх слухає та робить співтворчинями свого фільму. Не потрапляє в підступні сіті екзотичності й Клаудія Варежау, режисерка фільму «Ама-Сан». Ами – японські жінки-пірнальниці, які без жодних обладунків занурюються в море, полюючи на молюсків. Це давнє ремесло останнім часом перетворилося на розвагу для туристів. Більшість зображень ам сьогодні – глянцеві фотографії напівоголених молодих японок. Стрічка Варежау, натомість, показує звичайних пірнальниць із маленького рибальського селища. Середній вік героїнь – 67 років. Вони не позують перед камерою, а займаються своїми звичними справами. Адже пірнання – лише частина їхнього життя, яку доповнюють хатні справи, робота на городі, спілкування з ріднею та друзями, співи в караоке-барі.

Краса в цьому фільмі – це не обов’язок відповідати штучним стандартам, які в сучасному світі нав’язують жінці. Краса тут у деталях повсякденного життя героїнь, і завдяки цьому вони постають перед нашим зором особистостями, зануреними в складне плетиво життя.

На фото: кадр із фільму «Венери» режисерок Леа Ґлоб та Метте Карла Альбертхсен

Надія Чушак, Docudays UA, 7 березня 2017 року

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