f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

П’ять ознак документальної майстерності

26.03.2017

Запаморочення. Те відчуття, що виникає під час перегляду п’яти повнометражних робіт, відібраних до спеціальної програми Docudays UA «Майстри».

Сергій Васильєв, Docudays UA

Спершу через безумовні мистецькі чесноти представлених фільмів. Кожен із майстрів неігрового кіно (без лапок, можна й з великої літери – Майстрів) по-своєму, і то вельми по-різному, пише портрет світу і портрет людської душі, безкомпромісно відкидаючи «загальні місця», аби відкрити невідоме (нерідко – у заяложено відомому).

А далі – росте запаморочення вже суто із професійних кінокритичних причин. Через поставлене наперед завдання охопити представлені стрічки у доволі лаконічному тексті, який, з одного боку, не повинен перетворитися на простий перерахунок мистецьких чеснот і здобутків, а з іншого – має набути (бодай позірної) цілісності. Попри те, що представлені фільми – абсолютно несхожі між собою, бо зберігають самобутній подих своїх талановитих авторів.

Власне, об’єднує п’ять стрічок саме майстерність документалістів-митців:

– продуманість у виборі теми та її концептуалізації (доля людська, фіксована у безкінечній подорожі, у «Без назви», відносини сімейні у «Головній ролі» та «Ти не уявляєш, як я тебе люблю», портретування людини і природи у «Жінці і льодовику», Іншого і суспільства – у «Нормальному аутичному фільмі»), 

– віртуозність у конструюванні оповіді, візуальне багатство і довершеність образного ряду (навіть тоді, коли весь фільм засновано лише на великих планах, як от у «Ти не уявляєш...», або переважно обмежено простором старої радянської квартири, як у «Головній ролі», де у ялинковій прикрасі відо- бражається сімейний всесвіт),

– чітко артикульована авторська позиція виявлена вельми різноманітно: автор може бути одним із героїв оповіді («Головна роль»), входити в кадр («Нормальний аутичний фільм»), говорити про себе інтимного чужим голосом («Без назви»), висловлюватися композиційним протиставленням сюжетів-образів («Жінка та льодовик») або ж неочікувано розкривати карти у фінальному титрі-повідомленні («Ти не уявляєш...»).

Зрештою, об’єднує фільми видатний магнетизм їхнього впливу на глядача – навіть не той, що народжується під час перегляду (не завжди легкого), а той, що виникає у підсумку як післясмак, що не відпускає.

Нижче - короткі враження від стрічок, що йдуть шляхами осмислення світу і суспільства, людини і сім’ї.

«БЕЗ НАЗВИ» Міхаеля Ґлавоґґера та Моніки Віллі

Фільм-рух, що мав стати підсумком річної подорожі світом із її миттєвими імпресіями, осмисленими постфактум. Таку подорож було розпочато в Австрії у грудні 2013-го й обірвано у квітні наступного року – смертю Міхаеля Ґлавоґґера у Ліберії, від недіагностованої малярії. «Неназвану» стрічку із відзнятих матеріалів та «польових» записів режисера змонтувала Моніка Віллі.

В об’єктиві мандрівника – важке буття (людей фізичної праці та їхніх тварин) у просторах (нерідко) неймовірної природної краси, передусім схопленої в русі. За кадром – озвучені жіночим голосом враження режисера, його коментарі, але також й інтимні переживання і почуття – страхи, бажання, бентежність. Вони виринають так само, як «зернистість» окремих кадрів з-поміж переважно цифрового, високої чіткості зображення.

Документальна антропологія із поглядом, звернутим назовні – у красу жахливого світу, силою трагічних обставин перетворюється на форму психологічної інтроспекції, зверненої всередину себе, заглибленої рефлексії. Камера Аттіли Боа і погляд Міхаеля Ґлавоґґера поєднуються в одне. Повертаючись зі смерті, ми бачимо світ його очима.

