f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Одужання

06.08.2017

Головний підсумок Восьмого Одеського міжнародного кінофестивалю — українське кіно почало ставати повноцінною національною школою.

Дмитро Десятерик, «День»

Восьмий ОМКФ мав гучні атракції: візити Агнешки Холланд і Сергія Лозниці, появу Ізабель Юппер на церемонії закриття, всеукраїнські прем’єри лауреатів Канн і Берліна. Але зараз я скажу те, у що сам досі вірю з трудом: головне відкриття фестивалю — українське кіно.

Йдеться, звісно, про Національну конкурсну програму повних метрів. «Українські повні метри. Кожен — на вагу золота. Ми розриваємося між бажанням знайти пророків у своїй вітчизні та нашою вибагливістю; ми вдивляємося у кожен із них із прискіпливістю та надією»; під цією цитатою з фестивального сайта міг би підписатися будь-який більш-менш уважний глядач.

До останнього часу ця ключова категорія була в нас найпроблемнішою. Причини відомі: брак екранних (не театральних) акторів, гостра нестача якісних сценаріїв, невпевненість режисерів на довгих дистанціях. Здавалося, це не зміниться ніколи.

Відбірники ОМКФ укомплектували конкурс 6 фільмами: «Dixie Land» (реж. Роман Бондарчук, Україна, Латвія, Німеччина), «Головна роль» (реж. Сергій Буковський), «Припутні» (реж. Аркадій Непиталюк), «Рівень чорного» (реж. Валентин Васянович),  «Січень — Березень» («Ugly», реж. Юрій Речинський, Україна, Австрія), «Стрімголов» (реж. Марина Степанська). Роботи Бондарчука і Буковського — документальні, «Рівень чорного» й «Січень — Березень» паралельно брали участь у Міжнародному конкурсі, а «Головна роль» — у змаганні європейської документалістики, Непиталюк, Степанська, Речинський — дебютанти в повному метрі.

Приз Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI) дістався «Рівню чорного». Головним героєм є 50-річний фотограф весіль та моди, котрий дбає про батька-паралітика, розходиться зі своєю дівчиною, переживає кризу середнього віку. Фільм знято на статичних середніх та загальних планах, діалоги опущені, через що виникають паралелі з легендарним «Племенем». Саме на фільмі  Слабошпицького Васянович здобув операторський досвід, який дозволив йому зробити «Рівень чорного» настільки візуально вивіреним. Так само операторським кіном можна назвати «Січень — Березень». Речинському суттєво допоміг іменитий колега — австрієць Ульріх Зайдль; його компанія Ulrich Zeidl Filmproduktion виступила співвиробником «Ugly». Оператори «Січня — Березня» — Вольфганг Талер (знімав «Рай», «Імпорт/Експорт» Зайдля) та його син Себастьян Талер, одну з головних ролей зіграла зірка фільмів Зайдля — Марія Ґофштеттер.

«Січень — Березень» — паралельні історії. В Україні молоде подружжя потрапляє в аварію. Чоловік на ім’я Юрій (Дмитро Богдан) чергує в лікарні в Кривому Розі біля своєї дружини, австрійки Ханни (Ангела Греговіч), котра одужує тяжко й повільно. Водночас у Відні матір Ханни, Марта (Марія Гофштеттер) поступово занурюється в розпад особистості, спричинений хворобою Альцгеймера.

Слабке місце фільму — драматургія. Українська частина надто фрагментована, акторам інколи бракує мотивації й природності. Австрійський сюжет створювався пізніше, в діалогах і в розвитку персонажів відчувається набутий професіоналізм. Найяскравіше враження — від роботи Гофштеттер. В ролі розгубленої людини, на яку насувається забуття самої себе, вона болісно переконлива. Також і криворізькі, й віденські сцени зняті просто досконало, в чому, безумовно, заслуга обох Талерів.

«Стрімголов» — історія трьох людей з дуже різними долями — Антона (Андрій Селецький) — алко- і наркозалежного музиканта, його вольового діда з іще радянським дисидентським гартом (Олег Мосійчук) і Катерини (Дар’я Плахтій) — колишньої художниці, що збирається емігрувати.

Передусім картина тішить сценарієм і акторським складом. Особливо хочеться відзначити Плахтій. Не пригадаю за останні роки у вітчизняному фільмі настільки органічну виконавицю головної ролі; самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова чи жесту Дар’ї вдається передати зміну стану героїні. Назагал, Степанська безпомилково вимальовує сучасних міських героїв, цих зворушливих і непередбачуваних невротиків. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів і вічної осені, легко й водночас опукло передане тим таки Себастьяном Талером. По суті, «Стрімголов» — не про втрачене, а швидше про розгублене покоління. І Антон, і Катя мали талант; обидва зреклися свого дару. Вся родина фактично тримається на дідові — він єдиний має принципи та волю до спротиву. Так, у фільмі є згадки про Майдан, про АТО (прикметно, що Антонові ця абревіатура нічого не каже), але найбільша битва — та, в якій кожний б’ється окремо, — з рутиною та ентропією. Степанська вивела на екран цю щоденну драму без очевидних переможців та лиходіїв — і в основному впоралася з прийнятим на себе викликом.

«Припутням» присудили лише спеціальний диплом журі, але, здається, цей фільм — одна з сенсацій конкурсу.

