f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

#інгредієнти росту: фестиваль «86»

29.04.2017

Четвертий фестиваль кіно та урбаністики “86” триває з 28 квітня по 2 травня 2017 року у Славутичі, пропонуючи по-іншому сприймати саме місто та переосмислювати Чонобильську спадщину. “Славутич – це такий майданчик, де можна розігрувати утопію та експериментувати”.

В центрі Славутича – міський кіноконцертний комплекс, що вже четвертий рік не зніматиме зі своєї вежі зірку Славутича – логотип фестивалю. Це свідчить не про культурну колонізацію, а, навпаки, про співдію та співтворчість: місто залучене в організацію однієї з найбільших культурних подій, фестивалю “86”, впродовж року.

Про складові фестивалю та його команди, можливості для розвитку міста та взаємодію з місцевими Великій Ідеї розказали ключові учасниці та учасники організації – Надія Парфан, Ілля Гладштейн та Тета Цибульник.

The Proposition / Через катарсис до утопії

“86” – перш за все, це живе поняття. Це відчуття нашою командою певного моменту і часу.

В нас є кредо “Через катарсис до утопії”: ми хочемо змінити світ і віримо, що кращий світ можливий. Його настання можна каталізувати через культуру і естетичний досвід. Це не обов’язково кіно, але так вийшло, що ми працюємо саме з цим.
Так, це – утопія, це – ідеалізм, і ми, можливо, – останні модерністи. Ми робимо цей фестиваль учетверте, і кожного разу це непросто. Ми всі могли б піти робити щось інше і, можливо, по якимось параметрам ми почувалися б краще, але ми віримо в ідею фестивалю і збираємо людей, які також вірять в культуру, як цінність.

Для нас важлива децентралізація та авангард. Ми намагаємося підтримувати ділянки, де розширюються межі, відбувається пошук. Можна в цьому контексті вживати слово панк: зазвичай, панк – це музична естетика, але саме поняття – ширше, воно є там, де є пошук, де є знак питання. Це – про ризик, відкритість і свободу. Ми шукаємо і все перевинаходимо кожен раз.

Нам цікава робота з простором, урбаністика як спосіб мислення – випробовувати простір на його естетичну придатність.
Але ще нам цікаві люди, незалежна культура. Ми намагаємося підтримувати гуманітарні групи. Це можуть бути люди, які не мають доступу до самовираження. В той же час, це стосується всього: щось таке незалежне, обшарпане з виду і не таке презентабельне, але якщо в ньому є цей пошук, є це зерно цінності, то це у нашому фокусі.

“86” – це специфічна подія. Ми працюємо з новим простором і контекстом, переважно це – місто Славутич. Виходить так, що ми вибудовуємо програму на основі історичного культурного, географічного контексту цього міста. Фестиваль присвячено урбаністиці, проблемам сучасних міст, як вони розвиваються і працюють, як існують місцеві спільноти. Славутич є ідеальним простором для дослідження такого питання, бо місто побудоване з нуля, це одне з наймолодших міст України, і втілює певну урбаністичну утопію в собі, і наш фестиваль це теж – утопія.

Важливо, що наша аудиторія – це наш контент в тому числі. Ми пропонуємо приділяти увагу як глядачам, так і режисерам.
У великому місті складно сконцентруватися на контенті, нас завжди щось відволікає: Facebook, транспорт тощо.

Приїжджаючи на фестиваль, наш глядач чи глядачка відривається від свого щоденного життя і трохи інакше все сприймає, нікуди не поспішає. Один і той самий фільм, якщо дивитись його в Києві і Славутичі, сприйматиметься по-різному. Це – два різні досвіди, і це вже доведено.

Після фестивалю робимо Післямови в різних містах, це 5-6 міст щороку. Ми веземо програми і помічаємо, які акценти відмічаються людьми з різних міст. Ми привозимо найсильніші наші фільми в інші міста, але це все одно не передає тої краски, яку ми створюємо на місці. Це особливість сприйняття, що можлива тільки в Славутичі.

