f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Лист Олега Сенцова з нагоди присудження премії Американського ПЕН-Центру «Свобода писати»

27.04.2017

Подаємо листа кінорежисера, письменника, в'язня сумління Олега Сенцова, який було написано з нагоди присудження йому премії Американського ПЕН-Центру «Свобода писати» і оприлюднено 25 квітня 2017 року під час церемонії вручення нагороди в Нью-Йорку.

Тюрьма – это мясорубка человеческих судеб, попав в которую, перестаешь верить в справедливость, но не перестаешь за нее бороться. Здесь все по-другому, здесь стараешься жить и выживать, хотя чувствуешь, что твоя настоящая жизнь осталась где-то там, за забором. И что реальный ты остался тоже на свободе, а посадили кого-то другого. Что все это временно, что скоро все разрешится и изменится. Но ничего не меняется и не разрешается. Очутившись в тюрьме, приучаешься жить надеждой, даже если ее нет.

Зато есть время подумать. Долго и о многом. О том, как жил и что осталось после тебя, и осталось ли. Начинаешь смотреть на себя как бы со стороны, на того, кто остался там, на свободе. На тебя вчерашнего смотрит ты сегодняшний, более трезвый, более умный и в чем-то даже жестокий. Портрет со стороны уже вовсе не кажется таким привлекательным изнутри. И как с таким человеком хоть кто-то хотел общаться? И хочется стать лучше его. И уходит все лишнее, напускное и наносное. И начинает проступать главное, то, ради чего по-настоящему стоило жить. О чем можно узнать лишь тут, либо на войне.

Понимание, что те близкие люди, которые были с тобой, то время, которое ты проводил с ними и то тепло, которое они тебе дарили – это и есть самое важное в жизни. Только это и остается, все остальное куда-то уходит и забывается. Ни по чему так больше не тоскуешь, как по этому. Раньше это казалось не важным и естественным как воздух, который и не чувствуешь, пока тебе его не перекроют. Однажды на улице маленькая девочка подарила мне почтовую марку и сказала, что она приносит счастье. Я положил подарок в карман куртки и долго носил его с собой. А потом счастье где-то затерялось. Очень тяжело ощущать себя человеком, потерявшим самое главное.

Близкие люди – это не всегда те, кого ты видишь каждый день. Но дети, даже чужие, даже которых ты встречаешь один раз, всегда будут для тебя близкими. Поэтому так невыносимо слушать детские голоса, которые иногда заносит ветер из-за забора. Дети – это, наверное, самое ценное, что остается после нас, это те, в ком мы будем жить и после нашей смерти. Поэтому не стоит им портить жизнь, воспитывая их, воспитывать нужно лишь себя, а детей просто любить. И если получится, приучить их к двум по-настоящему нужным вещам: читать книги и говорить правду.

Когда я последний раз заезжал на Майдан, где уже начали гибнуть люди, моя мама сказала: "Зачем ты туда едешь? Ведь у тебя двое детей!" Я ответил, что именно поэтому я туда и еду – я не хочу, чтобы они жили в стране рабов. Мы тогда победили, но оказалось, что еще не до конца. И борьба продолжается, но уже без меня. А я сижу в тюрьме и как любому заключенному мне очень трудно отвечать на простой детский вопрос: "Папа, когда ты вернешься!"

Олег Сенцов,
апрель 2017 года,
Исправительная колония №1, г. Якутск

Нижче подаємо переклад листа Олега Сенцова українською мовою, опублікований виданням Zaxid.net.

Тюрма – це м'ясорубка людських доль, потрапивши в яку, перестаєш вірити в справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за парканом. І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться і зміниться. Але нічого не змінюється і не вирішується. Опинившись у в'язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає.

Проте є час подумати. Довго і багато про що. Про те, як жив і що залишилося після тебе. Починаєш дивитися на себе ніби з боку, на того, хто залишився там, на волі. На тебе вчорашнього дивиться ти сьогоднішній, більш тверезий, розумніший і в чомусь навіть жорстокіший. Портрет з боку вже зовсім не здається таким привабливим зсередини. І як з такою людиною хоч хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим за неї. І йде все зайве, удаване і наносне. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому варто було жити. Про що можна дізнатися лише тут, або на війні.

Розуміння, що ті близькі люди, які були з тобою, той час, який ти проводив з ними і те тепло, яке вони тобі дарували – це і є найважливіше у житті. Тільки це і залишається, все інше кудись іде і забувається. Ні за чим так більше не сумуєш, як за цим. Раніше це здавалося неважливим і природним як повітря, яке і не відчуваєш, поки тобі його не перекриють. Одного разу на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку і сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок у кишеню куртки і довго носив його з собою. А потім щастя десь загубилося. Дуже важко відчувати себе людиною, яка втратила найголовніше.

Близькі люди – це не завжди ті, кого ти бачиш щодня. Але діти, навіть чужі, навіть яких ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно слухати дитячі голоси, які іноді заносить вітер з-за паркану. Діти – це, напевно, найцінніше, що залишається після нас, це ті, в кому ми будемо жити і після нашої смерті. Тому не варто їм псувати життя, виховуючи їх, виховувати потрібно лише себе, а дітей просто любити. І якщо вийде, привчити їх до двох по-справжньому потрібних речей: читати книги і говорити правду.

Коли я останній раз заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: "Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!" Я відповів, що саме тому я туди і їду – я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що ще не до кінця. І боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу в тюрмі і як будь-якому ув'язненому мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: "Тату, коли ти повернешся!"

Олег Сенцов,
квітень 2017 року, 
Виправна колонія №1, м. Якутськ

На фото: оригінал листа Олега Сенцова, світлина з Фейсбук-сторінки його двоюрідної сестри Наталі Каплан

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