f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Легковажне глупство чи зрада?

06.08.2017

Подаємо полемічний допис кінорежисера Олександра Муратова, опублікований «Голосом України», щодо політики Державного агентства України з питань кіно і планів Міністерства економічного розвитку і торгівлі України приватизувати державні кіностудії.

Варто зазначити, що нині Держкіно намагається активно підтримувати створення фільмів для широкої глядацької аудиторії та кінопрокат стрічок, створених за державної підтримки, у тому числі усе частіше йдеться про фільми патріотичного спярмування (наприклад, «Червоний» Зази Буадзе, що виходить у кінотеатрах 24 серпня 2017 року). Натомість, окремі практики, повʼязані із державним замовленням, про які йдеться у статті, нині, особливо після прийняття закону України «Про державну підтримку кінематографії в Україні», зазнали істотних змін.

Редакція сайту НСКУ

Легковажне глупство чи зрада?

Безумовно, Володимир Путін — кривавий мерзотник і відвертий українофоб. Але йому ніяк не можна відмовити у практицизмі. Тому, здавалося б, навіщо йому в умовах загальноросійської фінансової скрути витрачати величезні гроші на підтримку державних кіностудій і взагалі на кіно? Мабуть, він добре запам’ятав відомий ленінський заповіт: «Для нас найважливішим з мистецтв є кіно». Практика радянських часів незаперечно довела, що кіно є найбільшим ідеологічним способом, що впливає на найширші народні маси. Саме кінематограф створював ілюзію найщасливішого життя в СРСР, саме він створив образи ідеологічних ворогів. Путін це добре зрозумів і використав для озброєння своєї пропагандистської машини. Російське кіно зомбує не лише населення Росії, а й через телебачення впливає на свідомість багатьох українців.

Заборона в Україні певних телеканалів і цензура відеопрограм мало що дають. Половина наших земляків користуються супутниковими сигналами і щоденно отруюються російською пропагандою в прямій і завуальованій (радянська кінопродукція) формі. Не кажучи вже про користування DVD-дисками. По-перше, як відомо, заборонений плід особливо солодкий, по-друге, українському кінематографу нема що протиставити російському кіно.

На жаль, хвиля майданного патріотизму помітно зійшла, і тепер брехлива гіпертрофована критика нашої дійсності, яка ллється з російських телеканалів, безумовно, впливає на розуми українців. Тим паче, що в нашій дійсності є багато такого, що й справді варто критикувати. До того ж російські телеканали дуже вміло протиставляють російське, нібито прекрасне, життя українським негараздам. Це, безумовно, є невід’ємною і дуже дієвою частиною так званої гібридної війни, яку веде проти нас Росія.

Але якщо це війна, то за елементарною логікою воєнні дії повинні вестися з обох боків. А зараз, як у старому анекдоті: «Іване, чому ти такий поранений?» — «Та побився з Павлом...» — «Так на ньому ж ані подряпинки!..» — «Зрозуміло: я ж його ганчіркою, а він мене сокирою!..» Так і тепер. Що ми протиставляємо потужній російській ідеологічній агресії? Майже нічого. Хіба що вельми недосконала передача на одному з наших телеканалів під назвою «Антизомбі». Переконані, її дивиться мало людей.

Наші телеекрани заповнені прямою та опосередкованою російською кіно- і телепродукцією. А у вітчизняному кінематографі з’явилася модна течія «поганістів», які радісно паплюжать нашу Батьківщину. Яскравим прикладом є молодіжні альманахи «Мудаки» та «Україно, гудбай!». У першому з них — відверто похабне знущання над здоровим глуздом і класиками української літератури, а в другому — прямий заклик до молоді: «Якнайшвидше тікайте з цієї гребаної країни!» Найцікавіше те, що другий з цих альманахів було створено за державний кошт! З’явилося ще кілька відверто аморальних стрічок, простимульованих тим, що на деяких зарубіжних кінофестивалях за такі «аморалки» дають призи. І треба чесно констатувати: жодної ідеологічної боротьби з російською відеоагресією в Україні не ведеться.

Державне агентство України з питань кіно абсолютно не опікується антипутінською пропагандою (та й взагалі, художньою якістю своєї продукції) і фактично викидає досить великі бюджетні кошти на вітер.

Здавалося б, держава не повинна спокійно дивитися на такі неподобства і має якось реагувати. І відреагувала. Але у дуже дивний спосіб: внесла державні кіностудії України до списку підприємств, що підлягають терміновій приватизації. Це нагадує хірургів, які замість того щоб займатися марудною справою — лікувати поранену руку, її одразу відтинають. А що? Так простіше. Але чи розумніше?

Замість того щоб підтримувати державні кіностудії (які мали значні творчі здобутки) шляхом передачі їм левової частки держзамовлень, їх фактично ліквідовують. Приватизація призведе до повного понищення національного патріотичного кіно. Лише державні студії реально здатні виробляти кінопродукцію, справді потрібну українській державі. Адже приватні кінофірми не мають жодного ідеологічного, творчого і фінансового контролю. Наші так звані продюсери не беруть, як це робиться на Заході, гроші в банках під свою персональну відповідальність, а розтринькують державні. І заробляють не на прокаті фільмів, а на крадіжках під час кіновиробництва. Їхні фільми не витримують ані творчої критики, ані прокатної конкуренції з іноземною кінопродукцією. Чому так сталося? Тому що державне замовлення передбачає обов’язкове вкладення в фільм, окрім бюджетних грошей, ще й приватних. Тому часто конкурс виграють не режисери, що справді можуть зняти якісний фільм, а спритники, що вміють здобувати гроші. Звідси — відповідна якість фільмів.

І кого це хвилює? Фактично нікого. Відсутність державного кінопрокату апріорі не передбачає повернення грошей. Який же сенс знімати держзамовні фільми? Залишається лише патріотична ідеологічна складова. Однак вона відсутня, бо такі фільми Держкіно майже не продукує. До того ж легковажно понищена система державного кінопрокату, а державні кіноканали не демонструють навіть українські фільми минулих часів, у яких є заряд національного патріотизму. Але охоче демонструють старі російські фільми, наповнені комуністичною ідеологією.

Не задумуватися над усім цим — чи легковажне глупство, чи державна зрада. 

Олександр Муратов, «Голос України», 5 серпня 2017 року