The People / Кіно – це можливість говорити з дуже різними людьми 

Ілля Гладштейн, програмний директор:

Я закінчив дитячий садок, школу, медичний інститут. Потім я почав працювати на МКФ “Молодість”, робив ще декілька фестивалей і прийшов з фестивальної сфери у фестивальну сферу – з позиції виконавця на позицію творця.

Насправді, коли вчився в останніх класах школи, я потрапив на “Молодість” випадково і був дуже вражений, що буває інше кіно – не те, яке показують по телевізору, що може бути театр на вокзалі, і це справило на мене велике враження. Я продовжував кожен рік ходити на фестиваль і паралельно почав грати в КВН.

Професійно я розвивався в напрямку візуалізації (у медичному університеті навчався на рентгенології). Таким чином, я прийшов у кіно через інтерес: фільми, які я бачив в школі, змінили моє розуміння і бачення світу.

Місто мене теж цікавило, я брав участь в активістських тусовках. Проблема спільного простору – політична і актуальна в Києві була завжди. Колись ці активісти забудовували середовище продуктивно, в якийсь момент воно було привласнене, але були часи, коли це була взаємодія різних платформ, і звідси мій інтерес до міста і до простору, це відображається у тематиці фестивалю “86”.

Надя Парфан, креативний та стратегічний директор:

Я також прийшла у фестивальну сферу з фестивальної, але я така людина, яка одним місцем сидить на всіх стільчиках. Мені завжди тісно в рамках чогось одного. Раніше займалась комунікаціями, працювала у кількох проектах та фестивалях, та в певний момент досягла “скляної стелі”, після якої я вже була професійно досить на високому рівні, і далі вже не було куди рости і розвиватися, залишалося тільки вже очолювати щось, чого не було, і довелося це створювати.

Взагалі, я в кіно потрапила досить дивно, через такий собі димар. Я була науковицею, навчалася на культурології в Могилянці, на антропології в Центральноєвропейському університеті у Будапешті, потім поїхала в США на стипендію. Я була гостьовою дослідницею на факультеті географії і урбаністики у Філадельфії, планувала досліджувати міста, міські тканини, структури та карти. В певний момент мені це все подобалося і в паралельній реальності я б себе добре почувала. Просто в Україні наука дуже погано розвинена, і як науковець ти повинен бути ентузіастом і робити це на голій ініціативі. Після року життя і роботи в американському університеті я зрозуміла, що якщо я не можу займатися дослідженнями, то повинна займатися практикою.

“86” для мене – урбаністична практика, продовження мого урбаністичного шляху. Коли вчилася в Будапешті, у нас був предмет “Візуальна антропологія”, і нам пропонували знімати і оперувати образами. До цього моменту мене не дуже цікавило кіно. Але я зрозуміла, що ось ця картинка, тим більше рухома, відкриває колосальне поле для розмови. Академічна сфера – це така вежа зі слонової кості для обраних людей, які говорять про дуже цікаві речі зрозумілою тільки їм мовою. На повну противагу цьому, кіно – це можливість говорити з дуже різними людьми і аудиторіями. Мене це дуже вперло і дотепер пре. 

Тета Цибульник, програмна координаторка:

Безпосередньо до фестивалю “86” я працювала в команді Великої ідеї, як журналістка. Але, якщо прослідкувати мою історію, то я теж прийшла з фестивальної сфери в фестивальну сферу. Я працювала переважно в редакторських відділах різних українських кінофестивалей і, коли знайшла свій улюблений, то складно було встояти.

Я вчилася на факультеті соціології на тій же програмі, що й Надя Парфан, але в інший рік, теж дивилася багато кіно. Відкриттям та супер-синтезом стала програма візуальної антропології, коли я зрозуміла, що два інтереси можуть зійтися в один, що через кіно можна досліджувати соціальну структуру, ритм та динаміку суспільства і міста, і це, власне, те, що ми робимо з документальним кіно у “86”.

