f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Стрімголов»: нелегка й необхідна історія

06.08.2017

Дмитро Десятерик, «День» про повнометражний дебют Марини Степанської «Стрімголов».

На сайті 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю зазначено: «Українські повні метри. Кожен — на вагу золота. Кожен — рідний. Ми розриваємося між бажанням знайти пророків у своїй вітчизні та нашою власною вибагливістю; ми вдивляємося у кожен із них із прискіпливістю та надією».

Слова, з якими важко не погодитись. Хоч скільки б чудових короткометражок та видатної документалістики знімали наші автори, все ж таки національне кіно складають повнометражні ігрові фільми. До останнього часу саме ця категорія у нас була найпроблемнішою. Надто багато невдалих спроб. Надто багато фальшстартів. Причини відомі: брак екранних (не театральних) акторів, криза сценарного цеху, невпевненість режисерів на довгих дистанціях. Але цьогорічний конкурс в Одесі наочно показує, що стан справ нарешті почав поліпшуватися.

Один із приємних сюрпризів — фільм Марини Степанської «Стрімголов».

Марина народилася в Києві, 2004-го закінчила кінофакультет Київського національного університету театру, кіно і ТБ імені І.К. Карпенка-Карого. Працювала з непрофесйними виконавцями в експериментальному театрі «Школа», брала участь у піврічній програмі Archidoc, проведеній французькою кіношколою La Femis для європейських документалістів. Її короткометражний фільм «Чоловіча робота» (2015) став переможцем Одеського фестивалю та отримав відзнаку фестивалю «Молодість» за найкращий акторський ансамбль і роботу режисера з акторами. «Стрімголов» — повнометражний дебют режисерки.

Це історія трьох людей з дуже різними долями — Антона (Андрій Селецький) — алко- і наркозалежного музиканта (в епізоді з’являється його так само питуща мати — Лариса Руснак), його вольового діда з іще радянським дисидентським гартом (Олег Мосійчук) і Катерини (Дар’я Плахтій) — колишньої художниці, що збирається емігрувати до Берліна з бойфрендом — іноземним фотографом.

Недоліки тут типові для дебюту: певна літературність діалогів, нерівність ритму, передбачуваність деяких сюжетних поворотів. Однак сильні сторони переважають. Передусім картина тішить сценарієм і акторським складом. Степанська безпомилково прописує сучасних, упізнаваних міських героїв, кожному дає свою мову, свої характерні риси. Її Київ — місто темних вулиць, непорушних багатоповерхівок, ранкових автобусів і вічної осені, дуже точно, легко й водночас опукло передане австрійським оператором Себастьяном Талером (має нагороди на міжнародних фестивалях, уже працював з українцем Юрієм Речинським над драмою «Січень-березень»).

Розв’язка «Стрімголову» — «трагічна випадковість» (слова з одного з діалогів) лише на перший погляд. По суті, цей фільм — не те щоб про втрачене, а швидше про розгублене покоління. І Антон, і Катя мали талант; обидва вони зріклися свого дару. «Всі ми — привиди» — твердить наприкінці Антон; тож кожному — по узагальненнях його. Вся родина фактично тримається на дідові — він єдиний має принципи та волю до спротиву. Так, у фільмі є згадки про Майдан, про АТО (дуже прикметно, що Антонові ця абревіатура нічого не каже), але найбільша битва — це та, в якій кожний б’ється окремо, — з рутиною та ентропією. Степанська прийняла на себе неабиякий виклик — вдивитись у цю щоденну драму без очевидного переможця, без зрозумілого і легкого поділу на добро і зло — і вивести її на екран.

Відзначене на «Молодості» вміння будувати акторський ансамбль режисерка зберегла й розвинула. Однак у першу чергу хочеться відзначити роботу Плахтій. Не пригадаю за останні кілька років у вітчизняному фільмі настільки органічну виконавицю головної ролі; самим лише порухом очей, без єдиного зайвого слова чи жесту Дар’ї вдається передати зміну настрою героїні. Такий рівень кіногенії заслуговує на заохочення.

Це нелегка, але необхідна історія. І саме її переконливе існування на екрані є хорошою новиною: ми нарешті знайшли голос, аби говорити про найважчі речі. А значить, вихід є.

Марина Степанська:

— Сценарій «Стрімголов» виріс з мого життєвого досвіду і з бажання побачити фільм, який говорив би про мене й моїх друзів. Сценарій я писала приблизно рік. До того працювала другим режисером у двох експериментальних фільмах, де використовували багато імпровізацій і документального спостереження. Я у все це награлася і вирішила, що коли зніматиму свою картину, то піду максимально класичним шляхом. Актори прочитали сценарій, продумали його, ба більше, до зйомок у нас був місяць репетицій. Кожну сцену розбирали. Мені були важливі не перебіг подій і не характери, а те, щоб вони були опрацьовані, точні. Тож на майданчику ми доволі швидко рухалися, бо в нас були певні точки, позначені на репетиціях. Але, звісно, кіно не може робитися по повністю наперед визначених лекалах, завжди лишається місце для спонтанності. Тому, наприклад, одна з найсильніших сцен фільму — між героями на кухні — цілковито мовчазна, повністю зімпровізована. Але назагал все зроблено у відповідності до вже написаних діалогів та ремарок. Так що в мене немає особливих нових методів роботи з виконавцями. Головне, аби в них був той життєвий досвід, який би резонував зі сценарієм. І мені здається, що в Даші та Андрія він був.

Дмитро Десятерик, «День», 21 липня 2017 року, №125–126

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН