f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Роми, Станіславський, Боллівуд: документальні фільми 8-го Одеського кінофестивалю

06.08.2017

Програма документальних фільмів 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ) вражала в саме серце й не відпускала.

Настасія Євдокимова, «Детектор медіа»

Документальні фільми традиційно фіксують життя, підглядають за людьми, їхнім середовищем та побутом. У конкурсній програмі ОМКФ були різнопланові стрічки про яскравих героїв, котрі існують у своєму часі та визначеному просторі: про німецького художника Йозефа Бойса, про колишнього солдата, ефектного режисера, строкату національну меншину, працівників гардеробів різних оперних театрів, війну, пацієнтів та власну маму. Три фільми, про які хотілося б розповісти більше, — «Принци між людьми», «Головна роль» та «Ніщовуд».

«Принци між людьми» (реж. Стефан Краснянський, Франція) розповідає про сімох представників ромського народу, які живуть у різних містах та країнах уздовж Дністра. Серед них і співак, який працює в Німеччині, але повертається додому та записує з братом пісню; й син, який після поневірянь у «поганій компанії» хоче, щоб родина його прийняла; й маленька дівчинка, котра розповідає про жінок своєї родини; й відома співачка з історіями про зірковий шлях та чоловіка-продюсера; й дівчина-підліток, яка закохується у зведеного брата, але їх розлучають; і старий сивий поет, чиї вірші та міркування про ромський народ поєднують усі уривки історій. Особливостей у цього фільму багато — і яскраві герої, і їхня чесність, і перипетії в житті, й власне мова — всі герої говорять виключно ромською. Музика — те, що є невід’ємним елементом кожного з семи персонажів: «Наш характер у музиці», — каже один із них. Музика є частиною ментальності, побуту і взагалі життя; у «Принцах між людьми» постійно є інструменти й голоси, діти вчаться грати на цимбалах, а дорослі затягують душевні пісні.

Цей фільм не «працює» зі стереотипами та не руйнує їх, адже він передовсім про людей, їхні долі й відверто розказані приватні історії, а підступний полон стереотипів — лише комплекси окремо взятого глядача. Хоча одна з реплік дівчини-підлітка таки наступає на відкритість до сприйняття іншої культури: найкраща подруга дівчини — вагітна й «коли вона народить, то поїде до Москви жебракувати. Я заздрю її сміливості». Тобто попри усвідомлення того, що фільм розповідає про маловідому національну меншину, окремі маркери повертають до дійсності й того, чому ця меншина досі залишається за межами розуміння та чому її не приймають. «Ми жили на краю вашої історії, то чому нас немає у ваших підручниках?» — запитує сивочолий поет Байя та згадує про всі трагедії ромського народу, які залишаються на периферії великого європейського світу, що досі не здатний прийняти «іншого». Вони самі називають себе кочівниками, циганами, ромами, хоча багато століть осіло живуть поряд. Тема дослідження ромів та процес введення їхньої історії, культури та світогляду в різноманітні дискурси давно розвиваються в Європі й поступово доходять і до України.

Ще одна яскрава стрічка — фільм-переможець Конкурсу європейських документальних фільмів ОМКФ «Головна роль» (Україна). Для документалістів природно знімати про тих, хто поряд і захоплює, тож цілком закономірною є поява фільму про маму режисера Сергія Буковського, акторку кіно Ніну Антонову, яка готується до свого творчого вечора. Вона обирає, що вдягнути, як вийти на сцену, що сказати, які уривки фільмів необхідно показувати глядачам, але паралельно розповідає про чоловіка-режисера, творчі будні та ролі у фільмах. Режисер завжди присутній поряд, він вимагає від матері максимально чесної поведінки та щирості, ставить запитання, докоряє тим, що вона мало його любила в дитинстві, провокує, щоб вона відкривала все нові й нові сторінки їхніх стосунків. Акторка знаходить і зачитує побутові записки, які вони залишали одне одному — про їжу в холодильнику та ціни на продукти. Вона робить зачіску, має іграшку хом’яка, який повторює за нею цілі фрази, багато палить і переживає за майбутній творчий вечір. Сергій Буковський пропонує матері гру: уявити себе акторкою й зіграти певну роль, бо себе ж вона перед камерою не зіграє (в певний момент він її просить не перегравати — «поменше МХАТу», на що вона відповідає, що це в ній «не МХАТ, а Щукінське»). Зрештою, за добре зіграну «головну роль» самої себе журі Одеського міжнародного кінофестивалю присудило пані Ніні нагороду за найкращу акторську роль.

Жодного з глядачів не залишив байдужим фільм «Ніщовуд» (реж. Соня Кронлунд, Франція, Німеччина). Є фабрика фільмів для західного світу — Голлівуд, є пісенно-танцювальний конвеєр Боллівуд, а є афганістанський Ніщовуд, де з нічого роблять мистецтво. Головний герой фільму Салім Шахін — сам собі режисер у всіх значеннях цього словосполучення, адже він ідейний натхненник всіх своїх робіт, виконавець головних ролей, власне режисер, а ще продюсер, гример і все інше — теж він. Ще малим хлопцем Салім постійно таємно прокрадався в кінотеатр і дивився боллівудські фільми. Родина, звісно, не підтримувала таких поривів хлопця, тому старші брати його постійно били й забороняли ходити в кіно, а Саліму хотілося лише танцювати, співати і бути зіркою. І от протягом 30 років і 110 знятих фільмів він втілює свою мрію: знімає кіно — щиро, відверто, без зайвих дублів та репетицій. Салім Шахін без перебільшення головна зірка в Афганістані — він носій традицій та мудрощів, його фільми задивляються до дірок, передають одне одному та черпають у них натхнення.

«Ніщовуд» показує реальність між прогресом і традицією, між заходом і сходом, між жінками, яким не можна танцювати, й чоловіками, які готові перевдягатися в жінок і танцювати за них. Найбільше вражає розрив між абсолютно комічними сценами боїв, де за командою режисера бійці по черзі падають і неприродно стогнуть, і жорстокою реальністю Афганістану — країною у війні. Салім і сам воював, він був керівником та заохочував своїх солдатів зніматись у фільмах, це їх відволікало, додавало енергії та віри в себе. Тобто поки не почались обстріли — зйомки тривали. Режисерка Соня Кронлунд їде разом із командою Саліма на зйомки 111-го фільму; оскільки вона єдина жінка, то її називають «містер Соня». На одну з локацій для зйомок їхати настільки небезпечно, що режисер із командою вирушають туди літаком. Лірика присутня всюди, тож на тлі водоспаду Салім вмикає на телефоні пісню, кладе дивайс у кишеню й починає на камеру красиво співати — музику накладуть зверху під час монтажу. У фільмах Саліма всі й завжди співають, а ще неодмінно є велика доля маленької людини, яка бореться за своє місце у світі. Він знімає фільми про себе, про те, що знає й розуміє, він бачить світ та розуміє сучасного героя, який буде цікавий глядачу, адже він уже «багато років у шоу-бізнесі» й розуміється на цьому.

Документальні фільми захоплюють можливістю побачити героїв, яким глядач має змогу повірити, до яких він проявить емпатію, адже вони апріорі є справжніми, а їхні історії — життєвими.

Настасія Євдокимова, «Детектор медіа», 26 липня 2017 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»