The Perfomance / Хвиля ексклюзивності, що розходиться

Ми підходимо до організації фестивалю як до процесу виробництва досвіду, емоцій, естетики.

У нас досить маленька команда і досить великі обсяги роботи. Взагалі, фестиваль – це потужна подія, і щоб робити його, треба багато всього перекрити. У нас є внутрішня ключова частина команди, де люди – це такі бійці, і вони перекривають кілька, часто не дуже сумісних, ділянок.

Наша внутрішня структура співвідноситься зі специфікою того, що ми робимо. Вона  трирівнева: core-команда до 20 людей, які працюють протягом року, весь час; зовнішні гостьові куратори, кожного року це змінна цифра; також волонтери. Загалом приблизно 40-50 людей, щороку.

Ми бачимо фестиваль як платформу для співпраці. Ми знаємо, що ми спеціалісти в кіно чи в урбаністиці. З першого року співпрацюємо з міськими активістами і завжди намагаємося представити програми міських практик. Ми не спеціалізуємося на театрі чи фотографії, або у музичних подіях. Якщо ми хочемо включити щось подібне в нашу програму, ми знаходимо тих, з ким у нас збігаються цінності, і чий контент подобається нам, або є перехрест по аудиторії, і домовляємося про співпрацю, або ж вони приходять до нас з пропозиціями зробити своє у нас на фестивалі. Немає якогось універсального рецепту, це досить динамічний процес. Це – творчість, і двох однакових історій немає.

Щодо підходу до роботи, то ми пробували різні системи і зараз намагаємося балансувати між гнучким графіком, креативним режимом роботи та ефективністю. У нас є офіс та умовний графік, певні дні, в які ми збираємося, коли обговорюються важливі питання. Ми також багато користуємося онлайн-інструментами, ставимо задачі та дедлайни, ведемо поточні комунікації через пошту чи Facebook.

Важливим для нас критерієм ефективності є ріст і такі параметри як кількість подій, зовнішніх кураторів, партнерів, залучених грошей, які залучили, опрацювали і за які відзвітували, кількість лайків, шейрів, публікацій інфопартнерів, кількість постів з фідбеком, кількість усмішок. Найцікавішим параметром є кількість взаємодій, які у нас зав’язуються і ведуть у подальшу співпрацю, і їх чимало.

Ми цінуємо кожного глядача і намагаємося врахувати досвід кожної людини, і дуже боїмося моменту, коли з’явиться статистична маса відвідувачів.

Для нас важливий зворотній зв'язок. Ми як камертончики, ходимо і слухаємо, як там в залі, чи всі серця завмерли. Це досить метафізично звучить, але є така річ як якість уваги, і ти можеш зайти в зал на будь-який моменті фільму і зрозуміти, що люди відчувають в залі. Ми дивимось, чи фільм зайшов добре, аналізуємо, як те, що ми намагалися сказати, проговорилось та сприйнялось.

Ми також їздимо на інші фестивалі, порівнюємо себе з іншими. Не замикаємося в своїй події, а, перебуваючи на інших фестивалях як глядачі, думаємо, що можна було б запозичити і використати у нас.

Тут важливі певні індивідуальні заміри, коли ми спостерігаємо, як наші гості, які приїжджали кілька років тому, наприклад, продюсери, повертаються вже як глядачі і привозять по десять людей з собою. Цікаво відслідковувати такі історії. Це нескладно, тому що на перший фестиваль прийшло 300 людей, і ми їх особисто знали, і знали свою аудиторю так само і в другий рік, з третім вже було складніше. Наша аудиторія приходила через сарафанне радіо, через чутки та поділ враженнями. Це хвиля ексклюзивності, що розходиться.

The Plan / Афінський квартал та "86 Схід"

Наш найближчий план – зробити фестиваль. Ми обговорювали дефіцит бюджету, як його реструктиризувати і як в нього вкластися, і бути живими та щасливими, робити інших людей щасливими. Тобто боротьба з вимиранням і виснаженням для нас на часі.