Припутні — назва села на Чернігівщині. Туди в гості до корпулентної та газдовитої баби Зіни їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович зі скаліченим і неконтрольованим сином Славіком. Мати й дочку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі ці лінії перетинаються, що призводить якщо не до вибуху, то до тілоушкоджень середньої важкості та інших доленосних наслідків.

Це міг би бути неабиякий трилер. Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху та злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ракурс, у якому цей безпреревний скандал виглядає смішно. З другого боку, режисер не сприймає своїх героїв з їхніми дивацтвами та суржиком як екзотику: вони мають у собі й власну згубу, й власний фарс, і, хай там як, гідні кращого. Фільм є добрий по всіх компонентах: робота оператора Олександра Рощина, чудовий акторський ансамбль, соковиті діалоги, яскраві характери, а найприємніше досягнення — жанрове. Непиталюкові вдалося зробити справді смішну комедію — а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики.

Роман Бондарчук прославився як автор документальної трагікомедії «Українські шерифи» (2015); проте в його проекту «Dixie Land» («Золотий Дюк» за найкращий український повний метр) довша історія. Спочатку була короткометражка «Поліна» (2012) про дівчинку, що вчиться музиці в дитячому джаз-оркестрі в Херсоні; через 4 роки Роман розвинув цю замальовку до повнометражної оповіді. Героїв тут три: сама Поліна, підліток-трубач Роман і новий керівник оркестру, якого всі звуть просто Льова — він обійняв посаду після смерті засновника «Діксіленду» Семена Рівкіна.

«Dixie Land» зроблений доволі традиційно — з накладеною музикою, зйомкою-спостереженням, цитатами з архіву. Але Бондарчук почувається впевнено в цій стилістиці. Він дає впізнаване соціальне тло — всюдисущу бідність, георгіївські стрічки й марші під червоними прапорами на 9 травня, однотипні хрущовки; тим ефектніше злиденні декорації  відтіняють справжнє  свято: музику у всіх її проявах. Фільм прошарований отакими безсюжетними, поетичними музично-живописними моментами, які, вкупі  з повнокровними  героями, дозволяють назвати «Dixie Land» ще одним досягненням 35-річного режисера.

Буковський («Головна роль») зняв фільм про свою матір, актрису Ніну Антонову, яка прославилася в радянській теледрамі «Варчина земля» (1969). Локації — квартира, могила чоловіка на кладовищі, знімальний майданчик чергового серіалу. Пропоновані обставини такі: «Уяви собі, що ти граєш актрису, яка знімається в ігровому фільмі». Ім’я вибирають Віра. Таке ж, як у нереалізованому сценарії батька. Дія розвивається відразу по двох лініях — актриса/режисер і мати/син.

Спогади, звісно, служать матеріалом: про батька, про розпорядок дня, про методи виховання, про минулі зйомки. У сьогоденні — рівномірний прибій побутових турбот: підбір суконь для публічного виступу, пошуки батьківських орденів, копання у фотографіях і старих блокнотах, а також нескінченні акторські відпрацювання — вітальної промові на ювілейному вечорі в Будинку кіно, реплік у тон-студії, епізоду в серіалі.

Жодного разу — результату цих репетицій. Буковський підкреслює роль-життя, зводячи до мінімуму ролі як роботу, через що Ніна-Віра залишається персонажем у пошуках автора з проклятими питаннями і задумливими виправданнями, але й режисурі сина вона опирається несвідомо і постійно. Син тим часом намагається з’ясувати своє, давнє, розв’язати дитячі образи, але й ця п’єса якось не клеїться. Прямі відсилання до минулого матері — чорно-білі фото її юності, фрагмент із «Варчиної землі» — Буковський заглушає шумом дощу, який, будучи банальністю в будь-якому іншому місці, тут співзвучний загальній інтонації, тихому, але безперервному драматизму.

Ніна-Віра-Варка нарешті їде в Будинок кіно, щоб з кону показати себе — акторку до кінчиків усе ще красивого волосся, до модуляцій хриплуватого голосу. Але головна роль — ось вона, створюється на наших очах за допомогою підступно не вимкненої камери. Балаканина між справою, запалені з інстинктивною елегантністю сигарети, підклеювання етикеток від випитого в радянські часи на дверцятах туалетної схованки, розмови з чоловіком на цвинтарі та дитяче передражнювання з іграшковим хом’яком в квартирі — одним словом, досвід. Партія, грати яку неможливо і необхідно, яка перевершує видимий сюжет, яка почалася і скінчиться за межами титрів.

Фільм Буковського унікальний цієї делікатною оптикою позачасся, в якій сімейне стає видовищем, а приватні хроніки — заворожуюче ємним висловом. Саме тому заслуженими є і приз за найкращий європейський документальний фільм, і нагорода Ніні Антоновій за найкращу акторську роботу: на такому рівні вже не йдеться про розділення ігрове й неігрове.

Отже, ми нарешті дожили до миті, коли в національному повнометражному конкурсі немає жодного відверто провального фільму. Тож чи можна стверджувати нарешті, що наше кіно зіп’ялося на рівні ноги? 6 картин, з яких дві — формально документальні — цього ще замало. Але це колосально багато порівняно з десятиліттями творчої непритомності.

Так, українського кіно ще немає. Але воно на виході. Воно близько. Його серцебиття чути вже дуже добре.

Дмитро Десятерик, «День», 24 липня 2017 року, №127

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