«ЖІНКА І ЛЬОДОВИК» Аудрюса Стоніса

У назві можна відчути стриману, ледь помітну іронічну алюзію на вислів «Людина і пароплав», бо в центрі цього своєрідного фільму-портрету – жінка, що вже багато літ працює на віддаленій метеорологічній станції в горах Тянь-Шаню, і льодовик, частиною якого вона стає. Аудрюс Стоніс знімає їх із різним рівнем наближення. Головно гори, немов стовбур могутнього дерева, фіксуючи їхні багатовікові індивідуальні тріщини, злами. Потужну роль відіграє і звуковий простір фільму – медитативна музика, завивання вітру, краплі води, що перетворюють реальне на ірреальність, сучасне – на вічне.

Незворушність гір, байдужу до людей, підкреслюють і кадри чорно-білої хроніки. Натомість сучасність постає в музичних інтермедіях, організованих так само злегка іронічно: виконанням народних казахських композицій на домбрі на фоні електростанції та жвавої траси.

«ГОЛОВНА РОЛЬ» Сергія Буковського

Знімаючи власну матір, видатну українську актрису Ніну Антонову, що в останні десятиліття стала майстринею короткого – нерідко серіального – епізоду, Сергій Буковський намагається представити її без акторських штампів. Таке завдання – примусити професійну кіноактрису із шістьма десятками років стажу і вишкілом Щукінського училища не помічати камеру і не грати на неї – видається, на перший погляд, неможливим, але майстерно вирішується режисером.

Водночас, за демонстрацією процесу знімання документального фільму – більшість сцен організовані навколо підготовки до творчого вечора Ніни Антонової у Будинку кіно «Згадую з ніжністю...», який відбувся 15 січня 2016 року, – проростає по-справжньому «неігрове» й публічно неоголошене завдання–дати відчути інтимний характер взаємин матері та сина, внутрішні енергетичні потоки сім’ї. «Публічності» творчого вечора зрештою у фільмі немає. Натомість є рука режисера у матері на плечі.

«НОРМАЛЬНИЙ АУТИЧНИЙ ФІЛЬМ» Мірослава Янека

В одній зі сцен стрічки мати дівчини із синдромом Аспергера каже, що, кермуючи авто, також стає трохи аутичною – обирає однакові маршрути, ті самі місця для паркування. Здається, Мірослав Янек знімає «аутичний» фільм, схопивши це правило усвідомленої рутини – проходячи, повторюючи зі своїми героями кілька сюжетних кіл.

Усі вони – інші для суспільства, безмежно творчі, талановиті, відверті. Виведені осібно, а потім поступово представлені в ситуаціях соціальних взаємодій, поруч із батьками, друзями, в різних просторах – і завжди поруч із режисером, до якого вони звертаються, не криючись.

Мірослав Янек фактично стає їхнім товаришем, що із видатною гуманістич- ною силою фіксує внутрішню боротьбу героїв за те, щоб бути собою у соціальному світі, де всі занадто однакові.

«ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ» Павла Лозіньського

П’ять болісних психотерапевтичних зустрічей, під час яких мати і донька, за «сповивальної» допомоги уважного психотерапевта, розплутують важкий багатолітній клубок болю та любові, що переповнює їх, унеможливлюючи стосунки.

Камера не фіксує нічого, окрім їхніх облич,транслюючи драматизм вимовленого слова і народжуючи додатковий – вибором, кого саме демонструвати глядачам: того, хто говорить, чи того, хто слухає.

У такому лаконізмі, здається, автор зникає. Однак фінальне викриття Павлом Лозіньським того, що насправді відбулося, спростовує таке враження – замість унікальної драматичної історії дивовижного зцілення, вибухової емоційно, вона раптово постає ширшим аналізом методу, що має також і рятівну просвітницьку мету.

Чільне фото: «Головна роль» (реж. Сергій Буковський)

Сергій Васильєв, Docudays UA, 25 березня 2017 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»