Ми також робимо проект “MyStreetFilms – Рубіж”, він частково накладається на фестиваль, але трохи інакше: будемо робити мініфестивалі у містах східного регіону. Зараз ми знімаємо кіно, Надя його продюсує, й далі будемо його показувати в рамках “86 Схід”.

Є ще один, дещо окремий проект, який називається “14 квартал”. Він полягає у тому, щоб збудувати в Славутичі ще один квартал на додачу до 13-ти, які вже існують і відсилають до інших міст. Ризький, Талінський і Московський квартали дійсно були спроектовані арітекторами з цих міст. А от Афінський квартал – це проект, яким ми пробуємо дослідити яким чином можна відобразити риси одного міста в іншому. Для того, щоб це зробити, ми працюємо з місцевими жителями, яких ми буквально минулого тижня звозили на тиждень в Афіни, щоб вони побачили і спробували зрозуміти це місто, щоб зарпопонували концепцію Афінського кварталу у Славутичі, базуючись не на своєму стериотипному уявленні, а на досвіді реального міста. Цей проект буде тривати і після фестивалю.

The Potential / Змінити культурну ментальну мапу

Фестиваль відбувається вчетверте, і кожен раз ми насправді не знаємо, чого очікувати в плані розуміння аудиторії. Ми припускаємо, що в будь-який момент може статися вибуховий зріст, коли приїде більше людей, ніж ми очікували, і ми дуже хочемо цього і боїмося. Тому що це означитиме, що у нас буде потреба в змінах на організаційному рівні.

Ми вчимося вибудовувати довготермінові плани, але це великий виклик з огляду на наші цінності і на зовнішній контекст інституцій.

Кожного року ми розглядаємо варіант, що фестиваль не відбудеться, і ми до цього, скажімо, морально готові. Цей ризик існує, він не зникає з часом. Ми намагаємося бути сталими, але нічого не загадуємо.

Для нас показником є наша структура. Аріна Старовойтова та Діма Корчак, наші локальні координатори, та Настя Терещенко, редакторка сайту – це 30 відсотків нашої командної серцевини, вони живуть та працюють в Славутичі. Місто не просто нас прийняло, воно залучене у роботу фестивалю. У нас є така мрія, щоб самі славутичани, без нашої участі, самі могли робити фестиваль чи щось на кшталт – і ми рухаємося в цьому напрямку.

Але є речі які не в наших силах. В місті відбувається великий економічний процес, який не на нашому рівні. Цікаво, як це відобразиться на нашій взаємодії, що взагалі буде в Славутичі.

У нас є досить потужна, щоразу більша місцева аудиторія. Ми ведемо в Славутичі кіноклуб, він популярний серед місцевих. Ми завели певну моду на те кіно, яке ми показуємо, – на документальне кіно. Славутичани, в порівнянні з іншими городянами з малих міст, досить обізнані, і вже самі могли б бути гостьовми кураторами на нашому фестивалі.

Маємо бачення, як би це місто могло розвиватися далі. Славутич міг би стати містом з кіно- та культурним виробництвом, з новими енергетичними технологіями, бо залишатись містом-супутником атомних станцій вже не актуально, і дуже шкода, якщо, не адаптуючись, таке прекрасне місто зникне.

За запропонованим нами сценарієм, в місті може бути міжнародний університет з кінофакультетом, таким чином створюючи кінорозвинений регіон з англійською мовою викладання, наприклад, для студентів зі східної і центральної області. Це одна з можливих візуалізацій майбутнього, яка могла б стати реальністю в результаті нашої діяльності.

Є ще велика мрія змінити культурну ментальну карту на міжнародному рівні. Хотілося б усунути велику цивілізаційну різницю між Україною й світом, в тому числі таким чином, щоб на “86” було б так само круто приїхати, як на фестиваль у Ляйпцегу чи у Амстердамі, тобто інтегрувати нашу платформу із всесвітніми.

Велика Ідея”, 11 квітня 2017 року